проект редакція часопис посилання контакти





1 (11) 2007 січень - березень

Зміст номера

Інтерв’ю з Анатолієм ДІМАРОВИМ
Поезія
Проза
Молодіє муза
Публіцистика
Літературознавство
Ювілеї
Скарби рідної мови
Огляди, рецензії, полеміка
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мандри
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
ЮВІЛЕЇ

До 100-річчя Дмитра Кедріна

Олександр БАБУШКІН


СПОГАДИ ПРО
ДМИТРА КЕДРІНА І
ДЕЯКИХ ДРУЗІВ ЙОГО ЮНОСТІ

У 20-х роках минулого століття в Дніпропетровську було організовано молодіжне літературне об’єднання “Молода кузня”. До нього входили молоді літератори Дніпропетровщини Федір Сорокін, Іван Гвай, Дмитро Кедрін, Михайло Дубинський, Марк Шехтер, Євген Горфін, Гнат Мусієнко та ін. Всі вони частенько сходилися в нашій квартирі, де ми жили з мамою та її сестра з двома своїми синами Семеном та Євгеном. Тож зрозуміло, що Євген Горфін – то був мій двоюрідний брат.
Молоді поети, що приходили до нас, вели палкі бесіди і не рідко гаряче сперечалися про шляхи розвитку молодої радянської літератури. Одні, налаштовані радикально, вважали, що треба знищити все, що було написано раніше, всю класичну літературу ХІХ століття. Інші, навпаки, вимагали все культурне надбання минулих часів зберегти, бо воно є національними цінностями нашого народу. До цієї групи належали Дмитро Кедрін, Євген Горфін, Михайло Дубинський. Я тоді ще був малий школярик, але уважно слухав, як Дмитро Кедрін для доказу своєї правоти натхненно і дуже красиво читав напам’ять вірші Пушкіна, Блока, Єсеніна і багатьох інших поетів і питав, хіба можна позбутися такої краси. Він також читав і свої вірші. Взагалі всі члени літоб’єднання читали свої вірші. Кожна зустріч починалася з того, що запитували, чи хтось приніс щось нове, щойно написане, і він мусив це викладати на суд товаришів. Пам’ятаю, як Михайло Дубинський читав:

Десять лет я плавал на Босфоре,
Увозил невольниц в Цареград,
На разбойничьей фелюге в море
Выходил я – воин и пират.

Він був невиправний романтик.
Запам’ятав я також кілька віршів мого брата Євгена Горфіна, що він теж їх читав своїм товаришам. Ось, наприклад:

Весь мир подобился коре…
Кружились пчёлы на заре,
Полки в атаке муравьиной
Навстречу сонным паукам
Ползли по вязким бугоркам
Размокшей красноватой глины.
И я был занят в этот день,
Бросая небольшую тень,
Бродил по красноватым кочкам…
И был зазубриной в коре
И любовался на заре
Веселым ситцевым платочком.

А Митя Кедрін приходив до нас зі своєю нареченою, а потім і дружиною Людмилою Хоренко. Вона була чудова красуня. Її товста руса коса нижче пояса, стрункий стан, скромна і гордовита постать, її внутрішня чистота підкоряли всіх. Вона була родом з Кривого Рогу. Тут і зараз живуть її родичі – племінниця, дочка її сестри, Вікторія Йосипівна Бондаренко, в дівоцтві Удовенко. А колишній Міністр закордонних справ України, що після загибелі В’ячеслава Чорновіла очолив Рух, Геннадій Удовенко також є рідним племінником Людмили Іванівни Кедріної.

В 1929 році, коли мені йшов восьмий рік, і я щойно пішов до першого класу, трапилося таке: якось, прийшовши зі школи, я побачив, що в квартирі у нас якісь люди у військовій формі риються в шухлядках столу, в шафі з одягом, скидають з етажерки книги. Обшук! Я тоді ще не знав цього слова і здивовано дивився на те, що відбувається. Один з військових, мабуть, командир, пройшов повз мене. Мені дуже сподобалась його нова шинель, вона приємно пахла чистим сукном. Я не стримався і погладив її. Він враз рвучко обернувся, і я побачив на його обличчі страх, та, переконавшись, що до нього доторкнувся хлопчик, він заспокоївся й навіть посміхнувся до мене.
Коли військові пішли, мама розповіла мені, що друзів мого брата Євгена, Дмитра Кедріна та Михайла Дубинського заарештовано. За що – ніхто не знає.
Про причину їхнього арешту я дізнався тільки нещодавно, коли прочитав про це в книзі Світлани Кедріної (дочки поета) “Жити всупереч усьому”. Ось як вона описує цей епізод:
“…за те, що вони не донесли в ДПУ відомості, про які узнали, щодо коменданта дому пролетарського студентства Сергія Дем’яненка. Той якось в пориві відвертості зізнався, що його батько – денікінський генерал – перебуває в Чехословаччині і через своїх людей передає йому листи і деякі речі. Як доказ, Сергій продемонстрував закордонні черевики на товстій підошві. Приятелі подивувались черевикам та і забули про цей епізод. А за Сергієм вже стежили. На допиті в числі знайомих він назвав Кедріна, Дубинського і Гната Мусієнка. Після цього вони були заарештовані з обвинуваченням по статті 58-12 “Недонесення”. Їх засудили на два роки, але за хорошу поведінку випустили через рік.”
Коли у нас знову з’явилися Митя, Мілочка і Міша, то поздоровленням, побажанням і радості не було кінця.
Але Дмитро Кедрін після звільнення дуже тяжко переживав, що дехто із знайомих від нього відвернулись і навіть не привіталися з ним. Він ніяк не міг влаштуватись на роботу. Мілочці доводилося багато працювати, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями. Добре, що хоч її мати Марія Максимівна, що жила в Кривому Розі, іноді присилала їм трохи харчів. Та й у нашій сім’ї, як вони приходили, їх негайно саджали до столу і пригощали, чим було.
В 1931 році Дмитро Кедрін і Людмила Хоренко побралися та й подалися до Москви. З ними поїхав і Михайло Дубинський – вірний друг Дмитра на все життя.
У вересні 1933 року моя мати у якихось справах була в Москві. Диво, але збереглася невеличка записка, що її вона написала Дмитру Кедріну. Записку цю я віддав літературному музею, а ось її ксерокопія:

В цьому невеличкому тексті проте багато сенсу. По-перше, він свідчить про щиру дружбу і приязнь між нашими сім’ями, а по-друге, висвітлює велике інтелектуальне уподобання і запити їх.
На старій фотографії, що також дивом збереглася, бачимо дружину Євгена Горфіна Женю Виноградову в обіймах моєї мами Фанні Михайлівни Бабушкіної.

1935 року ми з мамою поїхали до Москви на запрошення подруги її юності (на жаль, не пам’ятаю її ім’я). Вона була дружиною сина Клари Цеткін – відомої німецької комуністки. Кедріни в той час жили в Митищах, де Дмитро працював у редакції газети вагонобудівного заводу. Ми їх, звичайно, провідали.
Кореспонденту заводської багатотиражки Кедріну треба було навідатись до робочого гуртожитку, що був за кілька кілометрів від їхнього дому.

– Шурко, підеш зі мною? – запитав він у мене.
– Авжеж, з насолодою – відповів я.
– Але затям, що я ходжу швидко, маєш не відставати.

Ми пішли. Йшли вздовж колії, потім десь звернули вбік. Він крокував дуже швидко. Я ледве встигав за ним. Іноді доводилося підстрибувати й підбігати. А він все крокував і крокував, високий та стрункий, в чоботях і штанах-галіфе, в чорній косоворотці, підперезаній ремінцем, в пенсне, за яким світились його розумні добрі очі, в простій кепці, з-під якої вибивався його хвилястий, непокірний каштановий чуб.
Це була моя остання зустріч з Дмитром Борисовичем Кедріним, талановитим поетом, чиїм ім’ям названі вулиці в Дніпропетровську, Харкові, Черкізові й деяких інших містах. А в Митищах в краєзнавчому музеї є кімната-експозиція, присвячена Кедріну. Там регулярно проводяться “Кедрінські читання”, там і донині шанують Великого (я не боюсь цих слів) поета Дмитра Кедріна.
В декількох слів хочеться розповісти про друзів юності поета: Михайло Дубинський жив постійно в Москві, працював у редакціях різних газет і журналів. Це саме він прислав мені ту мамину записку, про яку розповів.
Іван Гвай став відомим військовим конструктором, брав участь у створенні грізного реактивного гвардійського міномета “Катюша”.
Євген Горфін став професійним поетом і журналістом. Він ніколи не поривав дружби з Дмитром Кедріним. Навіть коли той жив уже в Москві, а потім в Митищах і нарешті в Черкізові, вони часто листувалися, Євген посилав Дмитрові свої вірші.
Його поетична творчість почалася (мені так здається), коли мені було років 4 чи 5 і я щойно навчився читати. Для моєї розваги він сам створював маленькі книжечки, розмальовував їх і підписував малюнки віршами.
В 1926 році він був призваний на військову службу. Повернувся через рік з “кубиком” в петлицях – командиром саперного взводу. Відтоді армійська, військова тема стає провідною в його творчості. Він пише “О глотке воды”, “С товарищем в одном ряду”, “Смерть бойца” і багато інших чудових творів: “Гёте”, “Дружба” – це про Тараса Шевченка, якого російські митці Брюллов і Жуковський викупили з кріпацтва, “Когда убивают поэта” – пам’яті Великого іспанського поета Федеріко Гарсія Лорки, і багато інших прекрасних віршів.
І, звичайно, як кожен поет, Євген Горфін мріяв видати хоч невеличку збірку своїх віршів. Але не судилось. Як офіцер запасу, він перед початком війни був знову призваний в армію і, виконуючи військове завдання, загинув смертю хоробрих на початку війни.
Він передчував свою ранню загибель, але не падав духом і мужньо йшов на бій. Його останній вірш закінчувався так:

Я верю, как и ты, деливший все со мною, -
От корки до последних сил своих,
Что даже смерть, рожденная войною,
Не вырвет нас из лагеря живых.

Після війни його дочці Леонорі Гребенніковій довелося провести велику пошукову роботу – знайти серед підшивок довоєнних газет і журналів вірші Євгена і видати нарешті збірку поезій “Ремесло”, давно омріяну її батьком.
І “аз грішний”, в серці якого не вщухає біль утрати, не втримавсь:


Брат мой, брат!.. Мне чертовски тебя не хватает,
И не знаю я, как мне унять эту тяжкую боль,
Будто снова война нас за горло когтями хватает,
Сапогами топча нашу жизнь, и мечты, и любовь.
Век двадцатый ушел, истекая солдатскою кровью.
Революций и войн отгремели, как грозы, года.
Я не знаю зачем, но, должно быть, томимы любовью,
Обрели эту боль, эту муку мы все навсегда.
Ты герой, ты не струсил в годину лихую,
Не склонил головы в свой последний сверкающий миг,
Настоящий мужик – ты судьбу себе выбрал такую,
Чтоб и в жизни, и в смерти шагать по земле напрямик.
Но остались стихи. Жаль – нашлось их немного.
Их читают друзья, темноте и забвенью назло.
Их возьмет молодежь, собираясь в дорогу,
В жизнь, в полет! А ведь это твоё “Ремесло”.

2007, м. Кривий Ріг


11

© Січеслав 2004–2007