проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея Січеслава
>Петро СОРОКА
>Віталій СТАРЧЕНКО
Театр
Січеслав сміється
Музика
ART-галерея Січеслава


Петро СОРОКА

У РУСЛІ ВИСОКОЇ ТРАДИЦІЇ

Штрихи до творчого портрета скульптора Володимира Мельника.

Володимир Михайлович Мельник живе і працює в м. Тернополі. Народився в с. Синякове (передмістя Чорткова) на Тернопільщині в 1938 р.
Скульптор, член Національної спілки художників України з 1999 року. У 1965–1970 рр. навчався у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва у викладачів – Д. Крвавича, 3. Флінти, Ю. Лащука. Працює в галузі станкової і монументальної скульптури. Заслужений художник України, доцент образотворчого мистецтва ТДПУ ім.В.Гнатюка. Учасник обласних, зональних і всеукраїнських виставок.
_____________________________________-
Володимир Мельник – строгий реаліст у мистецтві.
Новомодні віяння ХХ ст. якось обминули його, не зачепивши глибинно душі. І це, мабуть, добре. Надто багато алогічного, проминального, непевного і навіть небезпечного принесла нам постмодерна доба. Хтось повинен залишатися на сторожі ясного, світлого і строго-класичного відображення дійсності, наслідуючи природу в її високих зразках. Хтось має зберігати здоровий глузд, відкидаючи туманно-алегоричні метання і крайнощі.
Це не означає, що варто заборонити модерні пошуки у мистецтві. Зовсім ні! Якщо їх не стане, творчий рух зупиниться у своєму розвитку. Але маємо пам’ятати: є митці, схильні до екстравагантних новацій, яких вабить і хвилює трансцендентне і алогічне, а є майстри, що свої пошуки спрямовують виключно в руслі неокласичної школи. Це поклик душі, що завжди мудріша за розум, і щасливий той, хто наслухає її. Володимир Мельник навчився іти за порухами душі, що спрямовувало його в русло високої традиції, не слухаючи голосів дорадників і критиків.
У модерних шуканнях простіше заховати свою професійну немічність, тобто відсутність доброї школи, у традиційному мистецтві все, як на долоні, тут про рівень твоєї майстерності говорять кожна лінія, кожна деталь, найменший штрих.
Перш ніж сягнути високого рівня професійного становлення, В.Мельник пройшов велику школу, працю поставивши підніжжям до опанування вершин скульптурного ремесла.
Рушійною і стимулюючою силою для нього було не натхнення, а терпіння, бо справжнього скульптора без цієї якості не буває. На нього може сходити Божий надих, щасливе осяяння, але без виснажливої труждини ні камінь, ні мідь, ні глину не перемогти. У В.Мельника руки трудівника-каменотеса, які переробили гору праці, які ніколи в житті не знали втоми й тривалого відпочинку.
Тут варто зробити невеликий відступ і сказати про його характер, що є неодмінною складовою таланту. Володимир Михайлович завжди спокійний, мовчазний, нескорий на слово, в розмову вступає важко, тримається осторонь усяких мистецьких угрупувань і «тусовок», він сам по собі. Хтось може це сприймати як ганж. Але ця самозаглибленість свідчить про його цілковиту відданість мистецтву, про особливе щастя майстра, який звідує справжнє земне щастя лише на самоті з глиною і каменем, який іде за своїм покликанням, не розмінюючись на дрібниці, не відволікаючись на суєтне. Сьогодні у скульптора багато талановитих учнів, у нього своя школа, він має звання доцента, незаперечний авторитет і повагу колег. Але не це головне для нього. Мені здається, що по-справжньому він щасливий лише тоді, коли втілює свої творчі задуми, усамітнюється в тиші своєї робітні.
За довгі роки роботи з каменем і глиною, він навчився наслухати їх, говорити з ними. Це особлива мова. Посередниками і провідниками тут виступають руки і пальці.
Хто не відчуває, що камінь і глина живі, той не може стати справжнім майстром.
Для Володимира Мельника не так важливо висікти абсолютно подібний портрет чи характерний узагальнюючий тип, як передати образ душі, й при тому вивільнити дух каменю, змусити його заговорити. Домогтися цього можна тільки при одній умові, що до тебе озветься світова душа, розлита у всьому, що оточує нас, в тому числі глині, камені чи міді.
У нього не буває випадкових творів – усі вони народжені з почуття глибокої внутрішньої потреби, тривалих роздумів і невтомних творчих шукань, усі вони – втілення внутрішньої напруги митця, плід щасливих знахідок у хвилини духовного осяяння.
Як скульптор, В.Мельник найчастіше звертається до історичної тематики. І це не випадково, бо саме в героїчних постатях минулого найбільш повно і характерно проявила себе та чи інша епоха. І час живе саме в них.
Якщо ми хочемо зазирнути, скажімо, в добу козаччини, то варто подивитися в очі Богдана Хмельницького, Івана Богуна чи Івана Сірка. Якщо хочемо осягнути трагічну сутність доби Великої Руїни, то перед нами мають постати сумні очі Виговського, зажурений лик Брюховецького чи розтерзана душа Павла Полуботка. Майстер уміє наслухати вигаслі луни минулих епох, знає, як оживити їх, як змусити заговорити своїх героїв очима, рисами обличчя, складками губ і горбиками надбрівних дуг. Щоб пересвідчитися в цьому, досить пильніше придивитися до облич Нестора Морозенка, Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, гетьмана Мазепи, що постали під його різцем. Він не настільки намагається передати їх героїчний дух, як душевну цільність, епічну витримку, що прозраджує високий нурт душі.
Перед нами особливі люди зі своїми високими душевними драмами і болями. Обранці небес. Але небеса суворі: разом з всенародною славою і любов’ю кладуть на плечі непосильний хрест випробувань і голгофної муки.
Скульптор захоплений своїми героями: він ліпить чи різьбить їх з великої і пекучої любові. Саме любов оживляє камінь і одухотворює глину чи мідь, іншої сили, яка б могла вчинити диво оживлення чи воскресіння, немає. Добре про це сказав Григір Тютюнник: «Немає загадки таланту, є вічна загадка любові».

Друга велика тематична група робіт скульптора – люди мистецтва. З-поміж них варто виділити Тараса Шевченка (1999), Осипа Маковея (1984), Лесю Українку (1984), Володимира Гнатюка (1999), Соломію Крушельницьку (1992), Миколу Островського (1983)…
Добиваючись межової подібності (образи знакових людей мають бути упізнавані), митець водночас передає своє бачення того чи іншого образу. Так, перед нами той О.Маковей і та Леся Українка, яких ми знаємо зі шкільної парти, той хрестоматійний Шевченко, до якого звикли наші очі й душа, але разом з тим вони несуть щось виключно мельниківське, наскрізь самобутнє і неповторне. Майстер щасливо уникає іконописного відтворення, хрестоматійного глянцю.
Сьогодні, коли митці дозволяють собі надто вільне поводження зі святими для народу і нації іменами, глибоко людяне, сказати б, святобливе ставлення майстра до портретованих осіб багато говорить нам, бо попри все це ще й мудрий урок любові, бережливе і шанобливе ставлення до минулого, історії, культури, мистецьких цінностей, без яких зовсім зміліла б і зниціла душа не тільки окремої людини, а й народу.

В.Мельник чимало часу присвятив воєнній темі, звівши меморіальні скульптури у багатьох селах і містечках Галичини.
Щоб краще зрозуміти зміст і характер цих робіт, треба знати, яка трагедія спіткала галичан у 1944 року, коли радянська влада знову повернулася в Західну Україну. Тоді усі чоловіки, які вижили за фашистської окупації, були мобілізовані в так звані штрафні й штурмові групи і погано озброєні й зовсім не підготовлені кинуті у таку бойню, з якої живими не повертаються. Позаду ж них ішли «смершівці», які розстрілювали кожного, хто тільки поверне голову назад. Якщо з села забирали сотню чи півтори чоловіків, то додому поверталися живими один-два і ті невиліковними каліками.
Можна тільки уявити, що пережив скульптор, який намагався передати в камені цю трагедію. З яким болем вислуховував він сумні сповіді нещасних вдів, скільки трагічних історій записав у пам’яті серця і яку драму переживав, коли хотів викарбувати на обеліску імена всіх полеглих, а це забороняло всесильне КДБ, бо багато з тих, що були кинуті у вогонь війни, пропали безвісти, а увічнювати дозволялося тільки тих, на кого прийшли похоронки.
Сум і біль серця перелив майстер у меморіальні скульптури, в кожній з яких присутня скорботна жінка – мати і вдова.
Нещадна війна обпалила і власну долю митця. У неповних 12 років він залишився круглим сиротою, бо післявоєнний голодомор і більшовицький терор знищили всю його родину, не залишивши в живих нікого із рідних йому людей.
Раннє сирітство, безумовно, обумовило те, що тема материнства займає в його творчості чільне місце. Ось назви тільки деяких, найбільш характерних скульптур – «Материнська дума» (1978), «У Вифлиємі…»(1999), «Туга» (1973), «Прощання» (1976), «Незабутнє» (1978). Перед нами роботи несхожі, створені в різні часи і за різних, увочевидь, обставин та приводів. Але всіх їх об’єднує одне – любов до Матері, глибоке усвідомлення високої материнської місії на землі, як всеохопної і жертовної любові. Розгадати чи бодай наблизитися до таїни материнства – означає пізнати щось особливо важливе, сповнене горного таїнства, тісно злите з Господнім задумом.
Мати у В.Мельника – це світлий і чистий культ, земна скорбота і свята жертовність. У материнському серці – як у білому світі – все так тісно і болісно переплелося: радість життя і усвідомлення його трагічної сутності, гордість за синів і неминучість ранніх утрат («Прощання»).
Материнські образи багато говорять нам про самого автора, бо вони допомагають зрозуміти його як людину світлих і чистих ідеалів, осяяну синівською любов’ю і добротою серця.
Є у творчому активі майстра й образи героїв, які стоять, так би мовити, по різні сторони барикад – радянські офіцери і українські повстанці. Два полюси цих розведених історичними обставинами сил уособлюють герой радянського союзу О. Максименко і перший командир УПА Клим Савур (Дмитро Клячківський). Хтось може закинути скульпторові тенденційність, але куди важливіше зрозуміти, що це відтворення реальної дійсності. Війна та комуністичний режим розвели українців по різних таборах і вони воювали один проти одного і це така ж правда, як і те, що й сьогодні Україна розділена і протистояння триває. В тому трагедія народу і його національна біда.
Своєрідним символом зловісної більшовицької доби постає скульптура «Обличчя голодомору» (Гіпс тон., 1995): два знеможених, з печаттю смерті в очах і рисах обличчя образи – батька і сина. Роздерті криком німого відчаю і скорботи роти, запалі очі, жах і розпач – все тут переплелося з вражаючою силою. Тінню витає над ще живими людьми смерть, але не це найстрашніше, а земні муки, безмірне дно страждань, німе запитання «Навіщо все це, Господи?!»
Можна констатувати, що ця робота – вагома творча перемога автора, але куплена, безперечно, ціною великих творчих мук, пошуків, сумнівів і страждань, бо ніколи такі роботи не народжуються умлівока, легко і швидко, за ними стоїть важка труждина, біль серця, муки душі…
Над багатьма роботами митця витає високий і світлий дух літургійності, сакральної чистоти – «У Вифлиємі…», «Борцям за волю України». І це говорить нам про автора як людину християнського духу, релігійного світовідчуття і світосприйняття.
І сьогодні діапазон його творчих шукань доволі широкий: поряд з традиційними для нього творами, присвяченими героїчному минулому, подибуємо ліричні скульптури про наше сьогодення. Митець захоплений людьми праці й героїчного чину, але його також хвилюють досконалі людські тіла – вінець Божого творіння, про що свідчать граціозні, довершені жіночі фігури у скульптурах «Ранок», «Подруги», «Ватрівчанка».
А ще він шукає образів символічних і архетипних, які б несли вагоме смислове навантаження, набирали поліфонічного звучання і мали багатовекторне прочитання («Два птахи»).
Якщо говорити про специфіку стилю В.Мельника, то це передусім межова простота і ясність, чіткість і цільність. Помічено не від сьогодні: чим простіші лінії і форми у монументальній пластиці, тим переконливіший твір. Скульптур завжди шукає найоптимальнішу форму, найпромовистіші вирази обличчя і жестів.
Митець постійно працює в галузі станкової скульптури. Хвилюють і западають в пам’ять створені ним портрети Ольги Платонової (шамот, 1978), «Соломія» (гіпс тон., 1999), «Материнська дума» (шамот, 1978). Зрозуміло, що він не лише створює широку галерею мистецьких портретів, а відстоює певні принципи, реалізує свою творчу програму, яка зводиться до того, що людина прекрасна і увічнює себе в праці і героїчному чині.
Має рацію д-р мистецтвознавства М.Станкевич, наголошуючи, що «портрет для В.Мельника – це не просто відтворення, моделювання подібності, це засіб пластичного пізнання широкого діапазону духовних рис характеру особи».
Як монументалісту, В.Мельнику часто доводиться вирішувати мистецьке завдання в конкретному ландшафтному середовищі. І слід сказати, що він завжди справляється з цим легко і просто, хоча це й оманлива легкість. У його скульптурах приваблюють сила і дух, краса і простота, природність і велич. Він добивається єдності документального начала і довершеності художнього втілення.
Реалізм митця не повторює реалізму минулих часів. Все в нього творчо переосмислено з позицій сучасної скульптури. Якщо ж говорити про його великих попередників і вчителів, на чию творчість він зорієнтований і хто був для нього добрим взірцем, то це Д. Крвавич і З. Флінта, Ю.Лащук та Іван Кавалерідзе, Інна Коломієць і В.Бородай.
Не так легко зупинити мить, змусити її застигнути у камені. Для цього потрібні особливий талант і виняткова працездатність, а ще суто індивідуальні секрети творчості. Важко сказати, як митець добивається лаконічності, граничної напруженості, психологічної переконливості, звідки ця викінчена пластика, динаміка, порив і зупинка руху, творчі секрети залишаються за щільною завісою таємниці. Але без такої таємниці і не було б справжнього мистецтва. Головне – ми маємо змогу милуватися глибокими образами, вивіреними лініями, високим розумінням форм, де немає нічого зайвого.
Не завжди скульптору вдається побороти холодний академізм, але він ніколи не припиняє пошуки, не зупиняється на досягнутому, сумнівається і невтомно працює, б’ється над вирішенням нових творчих завдань, проникаючи в таїнство каменю і глини.
Про Володимира Мельника, на жаль, говорять і пишуть мало. І це теж нездорова прикмета нашого суперечливого і непростого часу, коли один напрямок затінюється іншим, коли високе християнське мистецтво відтісняється на маргінес демонськими вправляннями так званих носіїв вільного і бездуховного експериментаторства.
Але час справедливий і він усе поставить на свої законні місця. Ніщо добре і світле у Господа не пропаде.
Талановиті монументальні пам’ятники В.Мельника ніби підпирають високе небо нашої духовності. Вони стоять як атланти і будуть стояти ще довго, бо опорою їм служить свята земля і вони уособлюють здоровий дух народу.
Дзвенить під молотком невтомного майстра кована мідь і її чистий передзвін злітає до неба. І цей спів звучить мені як осанна людській праці й любові, й хочеться вірити, що звучатиме ще не одне десятиліття, бо серце справжнього майстра завжди захищене доброю долонькою янгола-охоронця.
м.Тернопіль


12

© Січеслав 2004–2007