проект редакція часопис посилання контакти





1 (11) 2007 січень - березень

Зміст номера

Інтерв’ю з Анатолієм ДІМАРОВИМ
Поезія
Проза
Молодіє муза
Публіцистика
Літературознавство
Ювілеї
Скарби рідної мови
Огляди, рецензії, полеміка
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мандри
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗІРОК


Святослав КАРАВАНСЬКИЙ

ПАСЕМО ЗАДНІХ!*

Чим пояснити? Українську мову колись наслідували. Приклад: ”Рыльце в пушку” мало би бути у росіян “в пушке”. Аж ні - українське закінчення. Або “Язык до Киева доведёт”. Мало би бути “в Киев приведёт”. Знову таки – українська стилістика. Або до лампочки що кому, тобто до одного місця. Це чисто український зворот. А в “Толковом словаре русского языка“ С. Ожегова наводиться, як російська ідіома. Позичено у нас. Сьогодні ж – навпаки - володарі українського пера копіюють своїх колишніх копіювальників.
НАМАЦАЛЬНО чи ДОТИКОМ РУКИ?
Пише літератор, а редактор не заперечує: “...юне ж покоління має нагоду намацально познайомитися із...”. Слово намацально з роду самоперів та мордоляпів. А словники такій творчості сприяють, бо не наводять там, де треба, слова дотиком руки. Редагую: “...юне покоління має нагоду познайомитися із... дотиком руки”. Все одно не дуже дуже. Бо скопіювати чужий стиль не так легко. Треба шукати своїх засобів, а не мавпувати.
НІЧОГО НЕ ПОРОБИШ чи НЕМА РАДИ?
Кожна мова має свої усталені звороти, які її характеризують. Українці кажуть: “Нема ради. Так вимагають”. А носії койне мавпують єдину мову, яку знають: “Нічого не поробиш. Такі вимоги...”.
В ОЧІ КИДАЮТЬСЯ чи В ОЧІ ВПАДАЮТЬ?
Не думаю, що треба роз’яснювати цей хрестоматійний приклад російсько-українського мовного співжиття, який повторювано чи не на всіх кафедрах мови. На жаль, декому ще й досі помилки кидаються в очі.
КРИХІТКА ЦАХЕС чи МАЛИЙ ЦАХЕС?
На назву “Крихітка Цахес” видавництвом застережено всі права. Тобто права на мавпування. Бо в українському побуті малих дітей не звуть крихітками чи крихтами, як ведеться у росіян. У нас на мале дитя можуть сказати манюня, або мацюпуля, або маля, або (про хлопця) малюк, як перекладач і переклав. Аж його переробили. А чому не сказати просто: “Малий Цахес”, як у І. Франка “Малий Мирон”? Це ж ближче до дитячого світосприйняття. А крихітки дитина в українській сім’ї не почує. Переклад має бути не буквальний, а дохідливий.
З’ЇХАТИ З ГЛУЗДУ чи ЗДУРІТИ?
Знавці мов – власне одної єдиної мови – у словниках і не тільки, привчили нас до ідіоми з’їхати з глузду, достосувавши її до північного сойти с ума. У знавців бракувало розуміння, що на те, що в одній мові треба кілька слів, інша мова може передати і передає одним словом, хоч може й кількома. Приклад: кровельное железо – бляха. Так само в нашому побуті слово здуріти вживано куди частіше, ніж з’їхати з глузду. Прикладів – вагон!
“Неначе люди подуріли...” (Т. Шевченко). У знавців було б поз’їжджали з глузду.
“...здурів парубок, закохався” (Г. Барвінок). Чи ж із’їхав з глузду краще?
“Хіба я здурів...” (І. Н.-Левицький). По-вченому: “Хіба я з’їхав з глузду...”.
ПОДИВИМОСЬ чи ПОБАЧИМО?
Читаю: “...всі заходи планують робити там. Подивимось. Новий рік... недалеко”. То якою мовою це написано? Українці, коли треба сказати “час покаже”, говорять: Побачимо. “Що було – бачили, що буде – побачимо”. Так вимагає ритмомелодика нашого мовлення, дарма, що у Москві при цій нагоді кажуть: подивимось – посмотрим. І цей факт словники таки фіксують. РУС АН УССР у гнізді посмотреть пише: посмотрим! - побачимо!. То чого ж Ви вчите своїх студентів, панове професорове: української мови чи цяп-ляпного койне? Чи не тому такі жнива, що ви не мови (чого) вчите, а мові (чому)? І не покликайтесь на невідредагованого Шевченка. Шевченко – людина, – міг помилятись і таки помилявся.
РОЗПОВСЮДЖЕННЯ чи ПОШИРЕННЯ?
Ми живемо у ХХІ столітті, коли швидкість, стислість, ощадливість, як у вождя всіх народів – кадри. Вирішують, коли не все, то багато чого. Воно і в мові треба бути стислим, коротким, лаконічним, щоб вивільняти наші мозкові клітини від баласту. І ми це бачимо на факті. Короткі слова й форми витискають довжелених мовних мастодонтів з лексики. Правда, не в модерній українській. Тут, ніби змовилися з Московським Патріярхатом, який під носом у СБУ та РНСБОУ торочить про невгодні Богу мови. Тут що довше слово, то більше йому раді. Наше щоб скорочувати нема куди – один склад. Аж ми його розтягаємо і вживаємо аби. Нераз (не раз) і собі гранично коротке слово, то ми його заміняємо на неодноразово або багаторазово - шість складів, щоб було, як неоднократно чи многократно. І маємо ж освіту куди твоє діло. Тільки ХІІ вік “приволікає” нас, як той каже, невідворотно, а ХХІ – “відволікає”. Існує слово розповсюдження – он яке довге – аж п’ять складів, ще й оброслих приголосними. А є й синонім до довгуна: поширення – коротше на один склад і не обросле приголосними. То ми воліємо вживати довше. Чому? Щоб ближче до распространения, яке одне й сидить у вченій голові. Недурно ж регіонали римують: “Украинец и белорус – пожалуйте в русский Союз!”.
Сміх – сміхом, а довгунів з нашої мови треба виполювати. Бо ж прикметник від розповсюдження ще довший – розповсюджувальний. Це слово не для ХХІ віку. І тут треба бути і винахідливим і рішучим. Я б і поширення скоротив на ширення. Беру фразу з газети: “...ринок... стає... місцем розповсюдження... книжок.”. А що, як сказати: “...ринок... стає... місцем ширення... книжок”. Чи буде незрозуміло?

* * * * *
То скільки мов знають сучасники: дві чи одну? Прикладів на те, що одну, на воловій шкурі не спишеш. Сюди ж треба додати і такі перли, як відслідковувати, отримувати можливість або насолоду (коли і те і те можна просто мати), позаурочний час (коли простіше вільний час). Чому нас тягне на протокольний стиль? Чи ж ми так і говоримо вдома, серед своїх: “Відслідкуймо в позаурочний час, як нам отримати можливість для розповсюдження книжок”, або “Чи Ви знайомі з нею намацально?”. Говоримо так? Тоді краще нічого не пишім!

__________________________
*) Зберігаємо правопис автора


11

© Січеслав 2004–2007