проект редакція часопис посилання контакти





1 (11) 2007 січень - березень

Зміст номера

Інтерв’ю з Анатолієм ДІМАРОВИМ
Поезія
Проза
Молодіє муза
Публіцистика
Літературознавство
Ювілеї
Скарби рідної мови
Огляди, рецензії, полеміка
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мандри
Мистецтво
Театр
Січеслав сміється
Музика
ЛІТЕРАТУРА
Й ЖИТТЯ,
або
ПІЗНЯ ЗИМА ПАТРІАРХА



Інтерв’ю з
Анатолієм ДІМАРОВИМ

Ювілей завжди привід зупинитися, озирнутися. А коли такий високий, доленосний, олімпійсь-кий, гетевський? Анатолію Андрійовичу Дімарову виповнюється 85. Учасник Другої світової, нагороджений орденами і медалями. Автор мого улюбленого роману “Ідол”. То було перше, заоч-не знайомство з письменником на літніх канікулах у далекому 1967-му. Хіба думалося тоді, що буду знайома з ним особисто?
Це інтерв’ю склалося само собою із різнокольорових клаптиків розмов і зустрічей у Київському Будинку письменника, в кав‘ярнях і тавернах на чорноморському пляжі, у коктебельському Будинку творчості, з численних міжміських телефонатів. Про творчість лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, про романи “Його сім’я”, “І будуть люди”, ”Біль і гнів”, про “Сільські історії” та “Містечкові історії”, про повісті й оповідання, про феномен дімарівського індивідуального сти-лю, про життєвий шлях, сповнений фавори і опали, трагізму і незнищенного оптимізму, бага-то написано у різні роки дослідниками О. Гончарем, М. Жулинським, Г. Штонем, П. Кононенком,
В. Сиротенком, М. Слабошпицьким, В. Грабовським та іншими.
Наша мета була – розговорити цю незвичайну людину, письменника, твори якого приваблюють читача малого і дорослого, цю велику “блакитну дитину”, щиру і чисту, якою був і залишається Анатолій Андрійович для тих, хто його знає і шанує.
Отож, до Вашої уваги інтерв’ю, спеціально для “Січеслава”, яке взяла у ювіляра Леся Степовичка.

Л.С.: – Анатолію Андрійовичу, як Ви почуваєтеся напередодні ювілею? Де й коли Ваші шанувальники можуть подарувати Вам квіти, отримати автограф?
А.Д.: – Лесенько, дорога, скажу вам по секрету – збираюся чкурнути з міста, подалі від галасу і марнот. Мені всі ювілеї так насточортіли, поїду до моїх читачів у село.
Л.С. : – Та хто ж Вас відпустить?! До речі, яке це село, якщо не таємниця?
А.Д.: – Севастянівка Христинівського району на Черкащині. Розкішна природа, читачі запрошують приїхати. Отам на травичці зеленій ми з ними і розташуємося.
Л.С.: – Як Вам “подобається” нинішня політична ситуація? Здається, так близько до громадянської війни ми ще ніколи не були. Це складніше, ніж було у 2004 році.
А.Д.: – Думаю, що нашого Президента добряче притисли, підвели до прірви, і йому відступати нікуди. Як людина шляхетна, він дав шанс бути шляхетними і іншим. Але його не зрозуміли, для деяких політиків шляхетність – це прояв слабкості. А це зовсім не так. Йому лишилося або сторч головою або розігнать це антинародне збіговисько і покінчити з намаганнями Верховної Ради узурпувати владу в країні, перетягнути канат у свій бік і викривити волевиявлення нашого народу. Ви чули, що Президент на Великдень сказав у Храмі? Що час круглих столів минув, він більше влаштовувати їх не буде...
Л. С. : – Анатолію Андрійовичу! Що Ви думаєте про сучасний літературний процес? Чи поділяєте Ви думку про занепад поезії і прози, а ще драматургії і літературної критики?
А. Д.: – Хай не гавкають! Не дочекаються! Література народу, який є незадушений, хоч як його не цькують, як не знущаються, буде жити. Незважаючи на засухи, мори, поки є наш народ, буде і література. Народжуються молоді таланти, є цікаві автори, не заражені тотальним сексом, порнухою, травкою, матюками. Ці молоді твердо стоять на землі, на якій вони народилися. Мені надсилають багато рукописів, різних, звичайно.
Але трапляються золотинки. Я не нудьгую, читаючи їх.

Відступ перший, психологічний.
Знаючи, що Анатолій Андрійович бачить лише на одне око, я подумала: “Це, мабуть, дуже незручно”. І вирішила провести експеримент. Затулила одне око, а іншим спробувала прочитати. Ви не пробували? Я ледь подолала один абзац власного тексту. А Дімаров читає чужі рукописи. Що це? Цікавість? Нездоланна любов до літератури? Почуття обов’язку? Доброта, неможливість відмовити людині? Мені розхотілося вже на другому абзаці, а він читає. І я зрозуміла, що Анатолій Дімаров, окрім того, що великий письменник, ще й справжній п о -
д в и ж н и к літератури. До речі, порекомендував один із рукописів до друку у нашому журналі – “Відрядження у рабство. Повість про заробітчан” автора з Житомирщини М. Марусяка. І ми запросили Анатолія Андрійовича ввійти до складу художньої ради “Січеслава”…

Л.С. : – Кого Ви читаєте, хто Вам цікавий із сучасних прозаїків, поетів?
А.Д.: – Галина Тарасюк, потім оця…, ну Ви, мабуть, її знаєте, Степовичка, вона мені цікава. Оригінально мислить, свіжо пише.
Л.С.: – Дякую, Анатолію Андрійовичу! Які найважливіші події нашого літературного життя за останній час Ви можете назвати?
А.Д.: – Я б назвав V З’їзд НСПУ, який відбувся у жовтні минулого року. Він засвідчив, що письменники як були в авангарді національного руху, так і залишилися – совістю нації. І творами своїми, і вчинками.
Л.С.: - Що для вас наймиліше в людині?
А.Д.: - Порядність, уміння поважати успіх іншого, незаздрісність, правдивість.
Таких людей не так вже й багато. Я дружу з такими людьми. До них належать Володя Яворівський, Баранов, Мушкетик, Слабошпицький. Той же Югов, неймовірно відверта і щира людина, принципова. А який цікавий тонкий прозаїк! До них належите і ви, Лесю, бо вести такий журнал – це треба любити літературу і людей, мати об’ємне мислення, не заздрити, а радіти за колег.
Л.С.: – Що для вас найогидніше в людині?
А.Д.: – Пристосуванство і нещирість.
Л.С.: – Яка Ваша головна позитивна риса?
А.Д. – Ви знаєте, у мене її взагалі немає. Чого мене Бог не кличе до себе – сподівається, що я виправлюся на землі. А у мене ніяк не виходить. Хоч двісті років житиму, а баламутом був і залишуся.
Л.С. – Ви немилосердні до себе. Гаразд, яка тоді Ваша головна негативна риса?
А.Д. – Мій язик. Він біжить поперед розуму, і на це немає ніякої ради. З таким язиком я народився, і навіть моя мудра жінка не може з цим нічого вдіяти.
Л.С. : – Анатолію Андрійовичу! Ви – чудовий! Назовіть, будь ласка, найвище Ваше творче досягнення, яким Ви пишаєтеся?
А.Д.: - Не знаю, не мені про це судити.
Л.С. : - Ваша найбільша помилка у житті?
А.Д.: - Що я став письменником. Я мріяв, і жалкую, що не став - геологом. Я став письменником і не бачив нормального життя, прикутий до письмового столу з 4-ї години ранку.
Л.С. : – Але ж Ви не кинули писати, отже, змінити долю було неможливо?
А.Д.: - Як почав писати, кинути цю добровільну каторгу вже не міг. Це було зверх мого бажання.
Л. С. : – Якщо Ви не змогли зупинитися як письменник, переінакшити долю, значить йдеться про неуникненність, про п о к л и к а н н я.
А.Д.: – Мабуть, що так.
Л.С.: – Ви сказали про фах геолога. Це Ваша любов до каменю у Вас промовляє. У “Поемі про камінь” ми знаходимо багато хвилюючих сторінок про цю Вашу “заразливу хворобу”, нездоланну пристрасть. Скажіть, що для Вас, окрім каменю, - щастя?
А.Д.: - Щастя - відносне явище: молодий зустрінеться з гарною, доброю дівчиною, і – щасливий. Протягом життя ми прагнемо здійснення якихось мрій, планів – і ловимо миті щастя. А на схилі літ я б сказав, що найбільше щастя – коли засинаєш і тебе не мучать докори сумління за погані вчинки. І щастя, що дружина вдома, поруч, моя голубонька Докія, Євдокія Несторівна, друг вірний на все життя. У нас родина без колотнечі, у злагоді і розумінні плинуть наші літа.
Л.С.: – Що для вас нещастя?
А.Д.: – Коли б російській мові надали статус державної - це було б нещастя, ще гірше за напад Гітлера.
Л.С.: – Що головне для прозаїка? Регулярна цілеспрямована праця чи осяяння, янгол натхнення?
А.Д.: – Натхнення приходить під час каторжної праці. Сідаєш, нічого в голові нема. Думаєш, ну про що я писатиму? А напишеш одну фразу, і події йдуть одна за другою, наче Бог тобі нашіптує, і образи, і сюжетні колізії. У мене ніколи не було плану роману. План убиває природну розповідь, і творчість письменника. Ті, хто планують – то школярі.
Л.С.: – І все ж, дозвольте трохи школярське запитання: яке головне завдання прозового твору? Юрій Мушкетик сформулював його як “показати національний характер”, а надзавдання поезії – “втілення у творі національної ідеї”.
А.Д.: – Ніколи не думав про головне завдання. В Літературному інституті імені Горького нас вів Валентин Катаев. Так він завжди запитував: “Что вы хотели этим сказать?” От ідіотське запитання! Що хотів, те вже сказав. І все! Як життя не сплануєш, так і твір. Життя і справжня література ідуть своїм плином.
Л. С.: – І все ж – про що Ви думаєте, коли пишете? Чи бачите Ви обличчя читача, орієнтуєтеся на його реакцію? Чи якесь інше обличчя? От Володимир Яворівський в телеінтерв’ю сказав таке: “Ми, письменники, – істоти ледачі. Ніщо не може змусити нас сидіти і нидіти над товстелезним рукописом роману, окрім мети: перевершити cвоїм твором уже написне іншими. Скажімо,
я, коли сідаю писати, то хочу написати річ, неодмінно кращу за ту, що написав Юрій Мушкетик”. Чиє обличчя, якого друга-супротивника ввижалося Вам під час писань? З ким Ви змагалися?
А. Д.: – Ні з ким я не змагався. Я коли писав, то не бачив ні читачів, ні суперників, тільки бачив моїх героїв. І якщо вони захоплювали мене, я знав, що й читач їх полюбить. Жодного рядка з примусу я не написав. Хіба що в газеті необхідні щоденні триста рядків, хай їм грець! Бридко згадувати ту журналістику!
Л.С. : – Шкодуєте про щось написане?
А.Д. : – Є твори, за які мені соромно. Забацаний отим сталінізмом і соцреалізмом, я щиро вірив і писав “Гості з Волині”, “Волинські легенди”, “Весна в моєму серці”. Це все щиро писалося. Тоді панувало таке піднесення, війна скінчилася, і все таке. Ви уявляєте, у мене там тракторист встає вранці, сідає на трактор, весна, і він співає: “Утро красит нежным светом стены древнего Кремля, просыпается с рассветом вся советская земля”, і так йому хочеться працювати! Отаке у мене було догори ногами мислення. Соцреалізм – то була не правда, як воно є в житті, а “рожева” правда, як воно мало би бути. Тобто, ми все спотворювали. Я їхав у колгосп писати статтю і вже знав, що напишу, все вже було наперед змонтовано у моїй соцреалістичній голові. Я бачив у Горохівському районі під час виборів 1950-го року хати, розмальовані гаслами “за вільну Україну” і розписані тризубами. Ми, журналісти, їхали описувати ті вибори, ми на підводах, а попереду кагебісти з автоматами. Вибори проходили прямо у військовій обстановці, під дулами автоматів, а писати треба було, що народ (це оті селяни, учасники національного-визвольного руху, підпільники) радісно проголосував за радянську Україну. Мені соромно за це. Але я вдячний долі, що вона закинула мене в ті краї. Це була для мене така школа життя! Я поїхав сталіністом на Волинь і Львівщину, а повернувся націоналістом.
Л.С.: – Нещодавно вийшов Ваш роман, нарешті без купюр, у повному обсязі – “І будуть люди”. В цій епопеї всенародного життя і лихо колективізації, і стражденні долі селян, серед яких вгадуються і Ваші мама з татом. Чи не було у Вас спокуси дещо переписати вже сьогодні, може, зробити якісь сучасні вставки згідно з новими уявленнями про історію?
А.Д.: – Я не міняв нічого. І не додав ні титли. Тільки оті “купюри”, що їх вирізали цензорські ножиці майже півстоліття тому. А навіщо переписувати? Це не було б чесно! Я не люблю брехати. Помилятися має право кожен, а от свідома брехня – це вже інше. Не люблю, коли дехто показується так, як наче він завжди був таким розумним свідомим українцем, як сьогодні. Та усіх би перестріляли.
Л.С.: – А Леонід Кравчук розказує, як він ішов щоранку до ЦК і подумки читав “Отче наш”, як його мама в дитинстві навчила… Анатолію Андрійовичу! Згадаймо іще про одну Вашу книгу. Поруч грубезного тому епопеї-трилогії побачила світ і крихітна книжечка-метелик Ваших давніх віршів “На війні і по війні”. Що це – усмішка класика? Ностальгія за юністю, нехай і воєнною? Чи просто черговий “прикол” Дімарова? У ній ми знаходимо ніжні ліричні рядки,
такі як:
Осінь стукає в вікно:
– Ви готові? Ви готові?
Відцвіли уже давно
Чорнобривці тонкоброві.
Відцвіли й минули дні,
Що мені весна наснила.
Ти наснилась теж мені,
Чи неправда, моя мила?
Це було давним-давно,
Або й зовсім не бувало…
Я не знаю… Все зів’яло…
Осінь стукає в вікно.
А.Д.: – Ви знаєте, я писав гидотні “датські” вірші, до всяких подій, але у мене проривалися вірші, які бриніли у мені і виливалися самі собою. Щось схоже на поезію. А збірку цю, до речі, не я видав, то друзі утнули зі мною такий жарт, Павло Щегельський.

Відступ другий, соціологічний.
Усім відоме почуття гумору Анатолія Дімарова (він-бо родом з Полтавщини, краю Гоголя і Котляревського), його схильність до містифікацій, дружніх кпинів. У двотомнику “Прожити й розповісти” знаходимо згадки про те, як весело любили пожартувати у львівській письменницькій організації та у видавництві, де він працював. І це при тому, що його роман “Ідол” “Литературная газета” на весь Союз назвала “мещанским”, при тому, що роман “Його сім’я” передумали перевидавати. Гумор рятував від сірої буденності, від казенності, від духовного дискомфорту. Парадокс, але зараз, здається, вже так не вміють жартувати: іскрометно, безоглядно, беззлобно (хоча б, як у епіграмі про Івана Ле: “І з ЛЕ зле, і без Ле зле”). Люди напружені, внутрішньо готові до агресії і тільки шукають привід. У нас би за такі дружні львівські жарти (направити автора на творчу зустріч з читачами … у психлікарню, причепити до капелюха співробітника, який іде додому, ложку, тощо), могли б такий шкандаль влаштувати, якщо не гірше. Не всі розуміють, що гумор – то одна із складових інтелекту.

А.Д. – У мене таке враження, що творча молодь, яка збирається в Ірпіні – дуже стара. Років на двадцять вони старші від свого віку. Солідні такі, помірковані. Не всміхнуться зайвий раз, не вміють жартувати, розіграшів немає. Не можна так серйозно ставитися до себе, до своїх занять – це нудно. Я цього не розумію.
Л.С. : – А Ваші друзі, хтось когось і зараз розігрує?
А.Д.: – Та слава Богу, гумор не вмирає. Микола Жулинський любить пожартувати, так може розіграти, і мене, і інших, цим він мені дуже подобається. Він – жива людина. Якось він крупно пожартував, дехто аж образився.
Л.С. : – Ви маєте на увазі цю історію з банківськими чеками?
А.Д.: – Правда ж, гарно? Він був у США, купив там в магазині розіграшу банківські чеки, здається, Міжнародного Фонду підтримки мистецтва чи щось таке. Прилетів до Києва, заповнив чеки прізвищами кількох найвідоміших наших письменників і розіслав повідомлення, мовляв, просимо вас з’явитися в банк і отримати фінансову допомогу Міжнародного Фонду на видання ваших безсмертних творів. Я одразу розкусив, тут щось не так. А дехто (прізвищ не будемо називати) й клюнув, із жінкою прийшов, у краватці, щоб урочисто отримати свої двадцять тисяч доларів США. Сміху було! Яворівський теж вміє сам пожартувати і не ображається, коли його розіграють.
Л.С.: – Ви людина доброї фізичної витривалості, у високому віці усе при Вас – і Ваша пам’ять, і талант, і оптимізм. Ви ніколи не скаржитеся на нездоров’я, не нарікаєте на людей і обставини. Який Ваш рецепт?
А.Д.: – Мандри в гори, моє каміння. Але сьогодні вже нема ні гір, ні мандрів, лишилися тільки спогади і колекції моїх камінців. Я їх шліфую, полірую, мої кольорові “халцедони” – агати, сердоліки, хризопрази… Фізичну форму підтримую з допомогою мумійо. Це – могутній регулятор обміну речовин в організмі. Високо в горах Тянь-Шаню, Паміру, на Алтаї я назбирав його, маю деякі запаси. На висоті у чотири тисячі метрів панує різкоконтинентальний клімат. Трави, що там ростуть, мають могутній потяг до життя. Кумедні тваринки, напівбілочки-напівмиші “піщухи” ліплять у печері із них стінку. І з отого розчину, що вони ліплять, народжується мумійо. Справжнє мусить налічувати вісімсот років.
Л.С. : – Про це Ви пишете в “Поемі про камінь”. А що Ви думаєте про жінок, чи Ви їх розгадали?
А. Д. : – Слабкість жінки – то її зброя. Ти хочеш її приголубити, пригорнути, а вона бере над тобою владу. Але нехай бере! Нині чоловіки здрібніли, в усьому світі жінки вийшли вперед. Це тому, що жінка за своєю суттю – берегиня. Це в неї у генах. І це жінки вибирають чоловіків,
причому таких, щоб потомство було сильним.
Л.С. : – Які Ваші улюблені зарубіжні автори?
А.Д.: – Лондон, Бальзак, Гюго, мої шафи забиті пригодницькими романами. Маю у книгозбірні усю світову літературу.
Л.С. : – Чи є у Вас якесь улюблене гасло?
А. Д. : – У геніального педагога Макаренка, якого потім заклювали, у його “Педаго-гічній поемі” було таке гасло – “не пищати”. Життя не для того, щоб журитися, скиглити.
Л.С.: – Це всі знають за Вами: Ви маєте легку вдачу, ніколи не плачетеся. Скільки чоловіків стають капризними після шістдесяти, не можуть справитися з новим етапом чоловічої біографії, не здатні переплавити негативну енергію у творчість, сублімувати своє “лібідо” у креативні конструктиви – бо на це потрібна мудрість і душа. А вони передчасно робляться дідами, дратівливими, дріб’язковими, причепливими, неадекватно сприймають світ, мордуються, затівають якісь мишачі війни. Особливо ті, що раніше палко любили жінок, тепер вони так само палко їх ненавидять, нищать усе живе своїм скрипучим голосом, придирками, змушують оточення їх якось особливо поважати. А Ви зовсім інакший. Ви збираєте своє кольорове каміння, а вони розкидаються чорними камінцями, які носять у себе за пазухою. Спасибі Вам за це світло! Так і хочеться назвати Вас Мудрим Старцем, але язик не повертається, бо я не відчуваю Вашого високого віку. Я не розумію, скільки Вам і пані Докії літ, коли чую Ваш сміх, Ваші жарти. У нас в місті є такий грандіозний старик з юною усмішкою – поет Микола Миколаєнко. Він не боїться ані старості, ані смерті, а любить усе нове, молоде, яскраве.

Відступ третій, літньо-курортний.
Ми сидимо на дерев’яних лежаках під південним небом, ловимо дрижаки і спостерігаємо, як поет Леонід Тендюк, один-однісінький на весь пляж, підбирається до звабливо блискаючої зеленої морської хвилі. Він тільки-но приїхав на відпочинок з дружиною Елеонорою, і йому, ясна річ, кортить пірнути. Нам не кортить уже з тиждень. Вересневий “оксамитний” сезон підвів, у воді з температурою в 12 градусів почуваєшся ніби в морозильнику: відмирають спершу органи чуттів, а потім і просто органи. Леонід Тендюк стрибає у воду, запливає досить далеко, та скоро повертається, і через кілька хвилин ми бачимо його переодягнутого у грубий вовняний светр із книжкою у руках на лежаку. “Що ж робити?” – думаю я. “Пропала відпустка” – написано на обличчях друзів. Чорні хмари сунуть з півночі на Кучук-Єнішар, не судилося Мотрі щастя. Ставлю Анатолію Андрійовичу одне із запитань цього інтерв’ю: – Як Вам подобається сидіти коло моря і чекати погоди? І чую у відповідь: “Товариство, ніякої паніки! Що нам ті чорні хмари? Будемо грати у карти і пить коньяк!”
– От класний дід! – чую захоплений шепіт Віктора Баранова.
– Що класний, то класний! – погоджуюся я.

Л.С.: – Анатолію Андрійовичу! Якісь мудрагелі пустили чутку по Києву, що ми з Вами у Коктебелі стали коханцями. Треба якось розвіяти цю маячню!
А.Д.: – Лесенько, ні в якому разі не розвіюйте! Моя Несторівна на це тільки сміється!
Нехай люди гомонять, якщо їм до вподоби. Я сам розберуся з цими двома Несторівнами, які мене щільно оточували на чорноморському пляжі.
І ми регочемося утрьох, Євдокія Несторівна, Анатолій Андрійович і я.
Л.С.: – Можна взнати, про що Ви говорили з Президентом, поки він вручав Вам орден Ярослава Мудрого 5 ступеня? Щось Ви там посміювалися з ним, це всі помітили. Якщо це, звичайно, не секрет…
А.Д.: – Так, це було на сцені З’їзду. Пам’ятаєте, я вголос сказав, що так поспішав на зустріч з Президентом, що у мене якесь стерво собаче у маршрутці вкрало гаманець із кишені.
Л.С. : – А він Вам що?
А. Д. : – А Віктор Андрійович вішає орден до піджака і тихенько питає: “А то правда, що Вас обікрали, чи це був літературний жарт?” – “Та який там жарт, – кажу йому, – мені не до жартів!”
Л.С.: – Анатолію Андрійовичу, над чим Ви працюєте зараз?
А.Д.: – Зараз я не пишу, я читаю. Шукаю тему . Ось поїду в село…
Л.С. : – Знову село! М. Слабошпицький написав про Вас: “Він – не просто селянин із ніг до голови. Селянин у всьому: у звичках, незважаючи на те, що ось уже який час живе в столичному мегаполісі, у ладі та лексичній партитурі своєї прози, інтонаційно живої, щедруватої на приперчений чи солонуватий дотеп. А ще в ньому виразно вгадується ота особлива селянська культура, яка майже цілковито анігілювалася з українського села після гвалтівної колективізації і після 1933-го”. Додам від себе: колективізація відібрала у Вас і справжнє ім’я, Гарасюта Анатолій Андронікович. Про все це з неймовірною щирістю і болем написано у Ваших книгах. Отже, таки село?
А.Д.: – Так, село. Певен, що знайду там щось оригінальне. У селі, знаєте, народна мова, вона підкаже. У Києві такої мови немає…
Л. С.: – Чого б Ви побажали нашим читачам?
А.Д.: – Читати цікаві книжки, які виходять в Україні.
Л.С. : – А Україні?
А. Д.: – Україні – поскоріше опинитися в НАТО. Христос воскрес, і Україні воскреснути до європейського життя.
Л.С.: – Дорогий Анатолію Андрійовичу! Спасибі Вам за Вашу неперевершену людську чарівливість. Читач сьогодні понад усе цінує правдивість і правду про той страшний час, коли ламали українську душу, і належне оцінить Вашу щиру розповідь. Спасибі Вам за Ваші твори, в яких стільки правди життя. Вітаємо Вас з високим ювілеєм і зичимо Вам міцного здоров’я на многая-многая літа! Так хочеться назвати це інтерв’ю красиво, як у Маркеса «Осінь Патріарха». Ви не проти?
А. Д.: – Та яка там осінь? Це у вас осінь, Лесенько! Починається. А в мене вже пізня зима…
Л.С.: – Але за нею прийде ще не одна, вся у розквітлих бузках і каштанах, весна. Ваша весна, в якій ми Вас так неперебутньо і щиро любимо.
А.Д.: – Дякую за любов! Будьмо!


11

© Січеслав 2004–2007