проект редакція часопис посилання контакти





1 (11) 2007 січень - березень

Зміст номера

Інтерв’ю з Анатолієм ДІМАРОВИМ
Поезія
Проза
>Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ
>Микола МАРУСЯК
Молодіє муза
Публіцистика
Літературознавство
Ювілеї
Скарби рідної мови
Огляди, рецензії, полеміка
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мандри
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
ПРОЗА


Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ

Геннадій Щипківський народився 8 травня 1944 року в селі Бучая Новоушицького району на Хмельниччині. Освіта вища. Працював головою колгоспу, директором заводу, завідуючим районним відділом культури, помічником-консультантом народного депутата України.
Член Центрального Проводу Народного руху України, голова Одеської обласної організації НРУ.
З вересня 2002 року очолює Одеську обласну організацію НСПУ. Член Ради та член Президії Національної спілки письменників України (Київ).
Автор поетичних книг “Біль і спів душі моєї”(1995 ), “Серпнева ожина” (1996), “Повертаюсь до себе” (2001), “Автографи степу” (2004), ), “Береги часу” (2006) та прозових книг “Світло далекого берега” (2002), “Стежка в зозулине літо” (2004).
Нагороджений грамотою Верховної Ради України – за заслуги перед українським народом, медаллю “Почесна відзнака” НСПУ, нагрудною відзнакою Народного руху України, золотою відзнакою голови обласної державної адміністрації. Заслужений діяч культури України.


КОХАНИЙ
Новела

Ганна вже й не сподівалася, що вродиться Петрусь. «Хіба через ті двопудові залізні козуби, які щодня з року в рік преш на своєму пупці, зможеш мати дитину? Коб не з’єднали ферми, так би й не взнала, що то своя кровинка є. Раніше як не старався Степан, а ті домагання йшли ніби котові під хвіст, збігали з неї, як повенева вода. Тільки-но набубнявіє, та чомусь, видать, не приживається те насіння».
Як відігнала в Осички корів, у ланку не пішла. «Не ступну – і край. Нехай роблять, що хочуть. Сороковку свою розміняла, а дитинки не маю». Хоч не раз присікувався і напирав бригадир, що «відчикрижить» город, перетне водогін, не дасть вкосити Степанові, Ганна як зарядила: «Тодосію! Нічого з того не вийде, хочу по-людськи доносити свій плід».
Чи Господь змилувався, чи Степан схаменувся – не дозволяв баняка повного в руки взяти, відібрав сапу і закрив у стодолі на колодку, а ключа носив на шворці поруч з хрестиком: «Береженого, Ганнусю, Бог береже».
Пізня, як осінь, дитина зростала, мов на дріжджах, викохана в теплі та любистках. Незчулися, як Петрусь пішов до школи, як став шоферувати…
Коли водила ще маленького в ясла, то наказувала няньці: «Гляди його, як свого». Увечері бігла забирати: «Ходи до мамки, мій коханий».
З тих пір як приросло до хлопця оте «коханий». Був Петро Шумиляк, став – Коханий. Кого пошлемо до міста? – Коханого, його машина аж блищить, ніби натерта смальцем, пилюка й та не сідає – боїться. Даїшники на трасі через одного знали: у Коханого “газон” – як швейцарський годинник, бо більше, ніж дівчат, любив машину. Позаторік нарешті одружився. Засватав Ольку з сусіднього села. Дівка як дівка, не гірша за інших.
Але Петрова бабця таки знайшла в неї гандж: «саганиста, на голову вища від онука, таких, виділа, по телевізору показували – ціляли м’ячем в обруч, та не кожна змогла туди вцілити, твоя Олька підійшла б – висока, як терпета».
« Що висока – не вада, – міркував Петро, – тільки стає злою: не дрочиш, а вона сичить». За що не брався вдома – потрафити їй не міг: не так і край. «Видко, пішла в тещу, вона Ольчиного тата від’їла, десь і ниньки вештається по світах, навіть на свайбу не просили, бо хтозна, де й шукати».
Такої днини не було, щоб теща доньку не підбучувала: «Добре дивися, він у рейсах, мов рихва, а ти тільки переш та капариш. Ліпше би віддалася за Гната. Он узяв Оксану ту дрібненьку, а як живуть? Він комірникує, в хаті килимів більше, ніж у районній філії, і кольоровий телевізор дістався без черги. Бо з району до комори пре начальство, наче люд в неділю до церкви. А ти казала: Гнатко зизоокий. А твій що – не косить? Усі вже у гаражі, а його – ні слуху, ні духу. Шлях і в ліс завертає, а молодиць охочих на попутку – тьма».
– Мамо! Не ятріть душу. І без вас наче її хто сіллю посипав, – відбивалася Олька…
Вже й Різдво на підході, вночі зірвалася віхола, замурувала переметами все село, але тещі не терпиться, доки розгорнуть дорогу: забаглося раніше колоти кабанчика – свіжини закортіло. Свербить – і край. «Ниньки з обіду й заколемо». Смалити любила соломкою, а на обійсті – ані стебелинки. Мусів зять брати мотузку і добиратися через кучугури снігу до скирти, що маячіла вдалині за селом, – уже замшіла, але якраз підходяща для цієї оказії.
Узяв і рушницю – може, вполює зайця на свято – та й подався через пагорб до скирти. Дійшов за годину – помагав йому вітер. Та не те що зайців – слідів навіть не бачив, поховалися, видко, в терниках, а теща з хати випроводила. За такої погоди добрі хазяї навіть котиська з лежанки не зженуть.
Тільки-но насмикав соломи й затиснув в’язку мотузкою та вже мав завдавати собі на плечі, як уздрів: від сусіднього села віддалилася цятка, рухаючись у його бік. Чи теж хтось простував за соломою, чи до контори біда гнала. «Піжду, веселіше назад буде йти», – подумав Петро. Коли придивився, а це Галька-листоноша, видко, теж соломки забаглося. Привіталися. А вона з ходу: «Чого баньки свої в мене впер? Краще, Коханий, поможи в’язку соломи наскубти. І не спіши, поможеш завдати, бо льоха привела пацят, а в кучі їм холодно, мусила йти сюди».
І наскубав, і нав’язав, але завдавати не поспішав. Дивився на крутобоку, рожеву від морозу не то дівчину, не то молодицю, яка віддівувала, а заміж ніхто не покликав. Та й кликати в селі не було кому, а в місто не подалася – стерегла свою сліпу бабуню та й незчулася, як спливли роки.
– Чого мене їсиш очима? Прийдеш додому – їж свою Ольку. Тільки що там їсти – сухоребра вона в тебе і злюча, тому на клубах у неї м’ясо не росте. А ти кругленьких любиш, по очах видко, і сина хочеш, аж муркотиш. Та казала фельдшерка: не буде вона мати ні сина, ні дочки – ялова твоя Олька.
І далі дрочилася:
– А ти не боїшся, що нас разом тут вмітять? Твоя ж теща проковтне тебе живцем.
Мовчав Коханий, та враз рішився: «Була – не була, трясця її матері». Звалив Гальку на солому, а вона і не пручалася, наче давно цього чекала…
Коли розходилися в різні боки – ніби забила цвях йому в спину:
– Дивися, Коханий, не забувай до мене дорогу, бо перестріну в лісі та заведу в блуд – до рання з обіймів не вирвешся.
Та й закрутила відтак Петром, як циган сонцем. За весну й літо стирлували всі лісосмуги, ніяк не могли налюбитися. Якось Петра стрів дід Ілько і каже:
–Побійся Бога, скоро сіна не буде де вкосити – все вим’яв.
–А вас, діду, що – завидки беруть, своє забулося? Най у вас про те голова не болить.
На що дідо йому як припечатав:
– У мене болить голова, а в тебе срака, у нас слабість їднака…
Та підійшов час, коли й до Ольки чутки дійшли. Знаючи скажену мамину вдачу, – мовчала. Та хитра Тетяна враз скумекала, в чому притичина:
– Я ж тобі, дурепі, хіба не казала? Дивись добре, а ти: передовик, на Дошці пошани в районі… Видко, він по всьому передовик, якщо все село гуде. Вітер дарма не зірветься. Отак і твій Петько, наче з ланцюга зірвався, давно стала примічати, що не з того краю в гараж завертає. Сходи до його мами, може, удвох дасте раду…
Успіли й Ганні нашептати вже повні вуха. Мовчала. Думала, схаменеться, та й від невістки і свахи стидно. Її Степан теж не святий – скільки могла, терпіла замолоду. Та якось терпець урвався. Пішли на весілля, а коли вийшли – з-за другого столу заграли музики, старший дружба, либонь, на неї поклав око і взяв до танцю. Після ойри не відпустив, а музики втяли польку в три боки. Вона й не пручалася, лиш краєчком ока пасла Степана. Її спідницю вітер підіймав під самі груди, а потім задер і пітячку*, аж зазіркували колінця.
Степан мовчки дивився і крутив вуса, наче питав: «Жінко, що ти робиш?» А вона йому подумки навстріч: «А ти, Степане, коли останній раз мене брав до танцю? Все з чужими гарцюєш, як жеребець».
Тільки стишилися музики, хапнув жінку за руку.
– Гайда додому.
– А я ще не натанцювалася. Видиш, як дружба на мене зирить, мабуть, вподобив.
З тих пір без ворожки відвадила, а скільки витолочив гречки, не з однією любкою на тім клині, що біля лісу...
–А ти в танцях прудка, я й не знав.
– Будеш знати віднині…
Й наче всі сорок святих перелетіли хату. Отак і Петрусь переказиться от-от…
Та де там! Переказували: «Білесеньким днем стає машиною біля Гальчиних воріт, а вона вивіркою скік у кабіну – і в’йо подалі. Раніше хоч встидалася, бігала поза городи й шовковиці».
У вересні селами літала чутка: «Галька народила хлопчика-горобчика». Від кого – знали всі…
Теща вже не гризла зятя, а пиляла:
– Ти диви, – верещала на все обійстя, – що не скажеш, а він, мов святий, мовчить і нипає подвір’ям. Забирай свої бебехи і шпилькуй від страму в світи.
Олька плакала і вдень, і вночі. Очі стали, як дві цибулини. Тетяна розходилася зранку:
– Диви, як банує. Не бійся, до повії не піде. Я ж , як ніхто, знаю це чоловіче кодло…
А тут і жовтень підвів риску. У неділю посунув люд до клубу, грали музики, мали вручати премії. А Петро сидів удома, бо в душі наче хтось тер терпугом. Та голова прислав за ним легковика – мав дарунок отримати.
– Їдь-їдь, – аж заходилася теща, – та не забудь до свої любки і бахура навідатися ниньки. Завтра замогоричу ветеринара, щоб тобі нуди почистив…
На сцені голова вручив Коханому ключі від мотоцикла. Він уже зробив крок, щоб зайти в залу, коли головиха викотила з-за куліс голубого, як небо, дитячого возика.
– Це тобі від жіночої ради за твої подвиги.


__________
Пітячка (діал.) – нижня сорочка.
Довелося возика котити далі: «Що придумати? Не котити ж вулицею. Теща як побачить – лусне зразу, як горіх, від такої придибенції. Краще завезу до матері, а при нагоді передам Гальці».
Батько з матір’ю зустріли Петра біля воріт.
- І чого це ти, сину, свій подарунок сюди припер, хіба нас маєш колисати?
Дитина не винна і мусить мати тата. Вези, сину.
А навпроти, через городи, бачачи це, на подвір’ї голосила Олька, й розпиналася на весь куток Тетяна, щоби хоч наостанок допекти зятеві:
– Нехай іде, не спиняй, уже не спиниш!
21 грудня 2006 року
Одеса


ПРИДИБЕНЦІЯ
Новела

В селі кожен знав: якщо Григоркова Палагна вранці впорожні перейде дорогу – добра цього дня не чекай. Як би не хотів, а наступиш на чарку. Увечері не вспієш ступити на подвір’я, а назустріч – одне і те саме: «Знову набрався?»
«То все Григоркова Палагна…На собі випробував, і не раз», – щоразу виправдовувався перед жінкою Левко. Хоч як не стережися, віднікуйся, спирай на хворобу золотника, роби що хочеш, а прийдеш додому увечері готовий, як чіп.
Скільки не зарікався вранці: «Не вип’ю, хіба що силоміць заллють», з обіду в майстерні лунав клич: «А не послати б нам гінця?». І казати не було потреби, куди його посилати, знали як отченаш – до магазину.
Тільки-но гонець принесе пляшку – вмент розіллють по келишках і до Левка: «Давай, тягни швидше, бо дідько може когось приперти». Отак знову незчувся, як випив.А стельмах Лукіян так надрочився пити! Наче ж в одній руці тримав барду, а в другій – стельвагу, а чарка пуста. «Ти що, Лукіяне, її виссав, чи що, наче й начиння з рук не випускав…» – «Ет, хлопці, навичка – то велика справа. Ще в армії біля старшини пройшов добру школу. Любив, сердешний, остограмитися. Нюхом відчував, де тихцем розливають: тільки що – він туди, а я при ньому, як денщик. Як звечоріє в частині, вже не офіцери, а діди хазяйнують. Командири п’ють по кутках, а старшина їм потрібний як повітря – спиртом завідував в авіаполку».
Левко пив, як усі – не більше й не менше. «Приймеш келишок, гризнеш огірка-пуцака ( де їх тільки Лукіян бере, здоровецькі, ніби насінники, одного на всю компанію вистачає), а тут і для другого знаходиться оказія. З обіду, мов за графіком, через кожну годину хтось завертає до майстерні. Робота кипить зранку. Тоді й начальство вештається, а в другій половині дня – днем з вогнем нікого не знайдеш.
Он простує вулицею дід Осика. Хлопці очима пасуть його через велике вікно. Куди він човгає – чи сюди, чи на ферму йде, набрати мішок соломи?
«Сюди йде дід», – радіють.
–Прийшов, абись штильвагу нову вистругали.
–Так, діду, часу нема навіть вгору глянути.
–Бачу-бачу, як нема, а на пляшку перцівки мали час, – і витягує з-під верстата пусту.
–Та то, діду, вчорашня там стоїть.
«От клятий дід, недарма окуляри носить, – міркує Левко. – Не дай, Боже, якщо він півлітру припер, то додому доведеться йти, як на страший суд. Жінка вранці попередила: ще раз з’явишся такий – випишу по повній програмі. Дивись, яка грамотна. Прибирає в школі, наслухалася всього, бач, як засвоїла програму».
- То що, козаки, будете тесати, чи далі йти? – і дід розстебнув фуфайчину, а там – ремінчиком притиснутий до тіла штоф оковитої. – Як сльоза, вчора вигнав.
Хлопці вуса крутять. Попробуй встій, якщо дідова горілка на дурню в писок потече.
- То кладіть її на верстат. Де наше не пропадало, пошануємо діда. Завтра заберете штильвагу.
Після келишка потягло на спогади:
– От раніш було. В магазині казьонка тільки одного сорту, а закуска – яка хочеш. В Андрія, у загашнику, навіть тушкована свинина водилася. Він знав, кому давати. Шанував майстрів. А нині тих горілок, як за кордоном, а доброї їжі – мов кіт наплакав, – оповідав Лукіян.
– Так зараз можна без остраху самогон гнати, – вставив своє Левко.
– А ти її багацько нагнав? – досікувався Лукіян. – Твоя тигра ще в позаминулому році новенького куба і холодника на брухт здала циганам. Забув?..
Хлопці почали марудитися: пройшла добра година, а вулиця пуста. «Видко, нині не наша планида», –думав кожен.
– Що, хлопці, кортить іще потягти по келишку? – під’юджував дід.
– Та й що з того? – сопів Лукіян. І гінця нема, щоб за пляшкою послати.
Коли глип – простує вулицею Василь Мамась.
– О! – повеселішав Лукіян. – Це до нас. Тільки чим загризати будемо?
Левко пошарудів у скриньці з начинням і витяг ще півнасінника – від учора залишився. Мамась дістав півлітру і перейшов до справи:
- Виточи мені, Левко, вісь під триба, луснула в січкарні, а корова солому не їсть, тільки різку.
Знову причастилися. Левко вже не впирався: «Де два – третій келишок не лишній, а як далі – побачимо».
За Василем притупцював Микола Шкворінь, за ним – Іван Кривий. Усі несли пляшку, а Шкворінь навіть шмат сала з кишені витяг. Хлопці повеселішали. Лукіян, було, затяг: «Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко…», але дід Осика зупинив:
– Цитьте, козаки. Здається, голова під’їхав, чого б це? Чи хтось здав нас?
Розхапали пляшки, позасовували келишки в кишені, поздували кришки.
«Наче й слідів нема», – тільки процідив крізь зуби Лукіян, як тут, мов з-під землі, виріс голова, зайшов через причільні двері.
– Як нема? А це що? – і витяг з-поміж рубанків півнасінника. Понишпорив у стружках і викотив ногою зо п’ять пустих пляшок.
Хлопці переминалися з ноги на ногу, а тут й інженер прибув на поміч голові.
– Завтра зберемо товариський суд і впаяємо кожному на повну котушку.
– Кажуть, ниньки ця пиятика почалася з вас, діду? – продовжував голова.
– Хто це вам сказав?
– Сорока принесла на хвості в поле. Ще раз прийдете з могоричем – відберу куба і виллю брагу. Ясно?
– Так точно! – взяв дід під козирок.
Та хміль шарпонув ним убік, дід зачепився за верстат і позад нього щось дзенькнуло об цементну підлогу. Інженер туди, а то ще пляшка з-під реміння вискочила, видко, запасна була прихована за спиною.
«Диви, який потайний дід, мав ще одну, а зажилив, мусили чекати Мамася», – шкодував Левко за розбитою пляшкою.
Голова з інженером знову подалися в поле. Мали вже хлопці розходитися, а тут прийшов сторож і приніс новину:
– Чули, Григоркова Палагна Богу душу віддала?
– Царство їй небесне, – промовив Левко. – Треба небожку пом’янути, – і до нього: – Гінцем будеш?
– Скидайтеся на пляшку…
Левкова жінка стояла на воротях наперевіс з коромислом. Як уздрів цю картину Левко – ноги прикипіли до землі.
- Йди-йди, чоловіче, сюди. Зачекалася на тебе, – не кричала, а облесливо муркотіла. – Йди-йди, Левку, ось приготувала древко, зараз піде по спині, надоїла вже мені твоя пиятика.
«Диви, як співає, клята баба. Що та школа з неї робить!»
- Ти чого це ? – витріщився на дружину Левко – Думаєш, я хотів ниньки пити? Але мусив на душу прийняти за небожку.
– Яку небожку? Що ти, чоловіче, мелеш з п’яної голови?
–Та тут така придибенція вийшла – Григоркова Палагна дуба врізала. Завтра вже прийду додому як скло.
– Вона щомісяця дуба ріже, та її і довбнею не доб’єш…
Коли вранці Левко простував до майстерні, Григоркова Палагна знову впорожні прочимчикувала через дорогу.
29 грудня 2006 року
смт Велика Михайлівка

ЦЯЦЬКА
Новела

– Олько, а йди-но сюди, розітреш мені поперека, он як його біль обперезав – не знаю, чи вранці з печі спустюся на землю, – стогнав Григорко.
Прийшлося лізти до чоловіка: «Куди подінешся, не хата, а вовча нора, на купі товчемося». Відчиниш двері, зайдеш у сіни, а назустріч із закапелка ступне хтось – не розминешся. Кухонька – як дупло на затильному горісі й кімнатчина не більша: половину займає облуплена піч, а біля дверей, ніби дідок, згорбився мисник з кількома глиняними полумисками і щербатою макітрою, збоку лежали макогін, качалка, малаштевка*, дерев’яні ложки. Виделок у хаті діти не виділи зроду. Як сідали до столу, Григорко казав: «Пальці старші за видельці. Було б що їсти…». Збоку примостилася ще прабабчина скриня, колись розмальована синім і жовтим, нині ж від фарби залишилися де-не-де сліди, а в ній через широкі в палець шпарини свище вітер.
«А що там тримати? Що маємо – все на тілі». Окрім Григоркової вишитої святошної сорочки та Ольчиної спідниці, що перейшла у спадок від мами.
Далі стіл, збитий Григорком з шальовок, дві лавки і широкий лежак, застелений веретою. Там сплять діти.
На столі коптить гасник, у кутку на іконі блищать очі святого Миколая.
- Михасю, мама вже розтерла, гаси гасник, тато буде вмирати…
Дмухнув Михасько, і темрява сповила все навколо, тільки тато гупав ногами об комин.
«Казав, буде вмирати, а як ще тупотить», – прислухався Михасько.
Під веретою совгалася дітлашня: семеро братів і геть мала – торішня сестра Галька.
Тато гупав-гупав і перестав. «Напевно, помер», – подумав Михасько. Та ні, живий, озвався:
-Михасю, світи гасник, тато вмирати не буде, вже лекше. Олько, злазь до дітей…
Тільки блимнуло світло – заблищали очі святого.
Олька щоранку тре ганчіркою від кіптяви шибки єдиного віконця, друге Григорко заклав, щоб не втікало тепло з хати. Заодно і бабчину ікону протирає: «Хай блищать очі». Але коли вилазить на піч до Григорка – святого затуляє кофтиною: «Най не видить мого гріха».
__________
*Малаштевка (діал.) – копистка.
Олька радіє: «Диви, яка хварба добра попалася, скільки пробігло літ, а вона ніби горить – не те що на cкрині». Але глипне по кутках, і в душу всідається сум. «Одним, Миколаю, приносиш радість, а за нас забув. Тільки зириш з кутка. Завтра не буду витирати тобі зіниці. Чому на Різдво нічого не послав у хату? Діти голі й босі, лиш маємо три пари кирзаків. В одних ходить
Григорко, в других – Михасько до школи, а в третіх – я з дітьми, по черзі надвір бігаємо».
Григорко обіцяв, що наплете постолів, а коли то буде? А тут більшеньким забаглося йти колядувати. Що взути? «Та обмотаємо ноги ганчір’ям і підемо, заробимо зо два склецки горіхів, буде що лущити на свята…»
Повкладалися спати й задули світло, а Михасько міркував: «Кажіть- кажіть, що дітей знаходять в капусті чи лелека на крилах приносить. Цілу осінь шукав на городі – ані сліду нема. А що на крилах – байка. Після того як мама розтирає татові поперека, через деякий час з’являється братик. Це в минулому році з лікарні принесла сестричку».
Михасько якось похвалився у гурті: «Мама в капусті Гальку знайшла», а Іванко Мікать каже:
– Тупий ти, Михаську, як валянок. Це твій тато зробив її на печі.
Михась читав казку, як Карло вистругав із цурки довгоносого Буратіно, а де ж тато взяв таку цурку? Вона не валяється на дровітні, навіть гілляк нема, палимо перейдами чи соняшкиновим бадиллям.
«І як тато зробив Гальку?» Це мучило більше всього, з тих пір, як Іванко випалив:
Тупий ти, як валянок…
Валянки Михась бачив. Узимку в них ходять Дем’янові хлопці. Дем’ян до пенсії крутився в селі уповноваженим, мав прізвисько Підмітайло. Мама оповідала: «Восени підмітав комори без віника». А зачистить засіки – всю зиму з вуйком Кирилом жлуктить самогон і споглядає на його переспілу доньку Тетяну, так і перебрався у прийми.
Тетяна виросла одиначкою. Заміж не брали – боялися тата. Він швидко відвадив хлопців. Тільки хто прийде на вечорниці, хапав дрина й біг до воріт: «Ага, знову прийшов, тобі що – Танька треба? Мої коні тебе муляють…» – і дрином по чиколонках. Мав ще кільканадцять сажнів землі і пару коней на заздрість усім. Чужих до коней не підпускав. Як летіли галопа, здавалося – шляхом котиться рудий стіжок житньої соломи.
Кирилові коні і сажні Дем’яна не цікавили. Мав казенного огиря.
«Дівка ще нічого, міцна в тілі, хоч запрягай у плуга, мені така підходить по всьому».
Скільки в селі тих підмітайлів було? А цей уже кілька років як тут, і Тетяні на вечорниці нема чого йти – вечорниці у хаті, на печі…
Кирило в селі – останній односібник. Давно б загримів на висилку, якби Дем’ян не просив емгебиста: «Не чіпай».
Мав Дем’ян іще револьвер. Бувало, нап’ється і перед кожними ворітьми махає ним: «Бачу вас наскрізь, підписуйтеся на позику, а то …». Коли з головою сільради дотискували останнє, казав:
- Кончив діло – гуляй сміло.
Одного разу догулявся: пішов по нужді за ріг сільради, а хміль його і звалив там разом з револьвером. Хто би це бачив? Але знайшовся Сюнько, бідовий хлопчисько, взяв револьвера, витяг з барабана набої й поклав собі у кишеню.
Увечері в клубі кинув те добро у палаючу грубку, ще й крикнув:
- Ховайтеся, хто в Бога вірує. Зараз настане Армагедон, – навчився від сусіда попа. Той бувало причаститься до гудза на знісці і лякає Армагедоном.
– Дем’ян про це нікому не заявив, щоб не мати зайвих клопотів. Та якось спіймав за селом Сюнька і висік жовтим вербовим прутом. «Це тобі за набої, а це – за грубку, що рознесло, а це – за Армагедон…»
Михасько повідав мамі:
– Дем’янові хлопці товчуть вулицю у валянках, а ми…
– Сину, йому пенсію дають живими грішми, – відповідала Олька й думала про своє.
«Хоч би вродили сливки, мо’ й стягнемося на зо дві куфайчини, а як буде поліття на мак
– справлю Гальці сукенку, хай не світить задничкою».
А Михаська цікавило одне: «Як ті діти робляться? Коли мама полізе на піч до тата розтирати поперека – підгляну через отвір біля комина…»
Весна розігнала сніги. У вибалку став на постій циганський табір. Чоловіки кували серпи і барди, а циганки ходили вулицями і зирили, як би з подвір’я потягти курку чи гусака…
На днях до клубу мали привезти кіно “Тарзан”. Кіномеханіка щодня виглядали аж за селом, та щось, видко, в нього не виходило.
Михасько канючив на кіно двадцять копійок, а в хаті – ламаного гроша не було. Тато порадив:
- Сходи до комори, здається, там дві пляшки валяються, помиєш і здасиш – на кіно вистачить.
Михась тричі обійшов комору, ледве знайшов їх у бур’яні, а вони всередині чорні, ніби смолу туди наливали. Мив-мив, нічого не виходило, коли Іванко підказав: «Глиною треба, зразу стануть прозорими».
Таки відмив, а тут циганочка, певно, Михаськова ровесниця, забачила з вулиці і вже простує на подвір’я:
– Дай пляшку, нема в що взяти молока.
– А мені яке діло до того?
– Як дасиш, покажу тобі свою цяцьку.
– Яку?
– А от яку! – і лап себе нижче живота.
– Так у наших дівчат такі ж самі.
– Е, ні! У ваших повздовж, а в мене – впоперек. Моя мама наказувала: не показуй її нікому, бо звідти вилетить дитина. Якби не молоко, то б і ти не побачив. Давай пляшку і гайда за хату.
– Ні, не піду, кіно цікавіше від твого поперека. Тато, як заслабне, теж каже мамі: «Ліз на піч, розітреш поперека».
– Дурний, ти, хоч довгий, як дишло. То ж не вона, а їй тато поперека розтирає… – Он воно як! А я ж думав…

30 грудня 2006 року


11

© Січеслав 2004–2007