проект редакція часопис посилання контакти





1 (11) 2007 січень - березень

Зміст номера

Інтерв’ю з Анатолієм ДІМАРОВИМ
Поезія
Проза
Молодіє муза
Публіцистика
Літературознавство
Ювілеї
Скарби рідної мови
Огляди, рецензії, полеміка
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мандри
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
ТЕАТР


Михайло МЕЛЬНИК

“РОЗКРУТИ В СОБІ МІЛЬЙОНИ...”*

„Все у світі має свій ритм.
...і моя мова, і вітер, і не тільки
ритм для вуха, звуковий, але ритм
просторовий...”
(Лесь КУРБАС)


Ці слова, взяті за епіграф, належать людині, яку називають великою планетою в театральній галактиці. Лесь Курбас...У нього була мрія про діалог із сучасником мовою філософського мистецтва. І ще він гадав, що змінити світ може лише мистецтво. Нинішній, 2007-й, називають знаковим для фігури Леся Курбаса. 25 лютого виповнилося 120 років від його народження, а в жовтні - 70 років як його розстріляли...Всього 50 років життя...
Лесь Курбас був одним із тих, хто стояв біля витоків заснування Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру імені Шевченка, першого українського театру. Минуть роки, і в цьому ж таки театрі почне свою діяльність актор, який згодом стане першим лауреатом Міжнародної театральної премії ім. Л. Курбаса, інших високих відзнак, а найголовніше - створить свій театр і буде говорити із сучасниками, тобто, із нами „мовою філософського мистецтва”. А дев’ять створених ним вистав завжди викликатимуть і захоплення, і подив, і роздуми...
Михайло Мельник. Керівник, режисер і актор Дніпропетровського монотеатру „Крик”. Народний артист України. 9 березня 2007 року він став лауреатом Національної премії України
імені Т.Г. Шевченка.
Валентина ОРЛОВА
_________________
В.О.: - Михайле Васильовичу, звичайно, зараз ви одержуєте чимало вітальних листів, телефонних дзвінків звідусіль, оплески в залах. Щиро вітаємо вас!
М.М.: - Дякую, дякую сердечно.
В.О.:- Поговоримо про той театр, в якому завжди є бажання і прагнення пізнати природу людини. Давайте трохи згадаємо час, коли ви заявили початок, коли ви заявили, що створите свій театр, будете мірошником, аби молоти борошно і випікати гарний хліб, тобто, в даному випадку - ваші вистави...А все починалося ж із Шевченка.
М.М.:- Дивна річ, мій батько без рук більше двох тисяч картин написав, а з них понад сто портретів Тараса Шевченка. Недавно моя старесенька мама розповіла мені одну історію, коли в дитинстві я теж малював, стоячи поруч із батьком. А він тоді малював замовлений кимось із людей портрет Шевченка.
А у нас в хаті портрет Тараса Шевченка завжди висів у рушниках, я думав, що то наш родич. Коли спитав про це батька, він сказав: ”Так, це родич”. - „А він хороший ?” – „Дуже хороший!” – „А чим він хороший? – я ж його ніколи не бачив і цукерок він мені не давав... “ І батько мені сказав через паузу: „А тим, що ніколи нікого не дурив і не брехав” І заплакав...І я, каже мама, теж заплакав. Тому, що тато заплакав. Оце були мої перші сльози від Шевченка...
Потім, коли минули роки-роки, першою виставою в моєму театрі були „Гайдамаки”, це ще відбулося до незалежності України. І було це складно. Тому що Шевченко був „незручний” для влади. Боюся, що і для сьогоднішньої влади він теж „незручний”. Він буде вічно „незручний” для тих, хто хоче підгребти під себе всю Україну, не думаючи, що буде завтра і чи буде за це відповідальність. Шевченко завжди болючий...
В.О.– Михайле Васильовичу, висловлюючись метафорично, лише назвами створених вами вистав, ”Ворота до раю” пролягають через „Гріх” і „Мутацію”. Вистава „Гріх” за Михайлом Коцюбинським була відзначена в цьому році Національною премією імені Тараса Шевченка, але важко сказати, яка із ваших постановок вагоміша. Всі вони спираються на стовпів літератури: Шевченка, Коцюбинського, Достоєвського, Набокова, Зюскінда. Будуть нові роботи, безумовно, в це хочеться вірити.
- М.М.– Все, що запропонував глядачам - моє уявлення того, що мене оточує, це мій космос. Повірте, мені нескучно працювати, жити. Це така свобода космосу, коли ти побудував цей світ, на який приходять подивитись люди: вони плачуть, переживають, часом мучаться навіть – і знов приходять до театру! Це моє „вікно у безкінечність”, я його „збудував” так, як бачив, як, вірю, бачив мій батько через одне око (Господи, скільки ж він сам пережив!), батько мого батька і так далі, далі, далі. За мною – мільйони поколінь, як і за кожною людиною. Уявіть, якщо всі попередні ці мільйони поколінь розкрутити в собі! Який неймовірний свій може бути! Згадуй, згадуй, не лінуйся, витягуй із себе, будуй!... Декорації для мене – не декоративні, вони є тим світом, який я будую, духовним світом. Музика – наді мною, вона узагальнює, підкреслює філософські роздуми... Так, у мене є своє щастя і нещастя: я один. Я нікому „не наступав на горло”, мій млин, про який ви говорили, завжди стояв на бугрі. А якщо туди протоптані доріжечки-стежечки – він працює добре, значить там борошно хороше. Нехай їдять мій хліб і недруги, нехай дивуються! Я дуже пишаюся цим млином! І я завжди дуже пишаюся, скільки у мене гостей! Скількох людей я можу пригостити цим хлібом! А життя...минає, воно таке коротке. І знаєте, скільки б мені не говорили: о, у вас багато попереду! – я часто думаю: ти – смертний. Тому усі ці 18 років театру „Крик” я так поспішаю сказати людям, що вони – неймовірні! Люди , ви - люди! І саме зараз ви найкрасивіші, ви унікальні на землі! Ви – взірець Господній. Лише бажати треба! І не витрачати сили на те, аби знищити одне одного. Для мене оце – найголовніше. За мною – мої діти, мої глядачі, яких вже тисячі і які хочуть жити в чудесній Україні, моїй Україні.
В.О.:– Михайле Васильовичу, „Крик” – театр філософський, театр політичний, авангардний. Над цими категоріями розмірковував Лесь Курбас. Бажання зазирнути не лише у день завтрашній, а навіть у потойбічне... І остання ваша вистава – „Мутація” – це теж спроба відчути потойбіччя, а найголовніше – повернутися звідти. Часом дуже страшно, часом – жахливо, але, на мою думку,.. оптимістично: якщо ти попереджений, то ти вже сильний, як говорили латиняни.
М.М.:– Думаю, так. Для мене ця вистава – десятирічна епоха. Я був шалено вражений, коли прочитав оповідання, зовсім невеличке за розміром оповідання Достоєвського „Сон смешного человека”. Ме-не аж трусило! Коли якісь невимовні речі потрапляють у тебе...Як це поставити? Десять років я думав над цим... Поки не знайшлася форма, насамперед сценографічна, поки вона раптом не вистрелила – так довго носив! І раптом: а що таке взагалі – то рай? Ми звикли дивитись на дерева, на квіти... А рай – це коли на тебе дивляться ти-ся-чі очей, які тебе люблять і ти не можеш зробити жодного кроку, який би був неприйнятий для інших. Отже, що таке рай? Що таке смерть? Що відбувається із сучасною людиною? Чому така катастрофічна мутація? Чому „полюби ближнього, як самого себе” помінялося на „полюби себе, а потім тебе полюблять інші?” І це на кожному кроці пропро-ві-ду-єть-ся. Ніби, говоримо, любимо Бога, йдемо до церкви кланятися... Скільки людей виходять із дорогих автомобілів, заходять до церкви, а що роблять вже після церкви? Мені хочеться зазирнути: а про що думає та людина, яка буде увечері грабувати, комусь пальці ламати? Що вона робить в церкві, про що вона думає?
В.О. – А, може, шукає теж благословіння на таке...
М. М.– Не думаю, не думаю...
В.О. – Крамольне питання...
М. М. – Ні, думаю, остання падлюка боїться Господа Бога. Просто сподівається, що якось минеться, напевне, думає, якщо десь у селі на вкрадені кошти побудував церковцю, то цим відкупить свої гріхи? Ні! Часом отой бомж біля смітників внутрішньо набагато чистіший за декого при білому комірці та високій посаді. З кожного спитається, кожен свій хрест несе. По ділах, а не по словах...Сила в гармонії, в космосі, яка все одно настановить людину, якщо не в цьому поколінні, то в наступному. Якщо не його, то його дітей. Господи, цей же світ подарований безкоштовно! Отакі речі мені цікаві. Мені так хочеться про це говорити із молодими, які приходять до мене. Вони бажають, вони хочуть змінити цей світ на краще. Я в цьому глибоко переконаний. Та хіба можна не любити оці бур’яни, в яких ми виросли, села, які вже вимерли? В моєму рідному селі на Сумщині залишився один двір...Заплачте ж, коли чуєте соловейка, і зробіть так, щоб цей соловейко ніколи не замовк в Україні! Яка ж Україна без верб та соловейків?
В.О. - Те, про що ви говорите, звичайно, коренями в дитинстві, там, де, на щастя, є ваша мама...Михайле Васильовичу, вистава ваша „Гріх” закінчується словами: „Ідіть додому, там на вас чекає мама...”
М.М. - Матусі моїй ось буде 83 роки. Спасибі вам, мамочко...
В.О. - А як звати вашу маму?
М.М. - Надія Семенівна Мельник. 83 роки. Мені Господь послав стільки на мене одного! Стільки подарував людей мені! І скі-і-льки мені простягували руку допомоги! Люди, люди. Тоді, коли мені було погано...від часу, коли театр створювався, коли навіть давали розкладачечку, аби я не спав на підлозі і не застудився...Всіх-всіх пам’ятаю. І все це випливає у пам’яті, коли отримуєш ось такі нагороди, як Національна премія імені Тараса Шевченка. Ось наші люди, ось наша Україна! Так скажіть, будь ласка, чи не варто було мені народитися 1957 року, щоб у моєму житті був Майдан і я відчув радість людей, побачив очі усіх, хто прийшов подивитися на цьогорічних лауреатів премії імені Шевченка...Треба було тягти і заради цього отой солодко-важкий хрест. Заслуга усіх: і скаліченого на війні батька, і матусі, дружини Оксани. Навіть просто перехожих на вулиці, які говорили, вітаючись: я вас знаю, я вас поважаю. І вірите, часом цього було достатньо, аби я, виснажений, міг прийти в театр і відчути знову сили! Адже три вистави щотижня. Всі вистави трагедійні: вивертання навиворіт і викручування до скрипу – ось зараз лусне! Але ти знов ідеш, дякуючи отим, хто у мене в залі. Тим, хто зустрівся мені у цьому світі... Я трохи шкодую, що не встиг нашому Президенту, коли отримував із з його рук нагороду, сказати про свою мрію, аби Верховна Рада подивилась..., певно, не захоче подивитись мою виставу „Гріх”, а дуже хотілося б. Може, загляне, що там всередині у людини української, в тому „Гріху?” Що то відбувається в нашій Україні сьогодні і буде завтра, на жаль. Сміємося ж над словом ”слуга”, бо наші слуги краще живуть за народ. Що це за мутація відбулась?
В.О.-Людський театр абсурду
М.М.-Це мутація, зміна цінностей...Була ще ідея показати виставу ”Гріх” депутатам Дніпропетровської міської ради. І, як ви гадаєте?
В.О.-Невже подивилися?
М.М.-Ні, ні. Яку завгодно виставу, сказали, а цю виставу депутати чомусь не хочуть дивитися. О, парадокс! Мистецтво колюче.
В.О.-Михайле Васильовичу, справді, ви вірите, що в майбутньому світом правитиме культура?
М.М.- Ну, без сумніву, без сумніву...Але я цього не побачу. У мене достатньо фантазії, щоб уявити, якою Україна буде. Мутація закінчиться. В моїй виставі людина пройшла через мутацію, вбила себе, не бажаючи жити. Пройшла через рай, „развратив рай”, саме російською, а не „розбестивши рай”, озирнувшись, – перестала жити... І Господь навертає її знайти ту дівчинку, яку він образив, і всиновив цю дитину. Отака „мутація” мусить бути. А не говорити, мовляв, яка держава – не допомагає дітям. Візьми кинуту дитину, не відвозь стару матір у будинок казенний. І все повернеться на місце. Але для цього треба мати те, що називається Богом в людині – Совість. Життя чудове, якщо у тебе є бажання пізнавати цей світ. Молоді хочуть пізнавати, тому я їх і люблю, бо певен, вони цей світ змінять. А тим, хто заївся – співчуваю. Прокиньтеся, подивіться, який чудесний світ... Світ просторовий.

P.S. Ця розмова прозвучала по Національному радіо України 17 березня 2007 р.
Її вела журналіст Валентина Орлова.


“ГРІХ” МИХАЙЛА МЕЛЬНИКА

Уявіть собі сцену, ба навіть більше, увесь амфітеатр глядацької зали, засипаний брудом, старими газетами. Смітник. І в цьому непотребі борсається, страждає головний герой вистави, такий вродливий і совісний чоловік, такий талановитий і освічений, а тепер збожеволілий бомж, син своєї вбитої матері Андрій, а з ним і ми усі, які прийшли в театр, щоб отримати естетичну насолоду, розважитись.
Та де там! Просто споглядати, а надто розважатися неможливо живій душі. Навіть найчерствіші відчують психологічний дискомфорт. Пекучий біль, сором, приховані глухі ридання, каяття і нарешті запізнілий катарсис – як очищення душі бодай через усвідомлення спільно скоєного злочину – такі некомфортні емоції несе нам Михайло Мельник.
Якщо в літературній основі вистави, яку складає оповідання М. Коцюбинського, лежить трагічна й нетипова для української ментальності історія селянської родини (син відніс рідну матір на її прохання у ліс помирати), то півторагодинна вистава М. Мельника, зроблена на тонкому, напруженому, оголеному нерві, виростає до великої і болісної метафори: гріх цей наш спільний, і депутатів, і галасливих патріотів, і байдужих аполітичніх манкуртів, і звироднілих яничарів – це синовній гріх занапащення Матері України, обернення її на гігантський смітник, звалище відходів, приречення її конати на задвірках людства.
Наша Мати втомилася, вона не хоче жити! Ні, байдуже споглядати це неможливо, як наша Мати, якій Бог дав довге життя, сама просить вбити її. А що ж робити? Як врятувати Матір? Братися до праці! Папірець за папірцем прибрати отой смітник, розчистити колодязь, який засох, повернути потік життєдайної води, символу чистоти і сили. І піднести Матері кухоль чистої води.
Михайлові Мельнику дорікають у політизації класичного твору. Дурниця! Публіцистичність вистави, вкладення актуальних політичних інвектив у вуста головного героя, звинувачення і побиття ним опудала-депутата – все це працює на головну ідею вистави і органічно лягає на божественний прозовий текст першооснови.
Серед режисерських знахідок М. Мельника в оформленні сцени – і всохлий колодязь, з якого замість води полум’я (натяк: спалити б увесь цей бруд!), і хрест матері, який одночасно стає і хрестом сина (синовній злочин повертається покаранням до злочинця - сумна перспектива українців, якщо вони не схаменуться).
Страшно подумати, яким би одиноким, безбарвним, сліпо-глухо-німим і тотально-зросійщеним був би півторамільйоний Дніпропетровськ без Михайла Мельника та його театру. А так маємо вже 18 років у центра міста, у центрі степу, у центрі серця театр «Крик», на вистави якого усі квитки заздалегідь розкуповує думаюча чутлива молодь.
Сердечно вітаємо пана Михайла Мельника з найвищою мистецькою нагородою – Національною премією імені Тараса Григоровича Шевченка. Він її давно заслужив.

Січеславці
Березень 2007 р.


Алла ПУЛІНА:
“МІЙ ЕШАФОТ І П’ЄДЕСТАЛ”.

Аллі Костянтинівні Пуліній, доньці білого офіцера, судилося народитися 23 квітня 1922 року у місті Чернігові. Прадід її був священником. Її діда, дворянина і члена державної Російської Думи розстріляли під час жовтневої революції. Батька переслідувала совєцька влада. І хоча пізніше він служив в червоній армії, у 1933–у був заарештований. Рятуючись від репресій, родина переїздить до Дніпропетровська, дітей ховають у родичів на станції Межева, у селі Софіївка. Тут Алуся (за паспортом Олександра) відвідує українську школу. Далі були війна, голод, поневіряння на окупованій території у Софіївці. За пляшку самогонки доїхала до Дніпропетровська і вступила на філологічний факультет університету. Але скоро зрозуміла, що зробила невірний крок. Її вабив театр Шевченка, який щойно повернувся із евакуації. Подала документи до театрального училища, на екзамені читала монолог Марусі “Дай серцю волю – заведе в неволю”.
Вже студенткою училища грала у “Мертвих душах”, коли прийшла звістка про визволення України від фашистів, про кінець війни. Тут же в училищі познайомилася з молодим військовим, демобілізованим із армії Олександром Манделем, поетом, перекладачем, і пізніше – артистом філармонії. Молоді люди побралися і прожили щасливо майже півстоліття, народили двійко талановитих дітей-близнюків. Це сталося в день народження самої породіллі. Їхній син, випускник інязу держуніверситету (я навчалася з цим симпатичним аполітичним меломаном, меланхолійно-тихим нащадком дворянсько-військово-священницького роду, далеким від комсомолу і партії, на однім факультеті) – нині відомий засновник і викладач “Школи англійської мови Сергія Пуліна”, донька – Ірина Ісаївна Пуліна – актриса московського театру ім. О. Пушкіна.
13 листопада 1947 року Алла Пуліна стала актрисою “Першого державного Українського драматичного театру імені Тараса Шевченка”. Доля назавжди пов’язала її з Храмом Мельпомени, де вона потрапила в колектив ще старої Березільської трупи. Перші гастролі в Криму, роль Джемми в “Оводі” Е.-Л. Войнич, роль Асі в “Лісі” О. Островського, роль Луїзи у п’єсі Шіллера “Підступність і кохання”. Віра Павлівна в “Небезпечному літі”, головна роль в п’єсі Павленка “Щастя”.
Знала злети і падіння, радісний захват визнання і – розчарування . Читаємо у книзі “Моя жизнь”: “Я цвіла і пахла, а мені говорили ”Ти не дуже радій. Театр – це така штука… Піднімуть до небес, а потім кинуть об землю!” Так воно і сталося… В театр я ходила, але була зайнята лише у масовках… Худорлявість мучила мене, і я з заздрістю дивилася на інших молодих жінок в театрі. Тоді була мода на актрис “в тілі”, а не на таких змарнілих, як я. Я мріяла поправитись. І раптом – о диво! – отримую роль Варвари у п’єсі Островського “Гроза”. Був успіх, слава, а ролей… знову не було”
Або такі одкровення із книги Алли Пуліної: “Друзі-актори. Це особлива стаття. Є такий вислів “актори – це діти… сучі діти”. І все ж саме театр став назавжди її другим домом. “Мій ешафот і п’єдестал, написала вона в книзі. – Андрій Тарковський якось сказав: “Дивні ви люди, актори. Та чи й люди ви?” І дійсно, ми – дивні люди. Гру зробити фахом і триматися за цей фах, як за останню соломинку, тонучи і захлинаючись у коловороті життя, і не бажати нічого іншого, аби тільки ще раз вийти на освітлену сцену. Чому це хвилює і притягує знову і знову? Адже ти витрачаєш себе, свої власні нерви, своє здоров’я, щоб за дві-дві з половиною години прожити чуже життя…”
Улюблені ролі заслуженої артистки України Алли Пуліної та її прихильників – Вероніка у п’єсі Корнійчука “Сторінка щоденника”, Джоан у “Четвертім хребці” М. Ларні, Аманда у “Дні народження Терези”.
Піком своєї творчої діяльності Алла Костянтинівна вважає кінець 1970-х. Її обирають парторгом театра. Вона грає Евридику в “Антигоні” Ануя, Бернарду в п’єсі Г. Лорки “Дом Бернарда Альби”, тітоньку Руцу у п’єсі І. Друце “Птахи нашої молодості”, Едду в “Метеликах-метеликах” А. Ніколаі.
Ми були студентами-театрофілами, потроху писали рецензії на вистави під керівництвом Ірини Михайлівни Нікітіної, пам’ятаю, що ми ходили тоді “на Пуліну”, і це завжди була грандіозна подія.
У 1980-х актриса грає Валіде в “Роксолані”. У виставі “Оборона Буші” актриса грає якусь жваву польську даму, падає на сцені з верхотури і отримує травму голови і ніг. І це довелося пережити, видужати і грати далі. Піти з театру і знову повернутися в нього. Як щастя згадує Алла Костянтинівна свою подорож з чоловіком до Лондона. Вона вперше побувала за кордоном, та ще де- у столиці туманного Альбіону! Це синуля віддячив батькам таким подарунком. А ще діти подарували батькам онука Сергійка, онучку Оленку, а онука вже й правнучку – Владиславу.
Сьогодні актриса задіяна в театрі, що називається, під зав’язку. Подивіться ці вистави, ви отримаєте насолоду від її Габріель (реж. Кочевенко), світської європейської гранд-дами, елегантної столітньої бабці, яка влаштувала собі ювілей при свічках і запросила на нього усіх своїх… коханців. Відгукнувся лише один, який був на 35 років молодшим за неї. Та й то приїхав не сам, через старість і неміч, а прислав розкішний букет троянд в подарунок ювілярці. Треба бачити, як зневажливо відкидає Габріель інкрустованою палицею його дар: “Пхи! Як він міг! Як він міг забути про мої улюблені квіти. Адже я ненавиджу троянди!” Люди і сьогодні йдуть в театр “на Аллу Пуліну”.
“Я граю тільки бабусь…” – говорить Алла Костянтинівна з самоіронією. Її можна побачити сьогодні у виставах “А далі… тиша”(реж. А. Канцедайло), “Втрачений чоловік” (реж А. Канцедайло), “Заради любові” (реж. В.Саранчук). Так, бабусь. Але які ці бабусі! Насправді це ніякі не бабусі, а одна й та сама жінка, тоненька, ніжна, сповнена надій, з добрими романтичними очима і лагідним голосом. Споглядання Алли Пуліної на сцені дає окрім есететичної насолоди ще й втіху, що життя триває і справжня жінка, як вишня, яка зацвітає щовесни, скільки б їй не було літ. Ця весна для неї – сцена.
“Я хочу грати, грати, грати!” – говорить жадібно актриса, і очі її сяють. Вона зустрічає свій високий ювілей. Побажаємо їй щастя!
Будьте завжди, дорога Алло Костянтинівно! Ми любимо Вас.

Мона КОН


11

© Січеслав 2004–2007