проект редакція часопис посилання контакти





1 (11) 2007 січень - березень

Зміст номера

Інтерв’ю з Анатолієм ДІМАРОВИМ
Поезія
Проза
Молодіє муза
Публіцистика
Літературознавство
Ювілеї
Скарби рідної мови
Огляди, рецензії, полеміка
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мандри
Мистецтво
>Станіслав БУШАК
>Юрій ШИЛОВ
>Олена ГОДЕНКО
Театр
Січеслав сміється
Музика
МИСТЕЦТВО

Володимир НАКОНЕЧНИЙ

Відомий скульптор Володимир Васильович Наконечний народився 8 березня 1956 на Вінниччині. У 1985 році закінчив Київський державний художній інститут, скульптурний факультет (майстерня проф. М.Вронського). Тривалий час мешкає у Дніпропетровську. Працює в ділянці станкової, монументальної скульптури, дрібної пластики.
Член Національної спілки художників України з 1989 року. Учасник багатьох виставок та скульптурних конкурсів в Україні та за кордоном.
Твори скульптора зберігаються в Національному художньому музеї України, Дніпропетровському художньому музеї, Дніпропетровському історичному музеї ім. Д.І.Яворницького, приватних колекціях.
Монументальні твори митця прикрашають наше місто й область, серед них: пам’ятник Дмитру Яворницькому, меморіальні дошки письменнику Івану Манжурі, губернатору Я. Фабру, освітянину П.Падуну, декоративна композиція „Маленький принц” в парку ім. Глоби, а також багатостраждальна меморіальна дошка В. Підмогильному, схвалена на конкурсній основі художньою радою міста, вже виготовлена на заводі, яка загубилася у нетрях… чиновницьких паперів, та багато інших. Сьогодні ми публікуємо матеріали деяких авторів про творчість цього майстра.


Станіслав БУШАК,
мистецтвознавець, історик культури,
член Національної спілки художників України (Київ)

МАМАЇ ВОЛОДИМИРА НАКОНЕЧНОГО

Мешканцям Дніпропетровська та гостям міста чудово відомий пам’ятник академікові Дмитру Івановичу Яворницькому, що з 1995 року стоїть біля обласного Історичного музею, який носить його ім’я. Образне скульптурне рішення є напрочуд оригінальним: видатного вченого, автора багатьох десятків капітальних наукових праць, найавторитетнішого знавця історії запорозького козацтва, котрого знала і шанувала вся наукова еліта Російської імперії та пізніше – Радянського Союзу, художник зобразив босоніж, зодягненим у простий селянський одяг. Насправді ця пластична метафора є надзвичайно глибокою і точною. Яворницький був невтомним збирачем історичних цінностей рідної землі, учасником багатьох археологічних експедицій, які він організовував кожного літа, беручи безпосередню участь у розкопках. Ясно, що під час подібних робіт, у спекотні дні під південним степовим небом, вчений знімав костюм та краватку, брав у руки заступ чи лопату, і нарівні з простими робітниками копав землю, виймаючи з курганів та старовинних поховань ті безцінні експонати, які нині прикрашають експозицію Історичного музею в Дніпропетровську. Саме в такий момент і зобразив його автор пам’ятника Володимир Наконечний. Вчений тримає в руках щойно викопаний камінний козацький хрест, обережно, немов малу дитину, виймаючи з лона рідної землі, яка багато століть зберігала його для вдячних нащадків від стороннього, а нерідко й хижого ока.
Завдяки своїм високим художнім якостям, пам’ятник одразу став однією з візитівок Дніпропетровська. Самобутність пластичного вирішення, монументальність постаті, лаконізм деталей та виразність силуету роблять цей твір таким, що одразу впадає в око та душу, запам’ятовується назавжди. А майстер, котрий його зробив, може вважати, що він недаром прожив своє життя, якби навіть більше ні на що інше не спромігся.
Та це не стосується Володимира Наконечного, який перебуває у постійному творчому пошуку. Талановитий митець народився на Вінниччині – серці історичного Поділля, землі, надзвичайно багатій на історичні пам’ятки. Закінчивши спочатку Республіканську художню школу імені Тараса Шевченка, а потім – Київський державний художній інститут (нині це Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), він отримав високий професійний вишкіл під керівництвом таких знаних в Україні майстрів як Макар Вронський та Володимир Чепелик. З того часу доля привела молодого талановитого скульптора до Дніпропетровська, де він остаточно сформувався у митця з самобутнім художнім стилем, своєрідним образним баченням та активною громадянською позицією. З 1989 р. він – член Національної спілки художників України.
Володимира Наконечного завжди приваблювали сильні, яскраві і національно значимі характери. Тож не випадково з’явилися з-під його різця образи легендарного засновника першої Січі на острові Мала Хортиця князя Дмитра Байди-Вишневецького (1991), харизматичного гетьмана України Івана Мазепи (1991-93), грізного ватажка повстанського руху українського селянства на півдні України – Нестора Махна (2001), геніальної народної художниці – берегині пластичних кодів давньої української праслов’янської культури – Марії Приймаченко (2001). Вулиці Дніпропетровська прикрашають меморіальні дошки, встановлені на честь видатних земляків: поета та етнографа Івана Манжури (1990), письменника Валер’яна Підмогильного (2004) та інші.*
В листопаді 2006 року в Національному художньому музеї України в Києві відбулася персональна виставка Наконечного (з нагоди його 50-річчя), яка викликала величезний інтерес широкого загалу шанувальників красного мистецтва – не лише художників та мистецтвознавців, але й письменників та науковців.
Незвичною була, насамперед, концепція виставки, що мала інтригуючу назву – проект „7514”. Мистецтвознавець Олена Годенко – куратор виставки – так пояснила це число у надрукованій до виставки анотації:
„7514 – це рік, у якому ми живемо, згідно з давнім українським календарем. Україна чи не вперше підтверджує значущість глибинних пластів своєї історії. Висловити художніми засобами сталість української етнокультури можна лише через концентрацію її сутності, тобто через символи. Істинний етносимвол – архаїчний канон. У ньому – пам’ять поколінь. Змінюється все – незмінним залишається дух предків. Біля витоків української та всієї індоєвропейської культури – ведичний образ першопредка Мамая. Бо Мамай – чоловіче віддзеркалення мами, матері, берегині; воїн, батько роду. Степові, курганні статуї в народі називалися Мамаями. Відомий нам запорозький Козак Мамай – це доволі пізній та канонізований образ. Насправді він прийшов до нас з історичної далечини, з архаїчної давнини, і літ йому багато тисяч.
Він – ніхто, і він – усе. Тотем, богатир-першопредок, вояк-жрець, (б)рахман, волхв, киян, кобзар, характерник, козак-запорожець. Це він зберігає дерево Роду. Страж і охоронець, Спаситель і мандрівний самотній лицар. Він вічний. Дохристиянська традиція не переривалась у православному, зокрема козацькому середовищі, не повинна вона перерватися й нині.
На Сході існує ідея „тисячі Буд” як безмежності його втілень. Українці ж століттями вшановували свого „лицаря Правди”, свого духовного оберега. Знаємо, передусім, мальованих Козаків – чи не в кожній староукраїнській хаті. На часі – відродження скульптурних Мамаїв: малих і великих, курганних кам’яних та легких „ефірних”, безколірних і барвистих...”
Феномен „Козака Мамая” не оминув Володимира Наконечного, який створив на тему цієї знаменитої народної картини вже з десяток самобутніх творів, перевівши образ знаменитого воїна-характерника і водночас філософа та співака-музиканта в бронзу – матеріал, який ледь чи не найповніше символізує собою плоть вічності.
Коротко зупинимося на художніх особливостях та образних загадках цього знаменитого образу. Як відомо, народна картина “Козак Мамай” увійшла до золотого фонду культурних скарбів українського народу і магнетизує своєю формальною завершеністю і концептуальною загадковістю вже не одне покоління вчених, митців, збирачів старовини та шанувальників красного мистецтва. Будучи створеною в часи сивої старовини, цей образ продовжує активно жити і сьогодні, вже в третьому тисячолітті світової історії, засвідчуючи культурну самобутність та духовну неповторність українського народу.
Володимир Наконечний не випадково обрав основною темою своєї творчості саме Мамая, який став втіленням українського національного духу. Цікаво, що цього сюжету не знає мистецтво жодного із сусідніх нам народів, насамперед, слов’янських (білорусів, поляків, росіян), зате в самій Україні “Козак Мамай” був і залишається надзвичайно популярним, давно вже ставши своєрідною візитною карткою українського етнокосмосу.
Українські науковці ще на початку ХХ ст. шукали іконографічних родичів нашого козака-бандуриста не на Заході, а на Сході. Пізніше академік Платон Білецький висунув гіпотезу про буддійське походження цього канону. Пізніше дослідник стверджував, що композицію сидячої під деревом постаті козака-бандуриста не було потреби запозичувати, бо вона прийшла з самого життя, а традиція лише підкріпила ці життєві образи. А в знаменитому словнику Бориса Грінченка слово мамай пояснюється наступним чином: “Мамай, мамая – камінна статуя в степу”. Так звані „Кам’яні баби”, яких так багато у сиву давнину було встановлено на курганах в степах Придніпров’я, підтверджують думку про зв’язок образу Мамая з образом предка. В скульптурі В.Наконечного відчутні мотиви давньої української кам’яної пластики.
Раїса Лиша, розвиваючи погляди археолога Юрія Шилова, що досліджує індоарійську цивілізацію Аратта поміж Дунаєм та Дніпром ІV- ІІІ тисячоліть до Р.Х., пише про козака Мамая як українського наступника індоарійського Гандхарви – людини, яка добровільно приносила себе в жертву заради відновлення гармонії поміж Землею та Космосом, реальністю та потойбіччям, живими та предками, “рятуючи цим земний світ від хаосу й западання в небуття”. На думку ще одного дослідника народної картини О. Найдена, в образі козака Мамая, закодовано в образній формі архетип воїна-сонячного божества, воїна-героя, богатиря, воїна-ватажка, воїна-сакрального предка, воїна-козака. Таким чином, в останній період намітилася тенденція до сприйняття “мамаїв” як творів, у яких зашифровані архаїчні пласти праукраїнської культури.
Але місія вченого – одна, а митця – інша. Художник, відштовхуючись від історичної правди та фактичного матеріалу, має цілковите право на власну мистецьку інтерпретацію створюваного ним образу. Не випадково, ниточка мистецьких зацікавлень Володимира тягнеться від академіка Дмитра Яворницького, якого в народі називали живим козаком-характерником. Адже саме він зібрав під час свого непростого, але багатого на наукові відкриття життя найбільшу колекцію „мамаїв”, левова частина яких знаходиться в очолюваному ним десятки років Дніпропетровському історичному музеї.
Що ж стосується „мамаїани” Володимира Наконечного, то вона нарощується далі. Майстер невтомно працює над цим безсмертним образом, створюючи все нові твори, позначені глибиною інтелектуальної думки, оригінальністю бачення та досконалістю пластичного вирішення. І безсумнівно, що його Мамаї – це явище в сучасному українському мистецтві, яке входить в третє тисячоліття світової цивілізації з пам’яттю (і пошаною) до свого глибинного історичного та культурного коріння.


11

© Січеслав 2004–2007