проект редакція часопис посилання контакти





3 (9) 2006 липень - вересень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Суспільство
Літературознавство
Огляди, рецензії, полеміка
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мистецтво
Січеслав сміється
Музика
ПЕРЕКИНУ КЛАДКУ


Всеволод ТКАЧЕНКО

Всеволод Іванович Ткаченко народився 14 березня 1945 р.
в родині інтеліґентів. Дернівки Баришівського району Київської області.
Закінчив факультет іноземних мов (перекладацьке відділення) Київського університету імені Тараса Шевченка.
Був на перекладацькій (у 1969-1972 рр. – перекладач французької мови в Алжирі),
культурно-освітній і редакторській роботах,
у системі Міністерства культури й НАН України.
До виходу на пенсію 11 років(1994–2005) перебував на дипломатичній роботі
в Міністерстві закордонних справ України.
Має дипломатичний ранг радника першого класу.
В 1999-2002 рр. – перший секретар
Посольства України в державах Бенілюкс.
Перекладач, поет, енциклопедист, літературо- і країнознавець.
Член Національної Спілки письменників України.
Від 2006 р. – голова творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ,
керівник поновленої Робітні художнього перекладу.
Лауреат українсько-французької Літературної премії імени Миколи Зерова (1993)
за кращу інтерпретацію творів французької літератури (віршів Артюра Рембо). Автор численних добірок і книг перекладів на українську мову франко-, англо-, іспано-, португаломовної, російської й кримсько-татарської класичної і сучасної поезії: творів П.-Ж. Беранже („Пісні”, 1970, 1980),
А. Рембо („П’яний корабель”, 1995), Ж. дю Белле, П. де Ронсара, М. Деборд-Вальмор, В. Гюґо, Ж. де Нерваля,
А. де Мюссе, П. Верлена, Е. Верхарна, Ш. Бодлера, Ґ. Аполлінера, Л. Араґона, П. Елюара, Р. Десноса
(„Вірші для слухняних дітей”, 1985, “Троє цуценят покидають Париж”, 1991), Ж. Превера, Р. Шара, Р.-Ґ. Каду, Ж. Брасенса, Ж. Бреля, Л.С. Сенґора, М. Карема („Доброта”, 2004), Ж.Ґ. Пільона, А. Гебер, Р. Ляньє, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ешмирзи, Ш. Алі та багатьох інших французьких, бельгійських, індійських, канадійських, кримськотатарських, російських, чилійських і африканських (алжирських, анґольських, бенінських, ґанських, ґвінейських, ефіопських, заїрських, камерунських, кенійських, конґолезьких, котд’івуарських, маврикійських, мавританських, мадагаскарських, малавійських, малійських, ніґерійських,
південноафриканських, руандійських і сенеґальських) митців („Поезія Африки”, 1983).
Автор бгатьох статей про зарубіжні літератури й письменників та країни світу в Українській літературній енциклопедії, Енциклопедії сучасної України та українській періодиці. Підготував до видання капітальну персональну антологію вершинних творів 74 франкомовних поетів-ліриків світу від ХІ по ХХІ століття „В саду кохання. Тисячоліття франкомовної любовної лірики” і книги перекладів класиків європейської дитячої літератури ХХ століття: “Квітопісеньки і баєчкопісеньки” Робера Десноса і “Чарівний ліхтар” Моріса Карема, започаткувавши при Видавничому центрі “Просвіта” нову серію “Об’єднана Європа – українським дітям”.
Пропонуємо увазі читача уривок із нової книги перекладача Всеволода Ткаченка.

В САДУ КОХАННЯ

ТИСЯЧОЛІТТЯ ФРАНКОМОВНОЇ ЛЮБОВНОЇ ЛІРИКИ

Із тематичної антології ХІ-ХХI століть


Ґійом ІХ, герцог Аквітенський і граф Пуентський
(1071 – 1127)

ПІСНЯ

Я напишу ці вірші просто так.
І не про себе чи про когось там іншого,
Тим паче ні про юність, ні про кохання,
Ані про щось геть інше:
Вони прийшли до мене так неждано,
Коли я спав собі в сідлі.

Не відаю, коли я народився,
Не почуваюсь гнівним чи бадьорим.
Я не чужинець і не посторонній,
І не зумів нічим зарадити,
Коли посеред ночі чарівниці мене
Зачарували при криниці.

Не відаю, коли я сплю чи засинаю,
Хіба що хтось про це мені повідомляє.
Заради небуття моє серденько вкрилося
Жалобою жорстокою.
В молитві до Святого Марсіаля турбуюсь я про себе,
Як про якусь тварину!

Я хворий, і гадаю, що ось-ось помру.
І невідомо, що я хочу цим сказати.
Якщо мене і вилікує лікар, то не знаю,
Чи буде радісно від того.
Таж буде добре, якщо мені він допоможе,
І зле, якщо погано стане.

Не відаю, якою є другиня в мене.
Її ніколи я не бачив, слово честі!
Ніхто мені нічого злого не вчинив
І мало що мене втішає.
Ніколи ще норманці, чи французи
До мого замку не ступали.

Її не бачивши, тепер кохаю палко.
Це не моє законне право чи провина.
Коли ж її побачу, то не зрадію,
Ніби півень.
Бо знаю кращу і люб’язнішу другиню,
Що варта значно більшого.

Не відаю, про що писав я в цих поезіях,
Хоч неодмінно я передам їх іншому,
Хто потім передасть їх далі, в Анжу,
Ще іншому,
А той від імені свого сеньйора
Та ще комусь.

Бернар де Вантадур
(1140 – 1195)

НА СЕРЦІ В МЕНЕ

На серці в мене стільки радості,
Що змінює вона Природу.
Мені мороз здається квітом
Червоним, білим і злотистим.
З поривом вітру та дощем
Стає ще більше в мене щастя.
Тому і кращає мій спів,
І дужчає моє надбання.
На серці в мене стільки ніжності
І радості, й кохання,
Що паморозь здається квітом,
А сніг – розмаєм.


ПІСНІ ЖАЙВОРА

Коли я бачу як від радості жайвір
тріпоче крилами під сонцем
готовий упасти згори
від чуттів що йому переповнюють серце
тоді мені передається ніжність
радісного птаха
і я дивуюсь чому так зненацька
моє серце спалахує жаданням

Ой леле я гадав що знаю багато про Любов
а насправді знаю про неї замало
бо не зумів стриматись від кохання
пані яку я жагуче кохаю
полонила мою душу всього мене
і всесвіт
а коли її немає то в мене
є тільки жадання й закохане серце
Марі де Франс
(друга половина ХІІ ст.)

ЛЕ ПРО ЖИМОЛОСТЬ

Мені привабним видається
Те ле, що “Жимолостю” зветься.
Я всю вам правду розповім,
Як створене воно та ким.
Багато хто мені не раз
Казав, писав у різний час
Про королеву і Тристана
Та їхнє пристрасне кохання.
Наповнене бідою вщерть,
Воно їм спричинило й смерть.
Король, що звався Марк, колись
Так на Тристана розізливсь,
Що з двору небожа прогнав,
Бо той Ізольду покохав.
Тоді Тристан, у тузі ввесь,
Подався в рідний Саут-Велс,
Де він аж цілий рік провів,
Бо повертатися не смів.
Отак, чекаючи на скін,
Од муки виснажився він.
Не треба дивуватись вам,
Бо той, хто закохався сам,
Сумує й тужить вочевидь,
Коли йому байдужий світ.
Тристан, задуманий украй,
Покинувши свій рідний край,
У Корнуельс спішить чимдуж,
Де мешкали Ізольда й муж.
Він довго нетрями бродив,
Аби його ніхто не стрів.
Під вечір шлях його проліг
Із нетрів, щоб знайти нічліг.

Його на ніч взяли таки
Прості селяни, бідняки.
Він розпитав їх на зорі,
Що відбувається в дворі.
Повідала Тристану голь,
Що скликати поклав король
У Танжанель, до себе в двір
Усіх баронів на турнір.
На Трійцю, як почнеться храм,
Все лицарство збереться там,
І королева буде теж.
Тоді Тристан зрадів без меж:
До замку їдучи свого,
Вона помітить і його.
Як тільки Карл в карету сів,
Тристан помчав до чагарів
У балку, де він сподівавсь
Зустріти Карлів диліжанс.
Зрубавши на одній з полян
Цупку горішину, Тристан
Гострезним вирізав ножем
Своє ім’я на ній мигцем.
Як королева розпізна,
То здогадається вона.
Бувало, що Ізольда вмить
Цей напис ще здалік уздрить
І легко впізнає ціпка
Свого коханого дружка.
Скупий цей напис сповіщав
Ізольду про перебіг справ,
Про те, як довго день при дні
Все літо він чекав її,
Аби дізнатися, чи знов
Побачить він свою любов.
Без неї він давно б засох.
Так склалося життя в обох,
Як жимолость своє гілля
З горішником переплела,
Пустивши парость беручку
Навколо стовбура в ліску,
Принадно разом їм жилось.

Якщо ж їх роз’єднає хтось,
Горіх засохне ще живим
І жимолость слідом за ним.
“І ми не можемо отак
Одне без одного ніяк”.

Крістіна де Пізан
(1364 – бл. 1430)

БАЛАДА

Сама, я прагну бути без нікого.
Сама, мене одну лишив мій друг.
Сама, без подорожнього й будь-кого.
Сама й розгнівана на всіх навкруг.
Сама, знесилилась я від знемоги.
Сама, я зовсім збилася з дороги.
Сама, без друга милого мойого.
Сама, я виглядаю з-за фрамуг.
Сама, зіпершись об стіну вологу.
Сама, тяжких зазнавши бід і туг.
Сама, сумна й скорботна дознемоги.
Сама, мені не любі ці чертоги.
Сама, на засув замкнена щомога.
Сама, без друга милого мойого.

Сама, повсюди мій присутній дух.
Сама, без зайвої перестороги.
Сама, земна, без будь-яких потуг.
Сама, покинута й забута Богом.
Сама, покарана суворо й строго.
Сама, позбавлена надій та змоги.
Сама, без друга милого мойого.

Князі, у мене й ласка, звісно, з цього.
Сама, очікую журбу й тривогу.
Сама, забувши всяку осторогу.
Сама, без друга милого мойого.


Шарль д’Орлеан
(1391-1465)

ПІСНЯ

Що, серцю, порадиш мені?
Піти до красуні з розпуки
І їй розповісти про муки,
Яких зазнаю день при дні?

Щоб почесті мати земні,
То радити слід без принуки.
Що, серцю, порадиш мені?
Піти до красуні з розпуки?

Тоді відшукаю при ній
Солодкість щасливої злуки.
Подавшись на поклик спонуки,
Радіючи цій новині.
Що, серцю, порадиш мені?

МОЯ ДРУГИНЕ …

Моя другине, радосте й кохання,
Тут живучи без вас, на чужині,
Немає чим утішитись мені,
Хіба що спогадом жадання.

І, покладаючись на сподівання,
В недолі я свої змарную дні,
Моя другине, радосте й кохання,
Тут живучи без вас, на чужині.

А серце, натомившись од страждання,
Довіритися хоче вам одній,
Щоб знову мати сили рятівні,
Уздрівши ваше молоде буяння,
Моя другине, радосте й кохання!

Франсуа Війон
(1431 – після 1463)

БАЛАДА ПРО СТАРОСВІТСЬКИХ ДАМ

Скажіть, в яких світах вона,
Римлянка Флора бездоганна,
Архіпіада де ясна,
Таїс, її сестра названа,
Де Ехо, німфа нездоланна,
Луна водоймищ гомінких,
Де їхня врода незрівнянна?
Куди пропав торішній сніг?

Де Елоїза розважна,
Та Абелярова кохана,
Що через неї він до дна
Всю випив чашу й вдяг сутану?
Де королева невблаганна,
Що змусила, зашивши в міх,
Топити в Сені Бурідана?
Куди пропав торішній сніг?

Де Бланш, княгиня чарівна,
Що співом, мов сирена, знана,
Аліса, Берта де журна,
Де Аренбур, шляхетна панна,
Де орлеанська діва Жанна,
Яку за вигаданий гріх
Спалили посеред Руана?
Куди пропав торішній сніг?

Вам, принце, стверджую зарана,
Що марна річ питати в них
Та й приспівка є непогана:
Куди пропав торішній сніг?

Маргарита де Наварр
(1492-1549)

ЛЮБОВНІ СТАНСИ

Віднині вся твоя, я користаю з тіні.
До тебе й друзі всі в палкому поклонінні.
Тому що ти є все, а я – ніщо, на жаль.
З тобою маю все, без тебе ж повно скрути.
Нічого мати й все, тож як це може бути?
Бо маю не добро, а лихо та печаль.
/…/
Коли не сяєш ти, очей моїх світило,
То хмарою-більмом мені весь зір закрило
Й потоки сліз гірких біжать з моїх очей.
Любовні спалахи та перекоти грому.
/…/
Чудовий настрою мойого заповзяття,
Вогню свідомости й тепло мого багаття,
Я заздрю всім живим, померлим заздрю всім.
Та не судився за моє життя просвіток.
За те життя мені миліший твій прожиток,
Бо твій прожитий вік не є буттям моїм.
Для тебе я живу, заради тебе й себе,
Для себе я живу, заради себе й тебе.
Ми прагнемо оба прожити до пуття.
Я хочу власної кончини, не твоєї.
Проте ми прагнемо фортуни однієї.
Тому я й думаю про смерть і про життя!


Клеман Маро
(1496 – 1544)

ПРО АННУ, ЩО СНІГОМ ПОЦІЛИЛА В НЬОГО

Сніг, яким Анна поцілила в мене,
Мав би здаватись холодним мені.
Все-таки він був для мене вогненний,
Бо розпалив почуття чарівні.
Як же від туги, скажіть, не марніти!
Ти мені, Анно, єдина в цім світі
Можеш зарадити без перепон.
Тільки не снігом жагу слід гасити.
Треба відчути такий же вогонь.

* * *
За добрих і старих часів кохання
Велося без мистецтва й дарування
І за букет глибоких почуттів
Могли віддати все, що ти хотів.
Лиш серце важило для вподобання.
А скільки літ тривало упадання?
Від двадцяти до тридцяти років
За добрих і старих часів.
Занедбано шляхетні поривання,
Існують лиш удавані ридання.
Аби навчитися палких чуттів,
Слід, щоб любов’ю кожен дорожив
І поновилося пошанування
За добрих і старих часів.

ПРО НАЙБІЛЬШУ ПОДРУГУ

В Парижі, в місті чарівному,
Розвіявши нудьгу та втому,
Одного разу дуже близько
Веселе я зустрів дівчисько,
Що з чесного походить дому.

З Італії приїхала вона.
І віриться мені сповна,
Що врода панни для Парижа
Є дивовижа.

Я зву її “моя кохана”.
Подружниця мені ця панна,
Бо після ніжного цілунку
Я закохав у себе юнку.
Така спокуса для Парижа
Є дивовижа

Моріс Сев
(1501 – 1560)

Скоріше Рона й Сона розійдуться,
Ніж роз’єднаємося ми серцями,
Скоріше разом дві гори зійдуться,
Ніж суперечка виникне між нами.
Скоріше ми побачимо знестями,
Як Рона потече в зворотний бік
І Сона стрімко змінить свій потік,
Аби палав вогонь мого кохання
І вірність зберігалася навік,
Бо любощі без них – це безталання.

Жоакен дю Белле
(1522-1560)

Не можу передати хвилювання,
Коли немає біля мене вас.
Та варто вам явитись звідкілясь,
Як на душі тривога і мовчання.

Мої не здійснюються сподівання.
Стає все більше болісних образ.
Мене спокуса підвела не раз,
Нічого не дають мені й шукання.

Вночі щасливий і сумний удень,
Я бачу бажане вві сні лишень,
Обтяжений оманою й бідою.

Все, звісно, зосереджено на ній.
Тож змилуйся, Любове, наді мною:
Дай стислий вік чи вічну ніч мені.


ТИ ТАК СТОМИЛОСЯ …

Ти так стомилося, моє бажання,
Іти слідом за панною меткою.
Чи бачиш ти її переді мною,
Жагучу та рішучу від жадання?

Оце п’янке й фальшиве сподівання
Мене веде й спиняє, мов дугою,
Прискорює й підносить над собою,
Вмертвляє й оживляє без вагання.


Отак, підносячи себе в чуттях,
Не думаю ніколи попервах
Тобі перечити, бажання, строго.

Хоч ти мене й підводиш, далебі,
Якщо скорився я цілком тобі
І за поводиря узяв сліпого.

* * *

Коли наш вік коротший навіть днини,
Коли щороку наші дні життя
Проходять болісно без вороття,
Коли на світі час є швидкоплинний,

Про що ти, душе, думаєш віднині?
Тобі близькі бажання забуття.
Щоб линути в ясніше майбуття,
У тебе крила виросли на спині?

Для кожного там блага незрівнянні,
Місцини там для всіх обітовані,
Там любощі й утіха золота.

Там, душе, ти досягнеш апогею
І зможеш розпізнати там Ідею
Краси, яка для мене є свята.

П’єр де Ронсар
(1524-1589)

Ось надсилаю свіжий вам букет,
В якому я зібрав розквітлі квіти,
Що будуть пахощами вас п’янити
А викинуті враз зів’януть геть.

За добрий приклад править цей сюжет.
Бо навіть ваша врода, що в зеніті,
Неначе квіти, може помарніти
І швидко втратить свій солодкий мед.

Бо час мине, бо час мине, другине.
Ой леле! Час, тоді не стане й нас.
Ми будемо підтяті, мов стеблини.

Любов, що ми про неї повсякчас
Говоримо, тоді вже буде марна.
Отож, любіть мене, допоки гарна.

ПОГЛЯНЬМО, ЧИ ТРОЯНДА, МИЛА …

Погляньмо, чи троянда, мила,
Якій допіру рань розкрила
Багряний на осонні плащ,
Ще не згубила від проміння
Принад червоного одіння
Й відтінку, схожого на ваш.
Ой леле, бачите, як смеркне,
Вона ж бо, любонька, померкне,
Видніючи, однак, згори.
Так, мачухою є Природа:
Трояндова триває врода
Лиш до вечірньої пори.
Якщо ви розцвіли допіру,
Сповідуючи прямоту,
Шануйте вік свій молодечий,
Бо, як троянду, вік старечий
Потьмарить вашу красоту.


ПРОКИНЬТЕСЯ, МАРІ …

Прокиньтеся, Марі! Ви справжня ледащиця.
Вже жайвір весело щебече в небесах.
І ніжно соловей, присівши на гілках,
Витьохкує свої печалі як годиться.

Погляньте на росу, яка в траві іскриться,
На кущ трояндовий, що весь у пуп’янках,
І на манюсінькі гвоздички в квітниках,
Що ваша полила турботлива ручиця.

Ще вчора ввечері клялися ви таки
Прокинутись раніш од мене на світанку,
Але вродливиці поспати мастаки.

Ранковий сон міцний зморив вас до останку.
Я зацілую вам прекрасну вашу грудь,
Щоб рано-вранці ви вставали будь-що будь.

* * *
Під старість, прядучи при свічці у негоду,
Зігрівшись поблизу каміна, огрядна,
Ви скажете, мої співаючи пісні:
“Ронсар колись мою прославив юну вроду”.

Діставши ввечері таку зручну нагоду,
Служниця прядиво відсуне в напівсні
І хутко розпочне тужити по мені,
Благословивши вас за вічну нагороду.

І під покровом митр, безкостий як фантом,
В могилі спатиму я непробудним сном.
Зіщулитеся ви, старенька, при багатті,

Себе за гордощі картаючи тоді.
Отож, кохайтеся, допоки молоді,
Старайтеся в свій час квітки життя зривати.


СОНЕТ ДЛЯ ГЕЛЕНИ ДЕ СЮРЖЕР

Кохана, обійми і поцілуй мене,
Зігрівши подихом моє життя шалено.
І зацілуй мене, молю тебе блаженно.
Кохання – жадібне, кохання – вкрай хмільне.

Цілуй мене, цілуй, повідавши одне:
Коли розтулиш ти свої вуста натхненно,
Під поцілунками палкими незбагненно
На тебе схоже щось таки не промайне?

Отож здави мене рожевими губами
І ніжно лепечи, торкаючись устами,
Слова, які помруть в обіймах навісних.

А я – в твоїх помру. Воскреслі, ми обоє
Повернемося знов до наших спільних втіх,
Бо кращий полудень од темряви нічної.


Луїза ЛАБЕ
(близько 1525-1565)

О зоре неземний, о погляди німі!
Садки, засаджені коханими квітками,
Де стріли Любощів шугали вслід за нами,
І, вас побачивши, спинився погляд мій.


О серце зрадницьке – жорстокості самі –,
Ти збиткувалося постійно до нестями.
Я розливалася палючими сльозами,
Докори на душі тамуючи прямі.

Та, роздивляючись, я стільки гарних втіх
Отримаю від гри його очей ясних.
Ти ж, серце, млітимеш од тихої печалі,

Ти знемагатимеш, узявшись за своє:
Отож, скажіть мені, чи, справді, добре є
Відчути, що твій зір перечить серцю й далі?

СОНЕТ VII

Живу й страждаю аж до каяття.
Від холоднечі й серце терпне в мене.
Сплелися радощі й нудьга щоденні.
І нелегке тепер моє життя.

Ридаю, вся в сльозах. І почуття,
Мене, бліду, охоплюють шалені.
Утіхи не бувають нескінченні,
Їх змінюють сумні передчуття.

Таким шляхом веде мене Кохання,
Що я, ждучи ще більших покарань,
Насправді ж позбуваюся страждання.

Як виглядаю радісною зрання,
Надходить мить жаданих сподівань,
І я в первинний поринаю стан.


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007