проект редакція часопис посилання контакти





2 (12) 2007 квітень - червень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Всесвіт
Огляди, рецензії, полеміка
Ювілеї
Дитяча література
Історія краю
Через терни до зірок
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Книжкова полиця
Літературна спадщіна
Мандри
ART-галерея січеслава
Театр
Січеслав сміється
Музика
ВСЕСВІТ


Ян ЗАБРАНА

Відомий чеський поет і перекладач Ян Забрана (1931–1984) все своє свідоме життя писав щоденник. Сотні синеньких зошитів. Початком 90-х щоденник видали двома томами. По півтисячі сторінок кожен. Переднє слово написав Вацлав Гавел, товариш Забранової молодости. Зазначив, що т а к о г о Забрани не знав. Не знало, звісно, й читацтво.
Видання щоденника стало великою літературною подією. Відкриттям. Слово, яке залишилося з письменником і по смерті. За життя він відкрив чеським читачам десятки й десятки англійських, французьких, російських письменників. Одного українського. Івана Франка. З нього й починалася перекладацька діяльність Яна Забрани. Можливо,
під впливом Каменяра він глибоко, як мало який европеєць, співчував боротьбі наших повстанців
за незалежність України.

Автор передмови, перекладач та підготувач публікації – Микола ШАТИЛОВ (м. Прага, Чехія)


МОЄ «Я» ЗАЛИШАЄТЬСЯ В ДОБІ ВБИВСТВ...
З письменникового щоденника


«НЕЗВАЛ, ЖИВШИ ПАНОМ ДІЛО...» (1952)

• Як се виглядає, коли Незвал, живши паном діло, поета, який в лютій зимі ходив без пальта (бо не мав на пальто), не мав домівки, не мав шматка хліба, заповідає співцем «наїжених», а себе становить співцем «голодних»...

«ЛЕНІНІЗМ НАЧЕ ТОЙ ВОГНЕЦЬ» (1971)

• Аж такий великий час книжки залишалися єдиною його свободою, що інакшої вже не міг і спогадати.

• Соціялістичній системі подавай послідків. Послідків вона так само, як міський виходок, наймає залюбки. Ось під ними і чевріють як чеська людність, так і чеське мистецтво.

• Владають нами вбивці, які вішали жінок (столична комсомолія саме точила кампанію «за звільнення жінки від капіталістичної сваволі»). Владають нами кати, які кидали поліжницю в бетонній келії і пхали в’язня в залізний з похилою підлогою мішок, де нема за що зачепитися, де можна лише стояти... Ач які вигадливі! Вигадали й соціялістичні закони. Винен ти чи ні, визначає вбивця. А побачивши, що затаєні злочини от-от і повилазять боком, позвали на поміч совітські танки. У мене соціялізм з людською подобою завше викликав сміх. Як і всяке поняття, що не має ваги. Але вони сміялися з мене, бо стояли і стоять за соціялізм з нелюдською подобою, за людоїдський соціялізм, гасло якого «московські пахолки, єднайтеся!».

• Ленінізм наче той вогнець. Обезнадієні ленінізмом і то бачать його як плетеницю споконвічно щасливих та величних днів, обезнадієні і то покладають надії. Убивство, й воно відгонить їм пахнотою квітистих слив.

• Коли батькові виповнилося стільки, скільки оце мені, німці вбили його нерозлийвода приятеля. А я вже зажив масового поховання своїх нерозлийвода приятелів. Знагла всі пішли за водою. Знагла... Отож і лишився нидіти з нахабними пацюками (на покоління вищі) та момсиками (на покоління нижчі), яких аж так ошелешив 68-й, що вони взялися цвіллю. Ні з пацюками, ні з момсиками ніколи не міг дійти згоди.

• Посада – штатний дисидент – поет Вознесенський – пестій штатівських і канадійських високих шкіл – пожаданий гість – знай не виходить з дива – скажімо, коли читає спогади пані Мандельштам – дбає на світле око – пильно стежить, щоб не посвітлішало – спитають, нащо складає гімни большевицькій школі в Лонжюмо – а посвітлішало б істотне, не потикайся в часописи... Мазаний пестій підтоптаних панянок заокеанської поезії, які лизькають Ловелові п’яти, а ще сходять полюціями натхнення і в екстазі обсцикають штаненята, коли Вознесенський погодиться навідати. Запевнивши себе, що споглядають совість великої нації, ніколи вже не втямлять, що се ниций московський підлигач, негідник і шельма.

• Євтушенко – жевжик, неоговтаний кацап, який кидає банальні сентенції то за жидів, то за китайців, то за космонавтів, то паплюжить Павнда, а то поетично оповість вам, як замість оковитої вихлистав в Одесі 300 пляшечок колонської води... Ось вона, забава по-совітськи, ось вона, хвацькість.


«ПОНІВЕЧЕНИХ ДОЛЬ НЕ ПОШЛЕШ В НЕПАМ’ЯТЬ» (1972)

• 1950-й. Наше містечко, йдемо на вокзал. Вона, дівчина, що мала стати моєю жінкою, від’їздить на іспити. Помагаю їй з валізочкою і помагаю запам’ятати зміст мовознавчої статті Сталіна. Нема викладача, щоб не спитав на статтю. Скільки йшли, стільки й збивали сміхи. Обидва ми знали, що се олжа, нісенітниця, але й наснитися нам не могло, що така нікчемна, така смішна олжа матиме вплив на наше молоде, сповнене надій життя. Вона таки не склала іспитів. А не склавши, замешкала деінде. Подався і я з нашого містечка. Олжа, яка на ній тоді окошилася, давно пішла в непам’ять, давно висміяна, давно скасована. Собака не гавкне, а коли й гавкне, то насміхастий. Але понівечених доль не пошлеш в непам’ять, не пошлешся на сміховинність доби, не виведешся скасованням зла. Ви здатні на все, але ся здатність ніде вас не захистить, нічого вам не безпечитиме, бо вона не аґентка забезпечневої компанії. Узимі полишене в кишлі яйце скам’яніє й лежатиме каменем до без кінця. Скам’яніє так, що вже й не вонятиме.
• Злочин, який не названо злочином за життя одного покоління, стає маною – наче нічого не сталося – все зникне як сніг навесні – і вбиті, і вбивці.

• Лихо, на яке нахопились наші поети після 48-го, полягало не в заказі нести вільне слово своїм читачам, а в тім, що деякі понесли слово не-вільне.

• Спала на пам’ять московська осінь 63-го. Останньої ночі в готелі «Пекін» пиячили аж до світання. А вдосвіта похмелялися. Завітала наша «наглядачка» Таня, з якою мали їхати на летовище. У готельній забігайлівці звабив мене кавун. Непевно пам’ятаю, що покладав надії на його живодайний наплинок. У таксівці поділили пасистого на скибки.Таня, плюючи кісточки, спитала, як вони... по-чеськи. Відказав: «J?d?rka». Зайшлася сміхом: «Я дірка, я дірка». Закидала на мене оком, певна, що не помічаю подвійного дна. За якийсь час знов: «Я дірка, я дірка», і витикає мене пальцем: «Ти дірка!». Очманіла, коли я з поважною міною мовив: «Я не дірка, я – х...!». А потім сміялася так, що мало не впала з сидіння мені під ноги. В отій таксівці, що мчала нас на летовище.


«НІКОЛИ НЕ МОЛИВСЯ СТАЛІНОВІ» (1973)

• Днесь людей нищать «технічно», спотання, заневолюючи побиватися шматком хліба й нічим іншим, нищать, виганяючи звідти, звідти й звідти, де людина мала той шматок. За невеликий час вона стає затюканою, запобігливою, збидлілою. А нічого ж надзвичайного не сталося. Запозивайся з ними, коли все зінакшиться, скажи, що тебе незаконно позбавили шматка хліба, сам себе осмішиш.

• Два десятиліття поліційної влади – і всенький стане її співзмовником, і всенького вона знедолить.

• За певних обставин людина не може не поводитись, як блазень...

• Що менше свободи залишає людям нелюдська влада, то більше патякають газети щодо «нової техніки, яка лічитиме бюлетені».

• У часописі Знамя подивився, як подано повість Маккоя They shoot horses, don’t they? (1969). Не знайшов кінцівки. А в ній вся сіль. Нема та й вже! Повикидати «неблагонадійні» пасажі, «зачесати» текст – се вони мистюки. Сказати, що такого зазнав і Радіщев (1790)... Певен, що ні. Не до шмиги книжка – заказали. Усю. А ниньки вельможна свинота наче нігті тобі витягає – той, той, той... Совітське аж так отожнилося з чисто московським, що, виглядає, й нема вже ніякого «совітського». А може, його й вигадали.

• Ніколи не молився Сталінові, як молилося по війні чи не все моє покоління. Отченашники дивилися на нього як на спасителя людства, а я знав, що маю до діла з катом. Коли наспів 68-й, мене почало лютити покаянне кліше недавніх молільників, які повсюдно товкли, що наше покоління помилялося. Так, чимало однолітків схибило, підставивши плече системі, на чолі якої стояв катюга, але чимало – ні яким світом. А тим то нехай ніхто і не каже «наше покоління», не заслоняється «поколіннізацією», всякий нехай відповідає сам за себе. Отченашники мали б затямити, що, ставши колись попихачами системи, яка нищила людей десятками мільйонів, системи, чия юстиція не мала нічого спільного з justice, системи, в якій олжа, обман і мошенство – чесноти, системи азійської сваволі і силоміття, вони знайшлися в позиції нацистів, які також «в молодості обмилялися».

• Людині, що знає Московію, московське мислення, московські звички так, як знаю я, давно відомо, що се візантійське мислення, візантійські звички, які вони вщеплюють і нам. Наше повсякдення се вподобане москвинами ще за великих князів візантійство, жах, який започатковано ажніяк не 1917-м.

• Мені – шість, бавлюся собі на підлозі, а Власта Лесінова, стоячи біля плити, балакає з кимось незнайомим, батьки десь пішли. Вона й вимовила слово «комуніст». Підвів очі, спитав: «А що се?». Без вагань відвітила: «Се ті, яким хочеться, аби всюди стало як на Москві». Донині пам’ятаю на її відповідь. Пам’ятаю інтонацію, з якою мовила. Пам’ятаю свої панчішки в рубчик, на підв’язках. Власта відповіла мені доповідно, доповідніше за всі книжки, які я читав опісля.

• Двадцятип’ятилітня в’язниця – кінець. The End of the Story. Коли в’язень і доживотіє, вийде на волю іншою людиною. Калікою. А засадити націю на ті самі двадцять п’ять та й до в’язниці, званої «соціялізм»? Що від неї лишиться? А тим, що побачили білий світ того сніжного лютневого дня, коли вся наша кляса подалася на лещатах в ліси, тим сьогодні по двадцять п’ять.

• Фадєєв напосідався на письменників, яких потім – на його навід – ставили до стінки сталінські енкаведисти... А тож мати більше поваги до його писань, ніж до писань Ґебельсових, не годиться.


«РОСІЯ ХХ СТОЛІТТЯ – СЕ ПОЛІГОН ДИЯВОЛА» (1974)

• У соціялістичній, в якій мліємо, Чехословаччині вже того, що книжка, аби вийти, дістає дозвіл, задосить, щоб читач її не читав, вже того, що по наших кінах можна подивитися лише на «дозволене», задосить, щоб глядачі до кіна не йшли.

• Усіх нас затято намагаються відвичити мислити, оцінювати, доходити висновків, щоб з нас постало бидло, яке ніколи не наважиться спитати, чом се чи те має виглядати так, а не інак. Отсе і надихає мене на змагання з ними, отсе і є заклад моєї заїлости. У ставленні до них ненависти в мене навіть більше, ніж за молодих літ. Дивним дивом вона не згасла, не відболіла, не відійшла. А хіба могло статися таке, коли вони свідомо обидлюють людей, коли вони дволикі ницаки, хамелеони з покликання?

• Совітський соціялізм (а власне, всякий) се незла підготівля на скін. Може, й ліпша, ніж та, що її століттями вділяє побожним Божий дім. Для інтеліґентів – нема мови. Усе життя під тим чи тим закидом заливає сала аж так, що за десять-двадцять годочків інтеліґент ні на що вже не має надії й нічим не цікавиться. А ляк з кончини – се і є цікавість: що станеться з живими, коли мені доведеться відійти у засвіти... У світі, яким владає соціялізм, нема за чим стояти.

• Усі ми чехи, але сього ніхто не має знати. (Чи не найгеніяльніше з геніяльного Гашекового «Швейка»).
• Людина мала навчитися їхньої мови, дочекатися 70-х, щоб зачати ненавидіти янкі (на кацапів я мав зазлість од 45-го, знав і знаю, з чого вона), щоб отямити їх звичайність, чваньковитість, однаковість, отямити непоетичність взаємин між чоловіком та жінкою, взаємин, які засолоджено слинявою ніжністю (ніжність ніколи не є слинявою!). А в міжчасі пам’ятаю, що псевдомолодечість, наївне хлоп’яцтво і показний оптимізм заокеанських «бойовиків» залазили ще в мої юнацькі печінки.

• Діди – найвідважніші нашої епохи. Се важко помітити? Важко. Помітив лише Гемінґвей.

• Видано – по десятиліттях! – А. Весьолого. Сьогодні читати незмога. Постоловий Дос Пассос.

• Усі совітські письменники – валява лайна. За виїмком десятки-п’ятнадцятки, яких позабивали по глибках, погноїли по зонах, повикидали на вигнання, занівечили «чистками» або виголодили голодом. Те, що ставить себе совітською книжкою, є на ділі несовісне базікання, маячня, схвалена не одним ідеологічним наглядачем, письмацтво заляканої появи, яка надихається скляним богом.

• Росія ХХ століття – се полігон диявола.

• Огидно, огидно бачити колишній (50-ті) цвіт большевицької молоді... ниньки «опалий»... Мене колотить, як згадаю, чим вони поставали, завдяки своїй любій КПЧ. Колотить мене, коли згадаю, як один такий загостив до нас і вихвалявся (не п’яний, ні), «на кого може наклепати», «на кого що має». Не смішки, не поза, а... пляни.

«ТАК, СЕ «ГЕГЕМОНСЬКА» МОВА» (1975)

• М. Г. сказав мені: «Солженіцин занадто загнався». Аж в очах мені потемніло од злости, але оволодів собою. Давнє, битого жака вміння, з часів, коли невмілих вели на шибеницю. Аж під п’яти мене пекло спитати: «А Сталін не занадто заганявся? А ґотвальдівські слідчі, які збивали мою неню вологими, звитими наче нагай шматами, а потім наказали стояти всю ніч – голою – в зимовій неопалюваній поодинці, вони не занадто заганялися?».

• Поживши в пеклі нашої системи стільки, скільки живе моє покоління (а виглядає, житиме в ній до самої домовини), нікого вже не візьме диво, що в багатьох з нас диявольського аж до напасти.

• По весні 68-го бачив я не лише щасливих людей, бачив і наляканих дедалі ближчою свободою. Не якихось допотопних істот, а верстаків. Не якихось падлюк, що бояться відвічальности за ганебні вчинки. Геть-то ні. Радше людей, яким до вподоби биті шляхи, «мистюків попожити».

• Деякі поезії високого мистецтва людина здатна написати тільки тоді, коли є de fakto поганим поетом.

• Усі, кого там чи там большевизм знищив, скалічив, занапастив, довів до нестями, всі вони моя сім’я. (Сього слова я ще ніколи й ніде так не вживав). Близькі мені, симпатичні мені люди, з якими в мене спільна доля.

• Один-єдиний доказ того, що большевицькі бонзи походять з «гегемонів», чеська мова. Забалакають – і всім ясно: так, се «гегемонська» мова.

• Може, обмеженість, але я чимдалі більше свідомий того, що наймиліші мені книжки, найближчі видано між 1920-м і 1940-м. Може, тим, що вони з тих світів, на які я дивився найчеснішими – дитячими – очима? Може, тим, що в дитинстві мав надію пожити в отих світах?

• Засадниче гасло людини, яка «живе в соціялізмі»: ніколи не кажи їм, як воно є, ніколи їм не кажи, що замислив... Се виглядає чимось неможливим, збоченим, жахливим, тим паче, що людина повинна поводитися так ціле життя... Виглядає, виглядає... А се ж бо одна з життєвих повинностей підданця збоченої системи. Відомо, як повелася вона з тими, що поважились завзятися на засадниче гасло і сказали їм, що замислили.

• Завше знав, що поєднаюся з кожним аби повалити большевизм. З кожним, за виїмком большевиків. Отож і хитало головами моє оточення, бачивши мій скептицизм щодо 68-го. Наснажене 68-м, воно не поділяло моєї позиції. Для мене всякий альянс з ними являв собою акт самознищення. У пожиттєвій бійці з ними найвідданішим моїм спільником залишалася і залишається гидливість, яка не дозволяла і не дозволяє лигатися з олживими підлотниками... Тож і не міг надихати мене 68-й, як надихав він більшість. Чи здатна людина поєднатися з тим, хто два десятиліття ходить по ній потоптом, хто збиває її і вбиває, хто занапастив її молодість і зав’язав їй світ?


«СОЦІЯЛІЗМ ЗАВЧИВ НАС «ТИКАТИ» (1976)

• Соціялізм завчив нас «тикати» й вітливо посміхатися до тих, з ким доладній чоловік на однім полі с...и не сяде. (Згадався мені
В. Шкловський, який сказав колись-то, що «соціялізм навчив людей визначати, як воня те чи те лайно»).

• Як, скажіть з ласки своєї, могло їм запасти до голови, що я мав би стати їхнім союзником? Як, скажіть з ласки своєї, могли вони гадати, що я підставлю їм плече? Отим, що кінцем 60-х на млі ока поставали опонентами влади, якій два десятиліття лизали п’яти. А лизавши, авжеж не мали в гадці юнака (мене тобто), який по неділях об’їздив в’язниці, щоб побачитись із своїми без вини винними батьками, авжеж лизаки не помічали, що письменники – се не лише вони, що письменники – се й ті, кого ніде не видають, а вони, завдяки облизаним п’ятам, видають себе скільки влізе, завдяки п’ятам, якими потоптано інших... Великий, великий час поводилися й чинили так наче нічого нелюдського, нічого жахливого ніде й ніким не скоєно. Непохитні ленінці, вони довели, що нелюдське – се їхнє... Дивилися б на мене наче на благуватого (а може, побігли б доносити), якби сказав їм, що всюди владне сваволя, що наш обов’язок повстати, що всякий пасивний, а всякий лизака і поготів volens-nolens подільник злочинців... Поведінка «непохитних» свідчила, що, наплювавши на тих, що не запопали сполом з ними ласки можновладців, вони не вважають себе винними... А кінцем 60-х дали задній хід. Чого – се довгенька балачка. Деякі, звісно, могли й отямитись, а більшина, гадаю, боялася спізнитися на потяг, який – вони гадали – поїде вже по іншій колії. Найбезсовісніші хапалися запопасти ласки і «нової влади», сподіваючись, що вона не довбатиме їм очей недавнім плюгавством. Усе скінчилося так, як мало скінчитися. Після 69-го вони взяли на себе вигляд «незбагнених» і задалися поставити до ганебного стовпа всякого несимпатика, допоминалися свого в людей, яких давніш, коли велося незлецьки, вважали неповноцінними, яких з’їдали без соли, яких – щонайменше – не помічали. Вони, для яких 68-й являв собою лише косметичні зміни в тій самій деспотії, дозволяють собі допоминатися нашої льояльности, нашої помочі... Де ж пак, панове! Не лигаймося з посіпаками тих, що дихали на нас пеклом! Неталан, знаю, неталан, затим що потенційні на сей момент союзники не годні дійти згоди, затим що незгодою своєю потішають можновладців. Неталан, але вчинити інак годі. Виявити льояльність щодо відстановних гнобителів можна лише коштом збидління, ставши орвелівським кабаном Майором, який звівся на задні, щоб почаркуватись із своїм паном.

• «Клясти, ославляти, обманювати, зводити на слизьке». Нічого іншого не можна чекати від панів і пахолків системи, яка нічого іншого не вміє як виганяти з посад, затикати пельки й кидати за залізні штиби. Системи, яка всім і всюди натякає, що вона всесильна, що без ваги витягне всякого з його койця і зламає шию. За саме невизнання колективного хамелеонства – навіть без клясичного «його величність голі!» – чекатиме на вільномисного вежовий дім. Система вимагає «жити в олжі». Візантійська азійщина се не лише Сталінова ментальність, а загалом – московська (почитаймо Чаадаєва): абсолютно обов’язковим є чисто зовнішній вияв підлеглости, підданець системи не конче має молитися, але ікони мати повинен. Чи може така система сподіватися, що люди, яких вона позаганяла по койцях, поставляться до неї льояльно, не схотять помститися? Не може вона чекати нічого іншого крім того, що всякий почне її клясти, ославляти, обманювати і зводити на слизьке.

• Чим заскочило мене ХХ століття? А тим, як звільнений в’язень лигався з в’язнителем і радо в’язнив інших.

• «Пане, підождіть-но! Ви, здається, витягли мені гаманця!» (зіпала жінка в пасажі навздогін злодію). Як на мене, вінець ввічливости. А може, вінець нинішньої чеської бачности: ніколи не кажи напевне, не ляпай язиком.

• Аж ось доскіпався, з чого поміж кацапів стільки блаженних, стільки диваків, стільки вихлястих і підлазистих. У них колись змінилося літочислення, а відтак кожен живе не під своїм зодіякальним знаком. Тим то вони і небезпечні.

• Люди з панельних пташників – без обійсть, без садів – залежні од влади, злютовані з владою... Се і є мета. Се і є їхня мета.

• Лихо, яке спіткало письменника в нашій добі, сектанство. Письменником цікавляться і підмагають його здебільша сектанти – особи запальні, екзальтовані... Наслідком є збочення всіх понять, зовсім інакший погляд на довколишній світ.

• Гітлер сміється в пеклі. Сміється, коли бачить сей загниваний, непевний світ, повсюдне нехлюйство, напасництво олжі і хамства, знецінення засадничих людських інстинктів і люмпенізацію спільнотної ментальности.
«МОСКАЛЮ ДО ВПОДОБИ, КОЛИ ВІН ДО ВПОДОБИ ВСІМ» (1977)

• Сьогодні помер Ян Паточка. Ударив його грець в п’ятницю, вже в лікарні, до якої привезли його, коли відсидів десять годин на допиті... Розв’язкою п’єси стала смерть. Смерть філософа, який вийшов на кін за два місяці до смерти. А нині, вже нині – дві години по смерті – ввійшов до чеської історії. Якщо є вона, чеська історія.

• Що можна спізнитися, всюди спізнитися, довідається поет лише тоді, коли вже спізнився.

• Незвал швендяв по шинках з видавником і меценатом Яндою. Заливши очі або вдаючи, що впився, зачинав товкти начиння, пляшки, бити вікна. Платити за все великого бажання не мав. А тим, не знавши напевне, чи заплатить Янда, питався: «Яндо, можна?». Кивне – починалася катавасія... Незвалові товаришки, загледівши його, волали: «Яндоможна!».

• Одна з малопомітних особливостей совітського «літературознавства» – розвесисті статті, які написано з нагоди ненаписаного А. Фадєєвим.

• Усякий доладно скомпонований англійський детектив миліший мені за всі совітські книжки. Засаднича відмінність полягає в тім, що детектив є свідчення (може, й надзвичайно невибагливе) мислення й наснаги вільної людини, а совітська книжка – свідчення домовлености письменника з наглядовою інстанцією, яка дозволяє видати самий за себе мотлох.

• «Москалю до вподоби, коли він до вподоби всім. Національна осібність, яка впеклася в печінки». (Італійський газетник, якого вислано з Москви).

• Папа Павел VI дав авдієнцію Яношеві Кадару, вбивці Імре Надя, катюзі, якого восени 56-го заллятими кров’ю будапештськими вулицями витягли з безвісности совітські танки! Папа дав авдієнцію вбивці мадярських католиків! Що, по двох десятиліттях вбивство вже не є вбивством? Кров зблякла? Кров з рук змилася? Святий отче мій! Бачивши се, маю шалене бажання скінчити з Церквою...

• Отсе довідався, що в анкетах, які ніколи не покидають спецвідділів, є точка МІШАНИЙ ШЛЮБ. На випадок, коли він член КПЧ, а вона ні, або наопак. Наш маленький соціялістичний расизм...

• У половині 50-х, коли в Росію зачали їздити наші «комсомольські» співаки, тамтешнім глядачам найбільше подобалася пісенька «Товачов, Товачов», де є слова «гуя-гуя-я-гуя». Москвини, певні, що співають «х-я», палко вітали сміливість виконавців, якої самі не могли собі дозволити.

• Моя з ними власна війна точитиметься аж до могили. Отим «з ними» маю на оці з владою. Вона точиться давно, і я вже втомився пояснювати, чого. Коли «вони» заневолили мене піти тою великою, тою нескінченною стежкою війни, сьогоднішні чоловіки ще в люлі лежали. Що я маю їм пояснювати?

• Щойно зачне чоловік вганяти за сякою-такою втіхою, не знайде вже жадної. Щойно зачне вганяти за сякою-такою втіхою, на тім і кінець.

• Те, чим стають навколишні світи, є подоба світів, жити в яких годі.

• У Москві, на ювілеї Жовтня, Араґон став на один щабель з Брежнєвим, з людиною, яка погнала на чехословаків танки.


«НЕ РОСІЯ МЕНЕ ЛЯКАЄ...» (1978)

• Яка вона, національна вдача москалів, можна дізнатись і з того, що вони кохаються в ідіотично сантиментальних піснях, які співають, мало не заходячись плачем. Поб’юся об заклад, що й совітський шпиг, коли в лондонській імлі нападе на нього жах, щось співає в глибині свого сантиментального сердечка.

• Відмінність між життєвими поглядами людини, якій виповнилося двадцять, й людини, якій ось-ось виповниться п’ятдесятка, як на долоні. У того в запасі ціле життя, а на того чигає кирпата свашка. Нічогісіньки складного. Одначе, коли вам двадцять, ви нічого такого не помічаєте.

• Не Росія мене лякає, не душа, а російська душа.

• Восени 50-го, надечори, пішов я – більше з цікавости, а ще й тим, що нікого ще в Празі не знав – подивитися на Пабла Неруду, який надписував чеські переклади своїх поезій у видавництві «Чехословацький письменник». Підвальна заля, де зійшлося багатенько людей, освітлювалася якимись давньовічними лямпочками, жовте й на диво огидне світло яких накладало на все відтінок сечі. За столиком сидів невеличкий гладенький чоловічок з оливковим лицем, яке здавалося ще жовтішим від сечоподібного світла, пітнів, несло від нього парфумами – саме парфумами, не колонською водою – й надписував книжки. П’ять з половиною волосин на голові, важкі втомлені, навислі над жаб’ячими очима, повіки, знаменито пошитий, вже зволожений потом, костюм. У поведенції щось панське і водночас аж-аж-аж плебейське, пишання і зневага в подобі. Се виглядало гидосвітньо. На великім столі підносилися стоси його книжок. Надписавши, підвів обаранілий писок, завчено ошкірився й подав мені м’якеньку, майже без кісточок, спітнілу ручку. Вихопився на свіже повітря ввесь наче ослизлий. Незважаючи на свої дев’ятнадцять, я змикитив, що то є за людина. Большевицький підніжок, він же – гнояк, наповнений гноєм славолюбства.


«Я В’ЯЗЕНЬ, ЯКИЙ НЕ ВИЙШОВ З В’ЯЗНИЦІ» (1979)

• Від 68-го не чуємо нічого іншого. Тільки те, що під проводом КПЧ зводимо соціялізм. На ділі «зведення» завше кінчається відключенням світла й тепла. А чого, власне, чекати від банди геть безвідповідальних, геть забреханих, геть продажних негідників, яких висадили на високі посади московські займанці?

• Лютий 1948-го... Збігло півжиття. Половина людського життя. Спадає на пам’ять давній лютневий вечір, кілька днів як вони взяли міць. У склепі кидав полінця під казан, і зайшов тато... Наша напівтемна казанна осявалася вогняними полисками, коли я відчиняв дверки топінки. За низьким віконцем залягав сніговий потемок. Мовили впівголоса, недосказами. Татові вже видали вовчого квитка, знав, що далі не вчителюватиме. Намагалися вгадати, чи владнається все за місяць-два, чи «найлихіше» ще чекає на нас. Не мали й гадки, що воно виявиться аж таким лихим, що нам і спогадати годі. Півжиття... Батько й мати небіжчики, а я й досі, й напевно таки вічними часами, єгипетський полоненик.

• «Соціялізм» зазнає змін, так, зазнає, має за собою кілька етапів еволюції, але одно залишається засадничо незмінним. Олжа! У пожовтневій Росії олгав так само, як олже сьогодні повсюдно. Без олжі, без затаювання очевиді, без затикання пельки всім, що не годні мовчати в олжі, «соціялізм» ніколи й ніде не об’являвся.

• Коли дивлюся на колективні знимки «вождів», коли добачаю, які всі вони опасисті й голомозі, як подібні самовдоволеними пиками, видиться мені, що під знимкою годилося б підписати: «Ми, звісно, не Аполлони, знаємо, але влада, майте на оці, наша! А ще й як майте на оці!».

• Залишився назавше в добі вбивств. У добі, в якій нас нищили до пня. У добі, в якій любцю мою Л. погнали мити підлоги в їдальні. У добі, в якій миле личко моєї П. знівечив нагаєм в’язничний наглядач, а інший наглядач, в іншій в’язниці, її зґвалтував. Одним одна доба, в якій я жив повноцінним життям. Усі дальші не мали наповнення, нічого не могли «змінити», бо такі «зміни» в людській свідомості здатна вчинити лише смерть. Усе, що ставалося потім, мене не займало, не могло займати. Моє «я» залишається в добі вбивств... А тим то ніколи, аж до могили, ні вибачення, ні злагоди, ні спілки з людьми, які натоді вдавали, що нічого знати не знають, відати не відають. Знали й відали, але запевняли себе, що все іде своїм звичаєм, що ми небольшевицький підвид, ліквідація якого є діло зазнаки святе.

• Я в’язень, який не вийшов з в’язниці, коли й повідмикали всі замки. Не тим, що не помітив, як повідмикали, а тим, що довга як вік неволя скалічила все моє життя, скалічила аж так, що вже нема, чого жадати, нема, до чого змагатися. А хіба, дій його честі, втома, пекельна втома й те, що мені однаково, як виглядатиме дальше життя (коли не склалося так, як могло скластися), хіба се підлягає моральній оцінці?

• Людина хіть-не-хіть починає питати себе, яким дивом десятиліттями не падає клята совітська влада? Здавалося б, оті напівголодні мільйони, що живляться бараболею, та й тої не мають вдосталь, давно мали б її повалити. Аж ні, впокорюються й терплять. Чом? Банальна відповідь: «Як не є, а ліпше ніж смерть». «Совєтські люди» свідомі того, що всяке повстання скінчиться кривавим весіллям. Се на віки втокмачив їм в голови Сталін.

• У той чи той час те чи те ставало мені огидним. Розмаїття... А нині, нині смердить мені лише одно явище – життя. Що частіше вмирають люди, з якими тільки й хотів оте життя розділити, що менше зостається людей, яким заказали бодай сяке-таке поживаннячко й дозволили повільно вмирати, то більше починає мені смердіти той однаковий, здатний поглинути все життєвий плин, та багва, що затягає всякого. Останньо все дужче обіймає мене невиносний жаль за близькими мерцями. А тривай-і-далі-життя, яке ніскільки не жалкує за ними, що не день огиднішає. Так, наче власне життя мало сенс лише поти, поки жили люди, з якими я посвоячився. А ті, що лишилися зо мною на землі, виглядають – очі-в-очі з мертвими – мізерними, нецікавими і, як на мене, зайвими.

• ...лютий 48-го, мені сімнадцять, а моє життя de fakto скінчилося. Усе, що ставалося потім, я сприймав як щось штучне, накинуте, надиктоване, зненавиджене. Аж от мені й сорок вісім. Але я ніколи не мав з ними нічого спільного, ніколи не погодився з тим, що викладали вони. Гадаю, моя ненависть мене переживе. Так само як і моя відданість тим, кого вони затоптали в болото.

• Мітка ознака небезпечної пошесті ХХ століття – нічого не називати своїм ім’ям (мистюки щодо сього московити, але, як пише Орвел в есеї Politics and the English Languarge, се болість всякого ідеологізованого мислення). Мадярський ґросмайстер обіграв совітського чемпіона Карпова. Совітські газети повідомили, що Карпов не програв, а «втратив очко». За канонами ідеологізованого мислення, слово «програв» не повинно з’явитися там, де згадано москаля.


«...І ДЕРЕВА СХОДИЛИ ПАХОЩАМИ СВОБОДИ» (1980)

• Найліпше, що на сим світі бачив, небо, найліпше, що на сим світі чув, тиша, а то найліпше, що на сим світі спізнав, самота.

• Держава, яка висисає кров з донорів – і вже навіть не платить за неї – покликається на засади людлюбства – а далі тишком-нишком продає, за марки, західнім німцям, держава, в якій членство КПЧ є впривілейованою кастою, а не-членство малощо не ізгоями, збивається на расизмонацизм, держава, в якій поліжниця, покидаючи поліжничний дім, повинна потвердити підписом, що поїтиме немовля мінеральною водою, бо звичайна шкодить на здоров’я – але газети заневолено мовчать – де літо 77-го позначилося величезною пошестю різачки, а всі дальші не меншими пошестями жовтяниці, поминувши систематичні всенаціональні грипозні пошесті – а газети ні слова – держава, яка з допомогою заяложених кліше вбиває в людські голови ідіотизми щодо успіхів соціялістичного будівництва в той час, коли економіка, система постачання, виробництво ліків і загалом все тріщить по всіх швах – й ніхто не сміє слова сказати, що причина одна: все, що вироблено на наказ, вивозиться в Росію за наказаної півціни, - є держава насмішка-над-всіма-нами, держава самовбивця.

• ...споминається несосвітенна, збивай-з-ніг-наївна книжка Сартра, якою він вітав кубинську революцію, книжка, що повніла таким самим небажанням побачити очевидне, з яким західні інтелектуали «не бачили» за сталінськими декораціями, зведеними з совітської конституції і стаханівських мітів, як чекістські кати вбивають сотні тисяч людей. Над тою книжкою я тоді отямив, яким абсолютно хибним і невжитковим може стати і найцікавіший теоретичний засновок, яка завала ілюзій і помилок може за ним критися.

• Я народився в золотій добі Масарикової республіки, коли – пам’ятаю од самого дитинства аж по сей день – і повітря, і дерева сходили пахощами свободи. А помру в пограбованій і загидженій провінції, яка належить азійській імперії.

• Такі люди, як американський підприємець Сайрус Ітон (блазнюватий симпатик Нікіти Хрущова) або промисловець Арманд Гаммер (блазнює в Леоніда Брежнєва), се потворний виплід американської ментальности. Їздять приватно або напівприватно, щоб домовитись, «завести стосунки», заприятелювати, порозумітися з московськими жінковбивцями, домагаються, зважаючи на своє дебільно ідеалістичне мислення, якихось дебільних діялогів, наче все вигадано – Катинь, Соловки, Горакова, Міндсенті, наче є лише їхнє валашне мудрування, лише їхнє, прийняте на підставі синильно джентльменських уявлень рішення домовитися, зблизитися з Москвою, з чого вона мала б лягти від сміху і ще більше самоствердитись, коли оті схибнуті миротворці, незважаючи на реальність, на вбивства поза сценою, на шахрайство й підступність, які ввійшли москалеві в плоть і кров, ладні з шкури вилізти, аби він з ними порукався. Великий час я не міг осягти скандальної обмежености, яка є складовою американської ментальности, й гадав, що ітони і гаммери ще ті хитрюгани, що вони, поставивши на світовий комунізм, запобігають ласки в большевиків, щоб потім їх бодай не вибили, як інших капіталістів. Я не міг осягти, що ітони з гаммерами просто не розуміють, що мешкають на не-нашій плянеті. А сьогодні знаю, що саме так воно і є.

• ...нездатність москалів визнавати й поважати інакші, не московські, моральні критерії не вміщається в голові. Зазнаки упереджене невизнання всього, що західня культура називає лицарством, шляхетністю, може, наївне, але водночас і безмежне. Отож і дрімають москалі століттями, лагідно й віддано, в рабстві.

• Найогидніше московитське слово подтянутий. Найогидніше тим, що вживається як позначення найбільш відразливого явища національної вдачі, тої вояцької, паличної дисципліни, покірливости й охоти служити хоч цареві, хоч Марксові. Коли доводиться перекладати подтянутий, стає мені млосно, бо се слово зосередило в собі оте чисто москальське відчуття світу, яке я душею й тілом ненавиджу.

• Од чоловіка, який всюди має руку, чув предивну історію. Твердить, що аварію, в якій загинув Альбер Камю (1960), влаштувала совітська розвідка. Підстроїли все так, що на великій швидкості лопнула опона колеса. Наказ на ліквідацію видав начебто сам голова КҐБ. Помстився за статтю у France-Tireur (1957), в якій Камю називав його катом мадярського повстання. Збігло три роки, заки розвідка змогла виконати наказ. Зате виконала його аж так бездоганно, що світ і досьогодні певен, що Камю загинув наслідком звичайнісінької автокатастрофи. Той чоловік не схотів сказати, звідки має дані, але твердив, що вони цілком правдиві, що все саме так і сталося, що Камю вбили вони.


«СВІТ... БЕВЗЬ З ЛЕДАЧОЮ ПАМ’ЯТТЮ» (1981)

• Останні п’ять-шість років мене життя стомлювало й гнітило. А нині збридилося аж-аж-аж. Збридилося мені як саме життя, так і всі його вияви. Зайшла пригніченість, огидним стало мені все, антипатичними стали всі. Не цікавлять мене люди, книжки, краєвиди, не цікавить власне існування, не тільки завтрашнє, а й сьогоднішнє. Залишилося лише якесь безвідрадне, нудне животіння. За інерцією.

• Знаю не тільки, в який день, а навіть о котрій годині скінчилася моя молодість. 23 листопада 63-го, вранці, за п’ятнадцять до восьмої, коли зійшов витягти з поштової скриньки газети, повернувся, сів за кухонний стіл, на якому вже чекала кава, і начитав, що Освальд забив Кеннеді.

• По серпню 68-го довідався, що «Сторінки» (книжка поезій Яна Забрани. – М. Ш.) обурили командира совітської частини, яка захопила дім видавництва «Чехословацький письменник». Знайшов, казали, «Сторінки» на полиці, де стояли нові видання, і, вимахуючи книжечкою, гримав, що отсе і є доказ контрреволюційного «свинства» чеських письменників. По-чеськи, звісно, не вмів і поезій не читав. Обурив його малюнок сколіненої дівчини на обкладинці. Голої. Гадав, що се порнографія.

• З метою підвищення культурного рівня совітських громадян, влада поклала ставити в сибірських степах громадські виходки. Стандартні, які складаються з кілка, забитого в землю, щоб за нього триматися, і de luxe – на два кілки. Один так само забито в землю, а другий покладено побіч – вовків відганяти. (З книжки Яна Ладислава Калини Der politische Witz im Ostblok).

• У нинішній Чехословаччині мистецька ціннота виміряється посадою того чи того письменницького «начальника». Що вище посада, то більш славний поет. Та й квит!

• Коли Анрі Бретон закликав відкритим листом (1950) Поля Елюара стати в обороні Завіша Каландри, якого в Празі засудили на шибеницю, Елюар обмежився на такій відповіді: «Я надто прихильно ставлюся до невинних, які заявляють, що вони невинні, щоб захищати винних (!), які визнали, що вони винні». Невдовзі Каландру повісили.

• Хай живе марксизм-сусловизм! За дальший розквіт брежнєвської тюрми народів! (Пропоную доповнити першотравневі гасла).

• Ф. викропав десь вдома і приніс мені витинку з давньої газети. Rud? pravo, 28. 11. 52., стаття Івана Скали, в якій він кобенить Марґоліса. «Коли сього мерзотника, який тхне зрадою, вивернути догори сподом, побачимо, що се огидний капіталістичний недолюдок, мільйонерський синок, нащадок масона й сіоністки. Оттакі людці стоять нам рубом у горлі. Оттаке гадюччя! Але сьогодні, сьогодні вже можемо сказати, що гадючник знищено. Останні гадини, спізнавши, що то є людовий гнів, корчаться в конвульсіях. Вигладимо оте плем’я аж до останнього гаденяти. Обглянемо всі шпарини, а ще ліпше обглянемо двічі...». Марґоліса, як відомо, засудили на смерть і стратили. Того самого дня написав словацький поет Милан Лайчяк: «Свинарки, які зобов’язалися дістати від кожної свиноматки не менше як тринадцять поросят, з радістю доповідають, що на честь дня народження товариша Ґотвальда виконали плян поставок свинини на 107,38 відсотка. Отсе і є відповідь працівників радгоспу «Новий двір» на забіги імперіялістичних шпигів».

• Кров холоне в жилах, як згадаю, що мою долю і все моє життя занапастили оті довбаки, які вліті 46-го обрали большевизм. Охотою, під час вільних, істотне вільних виборів! Віддали свої голоси за рабство у московській кормизі. Згодом нічого вже не випадало змінити, згодом ніхто й ніколи вже не ходив на вільні вибори. Усе щезло під величезною лавиною азійської олжі, все засмокталося потоком азійської гноївки. І не доводьте мені, що тогочасний виборець не міг мати сього на мислі! Як на мене, люди, що вони обрали тоді большевизм, мали б аж до могили носити на собі знак зірки (але червоної, п’ятикутної) з написом: «Я завинив! Я охотою віддав свій голос за вічне рабство під серпом і молотом».

• Світ... бевзь з ледачою пам’яттю... Берлін 53-го, Будапешт 56-го, Прага 68-го... А світ знай патякає з ними і не без шани поводиться із забісованими брехунами та вбивцями.

• Сьогодні виповнилася мені п’ятдесятка. Від життя, яке за плечма, маю таке враження наче хтось наплював мені в очі холодною слиною.

• Знаю, жити мені лишилося не більше, як десять год. А радше шість-сім. Знаю ще ліпше, що нічого, крім болю, на мене вже не чекає. Біль, біль, біль...

• У Мюнхені попросило політичного притулку двадцять п’ять глухонімих, які їздили на спортивні змагання із своїми тамтешніми «колеґами». Се вже прямо до гапликів... Се вже і сам почуваєшся героєм, якщо зостався в країні, з якої втікають навіть глухонімі.

• Збігло тридцять три роки, як залягла владна зовнішня пітьма, в якій вже міг народитися і вмерти новий Христос, страшна, спустошлива, здатна на мумію висушити тебе пітьма. А як воно жити в ній людині, якій на роду написано нести в собі тягар своєї внутрішньої пітьми... Сього не можна передати словами. Але людина свідома тої небезпеки, і протиставляє їй сповільнене самогубство, почепивши себе за ребро на різницький гак праці, нескінченної праці... Внутрішня пітьма, чорна мла, яка ніколи не розвіювалася. Ані на мить.

• «Католицькі комуністи сподіваються...» . Диктор, повідомляючи, що діється в Польщі, помилився, не «католицькі», а «катовіцькі».

• У «мистецькій політиці» східні німці побили всі рекорди підлости, і в порівнянні з ними Південноафриканська Унія є царство свободи. Нещодавно молода письменниця Барбара Зінґер запропонувала видавництву свій роман. Видавництво не гаючись передало його STASI. Як антидержавний і наклепницький. Письменницю посадили. Коли Amnesty International обстала за неї, влада НДР повідомила, що Барабара Зінґер ніяка не письменниця, бо не видала жадної книжки.

• Абсолютне НІ комунізму в будь-якій його подобі. НІ та й квит! Без пояснень. Чехословацька катастрофа 68-го й нинішня патова ситуація в Польщі зайшли наслідком того, що дійові особи від самопочатку зважали на свою немічність, а тож і вдавалися до лавірування або, виходячи з позицій слабшого, дбали на те, щоб «не спотикнутися», і певною мірою дозволяли себе паралізувати. Ота слабкість являла собою, звісно, об’єктивне явище, але якщо люд стає на шлях свободи, він повинен вірити в чудо, інак нема рації на той шлях ставати. У мадярів все скінчилося морем крови, але вони засвідчили світові свою фанатичну гордість, вміння битися з піднятим заборолом, ідеалізм, що здається на чудо.

• У днешній Чехословаччині більшина поводиться так наче невідклично досвідчилась, що свобода нічогісіньки спільного з ними не має.

• У Москві сподобилися Державної премії поети Дудін (збірка «Дерево для лелеки») і Панченко (збірка «Де ночує жайворонок»). Випадок, коли саме життя пише анали глупства. Сполучимо обидві назви, і вийде щось вельми оригінальне, а саме «Дерево для лелеки, де ночує жайворонок». На премії можна заощадити. Обійтися одною. Пів-на-пів.

• Наснилося, що не пам’ятаю, коли народився Ленін. Прокинувся вночі і пройняв мене циганський піт... ануж спитають...

• У той самий час, коли в Польщі стріляли по робітниках, головний редактор часопису «Совєтська література» Міхна, промовляючи на празькому радіо, вихваляв доброту, шляхетність і визначний письменницький талант Леоніда Брежнєва.


«АБО КОМУНІЗМ, АБО ПРАВДА» (1982)

• Шістнадцяте січня. Перед тринадцятьма роками спалив себе Ян Палах. Пам’ятаю той день так, наче все сталося вчора. Стояв побіля мене гурт хлопців, і говорили вони, що під музеєм полив себе бензином й підпалив невідомий студент, що трамвайний стрілочник кинув на нього свого кожуха, намагаючись загасити полум’я, що попаленого студента відвезли до лікарні на Леґеровій, де лежить він у ванні з олією і, здається, ще живе... Бачу посірілі хлопчачі обличчя (може, померки завинили?), чую, як вони і собі, і мені збентежено розповідають оте, скупчившись на хіднику напроти головної пошти. Люди тоді ще не боялися говорити на вулиці.

• Чим в останнє десятиліття займалися так звані молоді поети, крім того, що наводняли своїми поезійками часописи? Тільки й того, що личкували дійсність. Тільки й того, що помагали владі замилювати людям очі. Бодай словечком обізвалися на ганебний акт совітської займанщини? Бодай словечком згадали, що Палахово тіло викопано з могили й вивезено з Праги? Бодай словечком знеславили соціялістичних поліцаїв, які відбивають жінкам нирки під час допитів? Бодай словечком захистили Гавела, який сидить лише за те, що говорив і писав так, як думає? А може, бодай в одній поезії поцікавилися долею сотен людей, яких влада позбавила батьківщини? А може, бодай в одній поезії натякнули, як обкрадають нас москалі? За отих десять або й тринадцять літ чи здобулися бодай на однісіньке слово правди? Ні, не здобулися! Тож чим то вони займалися? Робили добрі гроші і помагали личкувати дійсність. А тим то допоминаються пошани? А тим то вважають себе поетами?

• Давно вже зважаю на те, що всяке може в житті статися. Скажімо, «совітсько-китайська криза» виявиться найвигадливішим обманом, мета якого поставити в слушний час навколішки як США, так і ввесь західній світ. Що завадить обом комуністичним країнам здружитися вже завтра? Наївно гадати, що «криза» є істотне кризою, що се не є спільний совітсько-китайський стратеґічний плян.

• Сталін і досі, досьогодні, яких тридцять років по своїй смерті, залишається московським можновладцем. Дбає, щоб і далі зоставалася незмінно сталінською зовнішня політика, щоб і далі зоставалася незмінно сталінською забрехана пропаґанда, позводив і по своїй смерті, за отих тридцять літ, дальші сотні тисяч людей. Зводить і тих, які ще й не жили за його життя.

• Коли занепало все, коли живемо, лякаючись власної тіні, нам дозволено пошепки згадувати «труднощі», «певні недоліки» – і край! Давця прикрих питань, який наполягає на відповіді, вони повинні стерти на порох... тим, що вони не здатні жити в одній хаті з правдою, і знають, що не здатні. Або комунізм, або правда.

• Світові аґенції повідомили сьогодні, що Папа збирається прийняти Ясіра Арафата. Виглядає, Папі замало будапештського ката Кадара, якого він приймав перед кількома роками, виглядає, має наставлення впіймати Бога за бороду... Невже і Войтила здатен по-лакейськи крутити хвостом?

• Скільки світ світом, найбільше друкувалися ті, які найменше мали, що сказати.

• Коли навесні 69-го я приїхав до Попраду, бачив на одній кам’яниці великий напис вапном «Товаришу Дубчек, ти наш брат!». А на головній вулиці висіла пам’ятна дошка дести- чи одиннадцятилітнього хлопчика Йозефа Бока, якого в серпні 68-го застрелив совітський автоматник (дитина злізла на танк і вхопилася за гарматне жерло, може, погойдатися, не знаю). Коли навесні 71-го я знову відвідав Попрад, напис вже забілили, не знайшов і пам’ятної дошки хлопчика на ім’я Йозеф Бок.

• Леонід Брежнєв проголосив на Красній площі, що СССР знищить всякого напасника. Як довго ще маємо чекати, поки Бог знищить Леоніда Брежнєва? Боже, як довго ще маємо чекати?

• Можливо, совітські танки і зберегли в серпні 68-го честь нашої нації. Якби не вони, світ дізнався б, що нашим «оновлювачам» не до снаги самим повалити «соціялістичний лад».


«...ЖИВЕМО В ПЕКЛІ» (1983)

• Тридцять п’ять років живемо в пеклі, а більшина з нас сього навіть не усвідомлює.

• ПАРТІЯ ніколи й нікого не спромоглася полюбити. За винятком себе самої.

• Видається «Зібрання творів» В. І. Леніна, видаються «Вибрані твори»
В. І. Леніна. Ніхто іх не читає, ніхто не купує, а видаються, видаються, видаються. Один наклад іде під ніж, а з редакції вже шлють до видавництва чергове видання...

• Часина, коли все скінчиться кепсько, вже зовсім близько (12 вересня).

• Коли людина часом зневіриться в житті, яким вона живе (і добуватиме віку, якщо не зазнає чогось гіршого), коли зневіриться в поколінні, яке заневолили працювати ціле життя накидом, мала б згадати на інші покоління, скажімо, на покоління Першої світової війни, в якій лягли головою мільйони вісімнадцятилітніх, або на молодих польських старшин, яких повбивали в Катині... Не як доказ невинности своєї доби (мовляв, мали місце й зліші), а як доказ того, що біль по всяк день пам’ятає на братів по болю.

• Соціялістична система охоче платить письменникові вже за те, що письменник, справжній письменник, не має охоти написати.

«ТИ НЕ ДИВИСЬ, ЯКЕ ВОНО» (1984)

• Смажимося на тій пательні вже п’ятнадцять років – від серпня 68-го. За сей час устиг взяти міць і позбавився моці Гітлер... А ще й три роки зайвини.

• Укусити руку, яка наставляється тебе погладити, сей інстинкт повинні мати поети. Далеко більше, ніж собаки.

• Ніколи не чув, що совітською владою покарано тисячі виконавців, які на сталінський наказ звели мільйони людей... Ніколи не чував, що бодай одного такого покарано... Аж от оті непокарані вбивці, які самі себе розгрішили (!), оті бестії в людській подобі домагаються переслідування і покарання нацистських воєнних злочинців! Оті непокарані душогуби, ота держава, яка не здобулася на покарання своїх зарізяк, вимагає кари для не-своїх ! Невже світ сього не усвідомлює? Той самий Ґромико, який сидів одесную від Сталіна на Потсдамській конференції, і сьогодні відає совітською зовнішньою політикою. Усе одно, що західньонімецькою відав би досі Рібентроп! Обидва спомагали душогубів. Але світ сим не замислюється! Авжеж я за те, щоб покарати всіх гітлерівських злочинців. Одначе лише тоді, коли покарають і всіх сталінських.

• Перед десятьма роками, так само опівдні, стояв я в шпитальнім покої над готовою спочити навіки моєю ненею. Тато чекав на лавочці з-поміж квітників (ми позмінно сиділи біля неї). А згадую зараз на отой південь, лежачи на шпитальній койці. Десятиліття як мітлою замело, а в нім ані тобі єдиної миті щасливої, ані миті полегшення. Робота в поті чола, зневіра, надсаджене здоров’я, знелюдіння... Одно слово, як сказав Дант, я ще не вмер, але нічого від життя не лишилося.

• По війні ВОНИ відтяли нам Підкарпатську Русь. Наче хвіст ящірки, який ніколи вже не відновився. А світ на те не вповав. Усякий европейський «демократ» із себе пнувся, помагавши ЇМ гнобити, цькувати і вибивати бандерівців, обезнадієних, усіма зраджених українських безщасників. Наше військо, військо тоді ще незалежної держави, помагало нищити бандерівців ad maiorem gloriam Сталіна та його катів. Невесела доля бандерівців стала символом всього того, що на нас чекало. А чекало на нас побоювання обстати за гнаним, небажання співболіти з ближнім своїм, здатність задержати спокій, коли побіч тебе когось забивають.

• Радіо вже шістнадцять год повідомляє самі потішні новини... Навіть не надто потішні все’дно виглядають потішно... А наївні кепи певні, що се і є життя... що новини, які читаються добре вишколеним голосом, не можна не взяти з «автентичного життя»...

• Коли 13. 12. 81. поляки поклали не віддавати життя за волю, серцем збагнув, що мене вже чимось заскочити годі, що нічого вже не зміниться, як de fakto нічого не змінилося од самісінького кінця війни. Нічого не зміниться. Нічого не поліпшає. Бодай не за мого життя. До чого отже оті марні спроби? По мадярській поразці, по чехословацькій? Пішли ва-банк, мавши надію, що сей раз москалям не поведеться? Вар’ятство електромонтера Валенси? Програ, по якій ніколи вже не отямишся, зведені людські надії... До чого? До чого, коли не можна не знати, що в москалів не виграєш? Занапастити життя ще одного покоління, аби подрочити москальню? Якщо людина (нація) не готова віддати життя за волю, вона не повинна й починати за неї битися.

• Усіх чеських поетів заломив Кайнар. Абсолютною безхарактерністю, безстидством і моральною апатією. Вихваляв покидьків людства (Сталін), вихваляв страти (СВОЇХ!) товаришів (Сланський) і попри те все клався за спасенника. А в міжчасі написав безліч вельми талановитих й вічномолодих поезій. Є такі й між його найостаннішими. Аморальний, гидкий як ніч індивід? А може, поет, в крові якого мораль злочинної доби розчинилася давніш, коли ми ще не мали й гадки, що в такій добі знайдемося.

• Кацапам за живіт тягне, бо заєдно з «куркулями» та «середняками» знищили вони й сільське господарство. Тягне кацапам за живіт, але згідно з називництвом, яке позбавляє дійсність всього дійсного, вони називають се «продовольча програма». Отже, замість гріти чуба, щоб завтра нажертися від пуза, «втілюють в життя продовольчу програму». Маркс з ними...

• Найбільше в житті лютили мене люди, з якими мене заневолили злигатися або укласти modus vivendi... Найбільше.

• «Віра твоя тебе занапастила». Некролог мого покоління (виглядає, останнього). Дальшим віра ні до чого. Жадне дальше покоління жадної віри вже не матиме. Або залюбки її одбігатиме.

• Убивця зостається вбивцею й тоді, коли вже нікого не вбиває. Моє покоління (а мо’ тільки я?) сього ніколи не втямило, хоча всі вдавали, що тямлять.

• Ти не дивись, яке воно.
Лайно, воно і є лайно.

(Останній, недатований запис. Десь кінець липня 84-го. Празька лікарня на Карловому майдані, в якій Ян Забрана і помер 3-го вересня. – М. Ш.)

З чеської переклав Микола ШАТИЛОВ.


12

© Січеслав 2004–2007