проект редакція часопис посилання контакти





1 (11) 2007 січень - березень

Зміст номера

Інтерв’ю з Анатолієм ДІМАРОВИМ
Поезія
Проза
Молодіє муза
Публіцистика
Літературознавство
Ювілеї
Скарби рідної мови
Огляди, рецензії, полеміка
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мандри
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
ОГЛЯДИ РЕЦЕНЗІЇ. ПОЛЕМІКА

Євген БАРАН


“ГЕЙ, ТАМ НА ГОРІ СІЧ ІДЕ!..”

Огляд журналу “Січеслав”

Появою нових журналів сьогодні вже, здається, нікого не здивуєш. Вони, журнали, невід’ємна складова сучасної інформативної політики. Однак з виданнями літературно–мистецького характеру не все так однозначно. Особливо з журналами, які виходять українською мовою. А якщо це південь або схід України, то взагалі появу журналів українською мовою і досі можна сприймати як черговий фантастичний проект. Чого далеко ходити. Коли секретар донецької міської ради заявляє сьогодні, що державною мовою в Україні незабаром буде російська, а українську використовуватимуть тільки для розказування анекдотів, то у мене враження, що я живу на початку ХІХ століття в Російській імперії часів Олександра І, коли видавалося на всю імперію 7 журналів, а найпопулярніший з них “Вестник Европы” спеціально одну рубрику відводив під твори “на малороссийском наречии”. Головний редактор обгрунтовував наявність цієї рубрики постійними побажаннями читачів. Твори, які там друкувалися, були невисокої естетичної якості, така собі суміш анекдотів, бувальщин у бурлескно–травестійному дусі... Я міг би навести приклад вже із сучасного життя, коли моєму доброму знайомому із Донецька, який на власному ентузіазмі видає альманах “Кальміюс”, пропонували матеріальну підтримку, якщо він погодиться видавати альманах російською мовою або ж, у гіршому випадку, російсько-українською. Як видно, часи не змінюються, принаймні, не змінюються для української мови і літератури. Тому вихід кожного українського журналу сьогодні сприймаємо не як чергову забаганку, а як форму опору шовіністичним заявам різного штибу.
Що Дніпропетровщина-Січеславія таки є українським національним простором, свідчить не тільки її історія, свідчить сучасність. Вже 14-й рік у Кривому Розі виходить один із найкращих українських літературних журналів “Кур’єр Кривбасу”, який редагує Шевченківський лавреат Григорій Гусейнов. У тому ж Кривому Розі виходить двомовна “Саксагань”, у Дніпропетровську науково-популярний та громадсько-політичний “Бористен”... Проте за 70 років існування обласна організація НСПУ (СПУ) не мала власного друкованого органу. У 2004 році у Дніпропетровську невеликим гуртом ентузіястів було засновано літературно–мистецький та публіцистичний часопис-щоквартальник “Січеслав” (на сьогоднішній день вийшло десять чисел часопису), головним редактором і промоутером якого є талановита письменниця, голова Дніпропетровської організації НСПУ Леся Степовичка.
У 1–му числі вихід журналу привітав Павло Загребельний. У передньому слові від редактора “Ми є, ми — живі!” Леся Степовичка обгрунтовує потребу у новому журналі (не тільки культурну, але й політичну). Головний редактор розповіла про передумови появи журналу, нагадала сторінки культурної історії, згадала про 20–і роки минулого століття, коли у вирі революцій було бажання змінити назву міста — із Катеринослава на Січеслав, однак 1926 року місто отримало назву на честь “всесоюзного старости” Г.І.Петровського. Але сама ідея залишилася живою, і назва нового журналу повинна була б закріпити у свідомості громадян відчуття історичної необхідности і справедливости повернутися до назви міста “Січеслав”. Леся Степовичка також розказала про структуру журналу, закликавши всіх до творчої співпраці: ”Січеслав” гуртує навколо себе усіх, хто щиро прагне розквіту українського Слова, розвою національної свідомості, збереження дорогоцінних мистецьких (пісенних, живописних, обрядових) народних традицій, справжнього духовного відродження не тільки Сходу, а й усієї України” [1; 10].
Рубрики журналу в цілому традиційні: Колонка головного редактора; Проза; Поезія; Всесвіт; Творча спадщина; Літературознавство; ПЕРЕкину КЛАДку; Огляди, рецензії, полеміка; Суспільство; Наші люди у світах; Молодіє Муза; Мандри; Скарби рідної мови; Спілчанська толока; Нам пишуть; Січеслав сміється; Мистецтво; Театр; Музика. Деякі рубрики можуть варіюватися: так, в окремих числах зринають “есеїстика”, “епістолярії”, “історія краю”, “історія України”, “історія літератури”, “публіцистика”, ”книжкова полиця”... Як бачимо зі структури, редакція (чи головний редактор) прагне охопити великий пласт інформації, подати зразки різножанрові й різноаспектні; журнал насичений фотоілюстраціями і репродукціями картин художників. І треба відразу відзначити, що ця широта охопленого матеріалу є виправданою, і сторінки журналу не виглядають перенасиченими, навпаки, така повнота дає можливість вибрати матеріал за читацькими інтересами.
Кожна із рубрик є цікавою. Журнал аж ніяк не виглядає такою собі “зацофаною провінційною малоросійщиною”. Висока планка художньо–естетичних вимог, як правило, зберігається у журналі. Оформленням відає професійний художник, дизайнер книги Сергій Ковика-Алієв, який художньо урізноманітнює обкладинку кожного числа (креативна новинка і неабияка додаткова праця).
Прохідних матеріалів фактично немає. Це насичений, сучасний, мобільний україноцентричний простір. Коротко про окремі рубрики журналу. Розпочну із “Творчої спадщини”. Тут подані цікаві й актуальні матеріали. Нічого дивного немає у тому, що 1–е число подало твори Т.Шевченка (у 2000 році ми відзначали 190–ліття від дня народження Т.Шевченка) з циклу “В казематі”. У цьому ж числі є також матеріал Миколи Чабана про Бориса Тенету і подані зразки творів останнього. Серед інших публікацій цієї рубрики відзначимо твори Івана Шаповала (число3–4), Михайла Чхана і Миколи Сарми–Соколовського (число 8); Івана Манжури (число 10), Василя Симоненка (число 6), Івана Франка, Лесі Українки та Валер’яна Підмогильного (число 7)...
Окремої розмови потребує “колонка головного редактора”. Як правило, це рубрика газетна, однак Леся Степовичка вдало використовує її, подаючи різноманітні факти суспільно–політичного і літературного життя (тут інформація про позачерговий з’їзд письменників просто неба у лютому 2004 року, про черговий V З‘їзд НСПУ, про події Помаранчевої революції, про новітню голодівку молодих і наметове містечко на асфальті на захист української мови на Дніпропетровщині, про міжнародний форум українців тощо). Така форма подачі — “з гарячих точок” — виправдана. Бо це не тільки відгуки і враження на події суспільної значимости, не тільки фіксація їх, але й спроба об’єктивної оцінки, що вже носить у собі елементи історичної ваги.
Проза у журналі представлена здебільшого дніпропетровськими авторами. Це закономірно і доцільно, бо журнал у першу чергу є дзеркалом літературного життя краю. Адже редакцією вказано, що “Січеслав” — це літературно–мистецький та публіцистичний часопис письменників Січеславії. Крім того, організація письменницька на Дніпропетровщині одна із найбільших — 60 членів. Однак редакція не обмежується друкуванням творів регіональних авторів, залучаючи до «січеславської хати» автуру всеукраїнську. Так, на сторінках журналу опубліковано прозу Анатолія Дімарова (число 7), Любові Пономаренко (число 8), Володимира Яворівського (число 6), Галини Христан (число 5), В’ячеслава Медведя (число 3–4), Григорія Гусейнова (число 2), тощо. З дніпропетровських авторів заслуговують уваги прозові твори Віктора Веретенникова (уривки з історичного роману “Запороги”; число2), оповідання Івана Данилюка і Володимира Заремби (число 5), Валерія Ніколенка (уривки з книги “Гонорар”, число 6 та уривки з майбутньої книги «Письменник пописує», число 10 ), Надії Тубальцевої (новела “Дві бандури”, число 9), Лесі Степовички (повість “Під зорями Іммануїла Канта”, число 9).
У рубриці «Спілчанська толока» віднаходимо розлогі звіти оглядача Січеслава про життя дніпропетровської письменницької організації, вечори, презентації, засідання правління і загальні збори, радощі і прикрощі буття, і ширше про «миттєвості літературного-мистецького процесу Придніпров’я».
Не менш цікавою є рубрика “Поезія”. З поетичних добірок, надрукованих у журналі, відзначу публікації Олександра Зайвого (“О, веселий ярмарок життя”, число1), Віктора Коржа («Чиста сила», число 6), Ганни Шепітько (“Присвяти”, число 3–4), Нестора Чира ( “Цей білий світ, як біле божевілля”, число 5), Тадея Карабовича (“Я отримував безмежну ласку писати вірші”, число 5), Михайла Сидоржевського (“Втративши Бога”, число 6), Миколи Славинського (“Таїна двох”, число 6), Дмитра Креміня (“Неповернення блудного сина”, число 9), Віктора Баранова (“На галявах трава молода”, число 10).
У продовження цієї рубрики, відзначу поетичні і прозові публікації молодих авторів у рубриці “Молодіє Муза”. Гадаю, мають всі перспективи бути почутими Ольга Волинська (“Мене розбудила тиша”, число 1), Наталка Дев’ятко (“Прийди, розчеши мої коси”, число 3–4), Анна Нікітіна ( “Носити всесвіт у собі”, число 3–4), Світлана Хопта (новела “До і після того, як одного разу не народилася ти”, число 7)...
У рубриці “ПЕРЕкину КЛАДку”) відзначу переклади Сергія Злючого (число 2 ), Сергія Ткаченка (число 1) та Всеволода Ткаченка (число 9 і 10).
Цікавою є також рубрика “Есеїстика”, хоча вона й не часто представлена на сторінках журналу. Тут відзначу есеї Лесі Степовички (“Микольця в Січеславі”, число 1; “Мед із каменю, або Друге пришестя Івана Сокульського”, число 2) та Віталія Старченка (“Символ волі Олександра Зайвого”, число 10).
Рубрика “Епістолярії” відтворює призабуті сторінки нашої історії. Так, у числі 2 подано матеріал з історії дисидентського руху ( “Листування Святослава Караванського та Ніни Строкатої”). Про історію одного листа Віктора Коржа у числі 3–4 розповідає Володимир П’янов (1921–2006). У тому ж числі надруковані листи Якова Щоголева до Дмитра Яворницького...
Я напевне зупинюся, бо всіх добрих матеріалів, надрукованих у десяти номерах “Січеслава”, все одно не перечислю. Бо і рубрики “з історії літератури”, “літературознавство”, ”літературна критика” “скарби рідної мови” та інші, — всі вони насичені інформативно, добрий виклад у них, ясність думки. Серед авторів журналу знаходимо лексикографа Олексу Вусика, новеліста Марію Зобенко, краєзнавця Миколу Чабана, професора-літературознавця Нінель Заверталюк та закордонних дописувачів Яра Славутича (Канада), Святослава Караванського (США), Квєту Легатову (Чехія), Ярослава Поліщука, Ігоря Набитовича та Тадея Карабовича (усі троє — Польща), й багато інших.
“Січеслав” стає важливою складовою українського літературного процесу. Він має чітку національну зорієнтованість, талановиту і фахову автуру, енергійного редактора. Варто відзначити, що фінансові джерела журналу різні, отож можемо лише уявити собі, як пані головній редакторці окрім редагування, упорядкування, комп’ьютерного набору і розповсюдження (усе на громадських засадах) доводиться невтомно щоразу шукати і знаходити спонсора видання.

Залишається побажати, аби журнал був, аби мав свого вдячного читача, який би вітав редакцію (як от у рубриці «нам пишуть»), починаючи від маленького ювілею (вихід перших десяти чисел) до, наприклад, для початку хоча би 10–літнього ювілею. Повірте, це вже було би не мало у справі розбудови українського культурного простору.

Лютий 2007
м.Івано–Франківськ



Надія ТУБАЛЬЦЕВА

ПРОСТО ШЕДЕВР

(про один вірш із книги Анатолія Шкляра “Тисячоока хвиля”.
Видавництво “Поліграфіст”, Дніпропетровськ, 1999 р.)

Є вірші на все життя. Одного разу почуєш чи прочитаєш такий твір, і він житиме в твоєму серці завжди. Звісно, велику роль відіграє так звана “подача” твору. Пам’ятаєте “Мне нравится, что вы больны не мной”? Певна річ, пам’ятаєте! …Пісню з фільму “Іронія долі” на вірш Марини Цвєтаєвої, яку виконала Алла Пугачова. Якщо до ваших рук, читачу, колись потрапляла книга російської поетки, ви ж обов’язково намагались знайти в збірці саме цей вірш? Саме так. Подачу віршеві підготував у своїй ліричній комедії Ельдар Рязанов.
Анатолія Шкляра особисто я вважаю одним з трьох найкращих сучасних поетів нашого краю. Імена решти двох нехай залишаються для вас таємницею.
У передмові до своєї книги Анатолій пише: “Беручись за перо, поет підсвідомо виношує потаємну думку: написати щось неймовірне, рівного якому ще не було”. Треба знати Шкляра, щоби розшифрувати “...рівного якому ще не було”. Поет говорить про ...непереборне бажання написати свій найкращий вірш. Із таких шедеврів - віршів-вершин, створених (відкритих!) різними поетами виростають Гімалаї Поезії. І стоять, упершись плечима в небо, близько-близько до самого Творця…
Анатолій написав цей свій вірш, що в антології найкращих поезій світової літератури може посісти гідне місце і не померкне серед діамантового розсипу: Байрон, Рембо, Міцкевич, Лермонтов, Франко (перелік довгий…) Я кажу це абсолютно серйозно. Вірш називається “Спомин дитинства”. Читала я його багато разів. Кожного разу - підсвідомо перевіряючи перше враження, яке правильно було б назвати – художнім потрясінням.

Подібний захват я пережила вперше слухаючи Концерт для скрипки з оркестром Чайковського, вперше побачивши керносівського ідола і ще… Не так часто в житті це траплялося. Змушена навести вірш повністю.

Анатолій ШКЛЯР
СПОМИН ДИТИНСТВА

Гудок заводський сповіщав про початок роботи.
Збирались батьки, і кружляла платівка стара…
Була то епоха найперших космічних польотів,
епоха дитинства – із ранку до вечора гра.

Між сірих будинків (які ми в цю мить життєлюби!)
к
атав у візочку нас Боря, старенький віслюк.
В обличчя він гаряче дихав, показував зуби,
виманював цукор із наших довірливих рук.

Йому смакувала трава, він любив навіть кору,
брав хліба окрайці і моркву задумливо їв.
Його одноокий хазяїн привчав до покори
ще з евакуації, з дальніх південних країв.

Хазяїн курив самокрутку і йшов за візочком,
поплескував Борю по теплих облізлих боках.
Запитував тихо: “Ну що, накатались, синочки?..”
І вогник єдиного ока по лицях блукав.

Бабусі дивились із вікон і заздрили трішки,
суворі сусіди чомусь посміхалися вслід…
Та ось закінчилась мандрівка, натягнуто віжки:
із третього поверху кличуть когось на обід…

Коли засинали, то в сяйнім якімсь ореолі
гойдалась арена, і коні ввижалися знов…
Як виросли ми, то вже в інші потрапили кола,
а дехто з бешкетників в Дантові кола пішов.

Ми втратили щось найдорожче, дорослими ставши.
Чи згадує Борю хоч хтось із отих дошкільнят?
Отак непомітно зник возик із двору назавше,
а Боря катає по небу малих янголят.

Забув би і я, де кінець, де початок мандрівки,
забув би той двір, де каталися ми, малюки,
та чую щоночі, як цокають в небі підківки,
підківки, що схожими стали тепер на зірки.

Гоголь сказав би: “А далі …тиша”. Я могла б написати цілий літературознавчий трактат про цей вірш. Про його художню бездоганність, досконалість рим, чудові алітерації, образність, характери героїв. А навіщо?
Якщо ви, читачу, пишете вірші і вважаєте себе поетом, збагніть, що значить – створити шедевр. Збагніть й інше: щоби написати такий вірш, треба пройти довгий шлях. Можливо, - в усе життя.


11

© Січеслав 2004–2007