проект редакція часопис посилання контакти





3 (9) 2006 липень - вересень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
>Надія ТУБАЛЬЦЕВА
>Сергій СОЛОВЙОВ
>Ірина ПРОКОПЕНКО
>Леся СТЕПОВИЧКА
Поезія
Перекину кладку
Суспільство
Літературознавство
Огляди, рецензії, полеміка
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мистецтво
Січеслав сміється
Музика
ПРОЗА


Надія ТУБАЛЬЦЕВА

ДВІ БАНДУРИ
Новела


Щоранку, прокинувшись, Микола Олександрович гучно казав:
– Подруго, вітаю!
Округлене “…о…у…о” виходило басом, а останній склад “…таю” звучав дзвінко й лагідно.
За мить його “подруга”-бандура відгукувалась. Голос чоловіка бився об струни, і вони у радісному збудженні дзвеніли, – бандура зустрічала свого майстра тихим щасливим сміхом.

Соколовський згадав, як зробив цю бандуру. Писав святкові гасла, а тут саме прийшов перевірити його роботу начальник табору Ликін.
– Мені потрібна деревина, – сказав, ніби між іншим, Микола Олександрович.
– Зачем?
– Хочу зробити бандуру.
Ликін поморщився й не відповів.
– Взагалі-то я хочу зробити три бандури, – виправився Микола Олександрович.
Нахабство в’язня Соколовського потішило начальника – він криво посміхнувся, але знову нічого не сказав.
– Навчу грати в’язнів – будемо влаштовувати концерти, – вів далі Микола Олександрович.
Було видно, що Ликін не проти, але чекає на щось.
– А якщо наш заклад (!) ще й придбає струни для бандур, я напишу для вас, громадянине начальнику, велику красиву картину, – закінчив Микола Олександрович.
– Две, – погодився Ликін.
– Добре, три – за три бандури…
– Это уже разговор. Первая картина – “Медведи на лесоповале”…
– “Ранок у сосновому бору” Шишкіна? – здогадався Микола Олександрович.
– Да?
– Так точно!
– Приступай к работе.

Микола Олександрович намалював. Ликін довго й вдумливо розглядав картину.
– В общем, хорошо… Я запамятовал, где ты учился?
– Закінчив перед війною Київський художній інститут.
– Вспомнил! Причем, по поддельным документам…
– Знання отримав справжні.
– Вижу. Нарисовал аккуратно. Покажи картинку, с которой списывал.
– Копіював.
– Списывал…
Микола Олександрович показав репродукцію з картини Шишкіна.
– У тебя лучше, – похвалив Ликін. – Но …как его?..
– Шишкін.
– …Шишкин сделал грубейшую ошибку, а ты повторил.
– Яку? – жваво поцікавився Микола Олександрович.
– Вот этот …косолапый стоит к начальству спиной. На моей картине такого быть не должно. Ясно?
– Так точно!
Ввечері ведмідь дивився начальнику табору просто в очі.
– Очень хорошо! По уставу, натурально и потому правильно! – схвалив Ликін. – Теперь давай что-нибудь из царской жизни…
– А деревина? – поцікавився Микола Олександрович.
– Завтра получишь. Так что у нас с царями?
– Портрети на вибір: Петро Перший, Микола Другий, Олександр Третій?..
– Отставить! Что это ты, Соколовский, царей, как заключенных, пересчитываешь?! Давай что-нибудь…
– Сюжетное?..
– Да.
– “Іван Грозний та його син Іван.”
– Что на картине?
– Убитий горем цар над убитим ним же сином…
Ликін уважно подивився на Миколу Олександровича – чи не глузує той? Ніби ні.
– Кто автор?
– Ілля Рєпін.
– Так… Он что – из этих?..
– Ні.
– Рисуй!

За кілька днів відбуваються оглядини нової копії. Ликін у захваті.
– Повешу в кабинете! А этот – Репин – известный художник?
– Всесвітньо відомий. Геній!
– Живой?
– На жаль, вже ні…
– Хорошо. Идейная картина: даже грозные цари убивали своих никудышних детей…Показать бы моей Ольге Степановне картину, да она не поймет.
– Чому?
– Женщина хрупкая, нежная. Скажет: убери из дому этого убийцу. Я не собираюсь ночевать с ним в одной квартире… Нет, Соколовский, для Ольги Степановны нарисуй картину возвышенную.
– Пейзаж?
Ликін мовчить – думає про щось своє.
– Я можу намалювати з натури, – пропонує Микола Олександрович.
– С натуры не надо! Какая здесь, на лесоповале, натура? У Оленьки тайга уже в печенках сидит!
– Тоді можна море. Айвазовський “Серед хвиль”.
– И кто там – среди волн?..
– Нікого.
– Как это? Почему?
– Просто море. До речі, дуже натурально.
– Давай. …Я никогда не был на море…

Отримавши “Серед хвиль”, Ликін прийшов у захват.
– Нет, не здесь твое место, Соколовский! Ты же ху-дож-ник! Как ты мог сюда попасть?!
– За вироком суду.
– Почему? Талантливый человек, мог бы жить в Москве, рисовать портреты великих людей. Может быть, даже написал бы портрет самого великого человека… А ты маешься дурью. Какая такая самостоятельная Украина, Соколовский? Ты соображаешь вообще, что говоришь?
– Що саме? – поцікавився Микола Олександрович.
– Бред! Бред сумасшедшего идиота! Никогда этому не бывать! Коммунизм победит во всем мире. Люди будут говорить на одном языке.
– Якою це?..
– Молчать! Наций не будет. Будет всеобщее равенство, братство и счастье. Ты хочешь быть счастливым, Соколовский?
– Звичайно.
– Но ведь ты же отказался от счастья, став на скользкую дорогу борьбы за так называемую свободу! От кого ты хочешь освободиться? Не могу я понять этого, хоть убей!
– Громадянине начальнику, знаєте, я би не проміняв це своє табірне життя на московську прописку і можливість малювати великих людей…
Ликін вирячив баньки й глибоко втупив їх у спокійні очі Миколи Олександровича. В його голові ніби щось вибухнуло.
– Ты что мне тут втираешь? Забыл, за что осужден, Соколовский? За покушение на жизнь офицера НКВД!..
– Я чесно зізнався, що готував цей замах не сам, а за дорученням інших трьох офіцерів НКВС…
– Знаю, – кинув Ликін, махнувши рукою, – я читал твое дело: под пытками они во всем сознались и были расстреляны…
Раптом страшна здогадка осяйнула його. Обличчя Ликіна пересмикнулось.
– Ты безневинных на тот свет отправил!?
Микола Олександрович виструнчився, стояв, дивлячись просто в очі начальнику.
– Дозвольте йти?
– Во-он! – заволав Ликін. – Художник! Вон, пока я сам не расписал тебя под Хохлому!

Коли Микола Олександрович звільнявся, Ликін наказав:
– Бандуру оставь здесь!
– Чому це?
– Материал наш, струны наши, – значит, инструмент тюремный…
Очі Соколовського стали тьмяними. Піднявши бандуру над головою, він був готовий вдарити нею об цементну підлогу, та почув:
– Ладно, забирай свою балалайку, хохол сумасшедший…

Микола Олександрович вийшов на свободу, а Ликін залишився у таборі. Начальником…

* * *

Те літо було надзвичайним. Бурі шаленіли, знімаючись над землею. Вітер кидав чорні хмари на дерева. Хмари чіплялися за гострі гілки, скручувалися навколо верхівок у сувої. Буря зривала вологі жмутки й несла світ за очі. Дерева гули, птахи кричали від страху. Людей обіймав великий неспокій.

Микола Олександрович сварився з бандурою: “Весело тобі!? Регочешся… Тюрму забула? Невже ж тобі, небого, не хочеться розридатися?.. Ти ж завжди розуміла мене… Хіба не бачиш, як кипить моя душа в очікуванні здійснення одвічної мрії?..”
Бандура сміялася…

Наприкінці літа у місті запалювали жовті багаття. Синій дим розповзався вулицями, звисав з дахів стрічками. Вночі на чорному небі мерехтіли дрібні червоні зорі.
Микола Олександрович взявся робити нову бандуру. Морочився, старався як ніколи: бандура мала стати для нього не подругою – прекрасною панною – мрією лицаря… Бандура була покірливою, але коли він відкладав її і йшов відпочивати, вона тихо позіхала – його морока втомлювала її.
Кілька разів траплялися великі перерви – Микола Олександрович малював портрети Шевченка. Копіювання втомлювало його. “Я не художник, – з прикрістю зізнавався він собі, – я копіювальник. Тюремні витребеньки із живописом обернулися на злий жарт… Що ж, копіювальник я блискучий. І якщо є щось у світі, варте копіювання, так це – автопортрети Кобзаря. Я малюватиму їх десятками, сотнями! Нехай ідуть у люди, нехай чистяться під його поглядами гідні й негідні!..”
Поки він малював, нова бандура лежала, завмерши: чи то у летаргійному сні, чи то непритомною була. Микола Олександрович брав її в руки, уривав сон. Працював із запалом, охоче. Закінчивши роботу, замилувався – бандура була сліпучо-прекрасною! І раптом він почув легке позіхання. Майстер завмер від несподіванки, зрозумівши все. …Його “прекрасна панна” позіхала із полегшенням: закінчилися її тортури, скоро він приладить струни й подарує її комусь, – адже він завжди все і всім роздаровує… Вона потрапить до рук іншого, і той інший гратиме на ній – що захоче й як захоче… А бандура радітиме будь-якій мелодії, яку випадковий музика – чужак! – діставатиме з її душі.
Микола Олександрович глухим, страшним голосом проказав тільки одне слово: “Ні!..” І повісив нову бандуру на стіну. Висіла вона там – схожа на об’єктивну дійсність, а не на втілену у життя мрію. Глуха й німа бандура була схожа на незалежну країну, так само – глуху і німу…
“Мій талант був моїм рятувальником, а треба було перетворити його на зброю”, – подумав Микола Олександрович. Він згадав чомусь Ликіна і уявив собі “громадянина начальника”, який, уповні насолодившись спогляданням копії картини “Серед хвиль” Айвазовського, вирішив таки поїхати на море. Дістався того, про що мріяв, але замість дивної краси прозорої стихії побачив зелене гниле болото…


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007