проект редакція часопис посилання контакти





3 (9) 2006 липень - вересень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
>Дмитро КРЕМІНЬ
>Марта ПОЧИНАЙКО
>Володимир КОРНІЙЧУК
Перекину кладку
Суспільство
Літературознавство
Огляди, рецензії, полеміка
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мистецтво
Січеслав сміється
Музика
ПОЕЗІЯ


Дмитро КРЕМІНЬ

Дмитро Дмитрович Кремінь народився 21 серпня 1953 року в с. Суха Іршавського району
Закарпатської області. Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету.
Почесний професор Південнослов’янського інституту Київського славістичного університету, професор Миколаївського філіалу Київського національного університету культури і мистецтв.
Живе і працює в м. Миколаєві. Заступник головного редактора Миколаївської обласної газети “Рідне Прибужжя”.
Поет, критик, есеїст. Автор збірок “Травнева арка”, “Південне сяйво”, “Танок вогню”, “Бурштиновий журавель”, “Шлях по зорях”, “Пектораль”, “Елегія троянського вина”, “Атлантида під вербою”, “Літопис”, “Синопсис”,
“Полювання на дикого вепра”, “Ольвійський транзит”.
Лауреат державної премії України імені Т. Шевченка, премій імені В. Чумака та імені М. Аркаса.

НеповерненнЯ блудного сина

з нової книги “Anno Domini” (“Літо Господнє”)

БАТЬКОВА ТОПОНІМІКА

З-під Кука. З Говерли. І десь із Бескида
Вже сходить зоря, та на обрії – лід.
…Мій батько давно вже
За діда Всевіда,
Записує книгу загублених літ.
“Цвіте Ясенова. Тут булі у тайстрі я
Носив до ягняток. Оплакав усіх…
А тут газдувала Мадярщина-Австрія,
Тепер – Україна. І сіємо…сніг.
Грушанину знає онук. Ясенову.
Сніги серед літа леліємо: Кук.
Якщо Україна загине ізнову,
Чи дідову книгу допише онук?”
Ментальна мозаїка

Як це славно – рейтингом по фейсу,
В скверику Маріїнськім, в траві…
Дочекаюсь чартерного рейсу
“Київ-Миколаїв”. Се ля ві…
І Тарас Шевченко не Горацій,
Коли ти летиш у третій Рим.
Осінь, переміна декорацій,
Гул у небі літака, не грім.
Вересень. А я лечу по тебе.
І в летючім танці мій літак.
А земля – розгойданим вертепом,
Зірка в небі – авіамаяк.
Уклонись дюралевому птахові:
Я лечу, а значить, я – живу.
Може, нам судилося у Рахові
Хоч востаннє вийти на лижву?
На Кінбурні й острові Зміїнім
Вивчимо далекі острови.
Скупані в ольвійськім морі виннім,
Горнемось у тихий плач трави.
Зорі. Море. Вправились на дальність.
А літак ніяк не упаде…
Кажуть, нам завадила ментальність.
А народ наш безментальний де?
Він іде з наметових містерій,
Із істерій – з квіткою в руці,
Цей народ окраїнних імперій,
Вбитий на Каялі на ріці.
Одпочила президентська варта
В палаці Маріїнськім, а ми
Де поділись? Бита наша карта,
Шістка, козирями Колими.
І пливуть під нами гори й гори,
І в Карпатах – як на Колимі…
Що ви там! Які голодомори?
Як не виб’ють – вимремо й самі.
Глянь в ілюмінатор: о, безмежність!
Аж забувся з доларами кейс.
Київ. Перенесли… незалежність.
Це ж не те, щоб перенести рейс…

Зоряна плеяда

Над заходом сонця – осінні зірки поранені.
Полотна зарамлені, в келих налито вина…
І я ще не вмер, але я відчуваю:
– Пора мені!
Калинове гроно стікає, мов кров, з полотна.
У зорні плеяди, у чорні беззоряні плеса
Задивиться небо, а в небі – потвора Лох-Нес.
І знову – на Київ, на Київ осінні колеса
Сльотаво накрутить фірмовий останній експрес.
У вікнах заплаканих стала сімнадцята школа:
Козацький Богопіль – неначе поранений лев.
У школу ходив ще малим Вінграновський Микола.
На Байковім цвинтарі нині його барельєф.
А як там у вічності?
Де ті літа полум’яні?
Довженкове слово? Ріка безберега – Десна?
І чорна вдовиця, в поета закохана пані,
Зійшовши з екрану, стоїть перед бюстом одна…
Душа понад спокоєм вічним осінньому рада
Цьому супокою, – у Спілці й Будинку кіна.
Нема ні кіна, ні вина, і пропала плеяда
Тих літ шістдесятих, мов випала жінка з вікна.
Пишу аж на той світ епістолу цю полум’яну.
Сльота на пероні, де більше не зійдете ви.
І десь у Плеядах – зоря над свічадом лиману.
Й московської віри останні козацькі церкви…

Неповернення блудного сина

Усім – по таланту.
Усім – як судив нам Господь…

Спасибі Рембрандту
Ван Рейну. Як хочеш – приходь
У хату отецьку,
Яка вже давно не твоя.
Хай Ольвію грецьку
Завіє снігів течія.

З Евксинського Понту
Прибудеш у днину жалю.
І в хаті на гонту
Шовкову закинеш петлю…


Український апокриф

Апостол на пенсії.
Садить огород.
А він розробляв же… закон про апостроф.

…Приходив із Дикого Поля народ,
Але не виходив до нього апостол.
Учора – трибун і великий поет,
А нині парламентський ждав комітет.
Бюджет і духовність.
Зерно і транзит.
Одеські й донецькі. Трюмо із Росії…

Апостол на пенсію вийшов,
На спит
Отих, що й сьогодні – малі гречкосії.
Закон про вино – і не стало вина.
Закон про кіно – і немає кіна!
А ще б до століття досидіти трішки,
І що б залишилось?
Які письмена?
Ні мови, ані української книжки.
Свою він дістане, де зорі Кремля.
Замислиться тяжко.
Поставить автограф.
Історія знову дійшла до нуля.
А панство – гуля.
Український апокриф...
А там, на городі, веселі вітри.
І річка, що вдруге у ню не ввійти.
Пенсійне дозвілля не тягне на оду.

Століття волають гіркі із ріки.
Фракційно гудуть колорадські жуки.
І є ще народ. І живе із городу…

Постскриптум до літопису

Жебраки, українські поети,
Що ви пишете в бідні газети?
З ким ідете на прю, на ножі?
Вас на Банковій знов піднімає
Той, у кого Вітчизни немає?
А пророки усюди чужі…
У якому тепер тиражі
Вам болять ненаписані книги?
Досі профіль Олени Теліги
Десь у Бабинім тліє Яру…
І далеко до вищої ліги.
Хуторянські і торі, і віги
Крають імпортну мудрість стару.
До чола пристає, мов короста,
Ця Звізда Полинова пророцтва,
Ця зоря українських ночей…
Не солодша од редьки і хріну!
А в Чорнобилі стрінете Ліну, –
Не відводьте сльотавих очей!
Це такі в нас тепер краєвиди:
В “зоні” лосі та лук Артеміди,
Плач посмертний убитих косуль…
І над обрієм небо палає,
І, як обрів, тепер убиває
Нас невидимий ворог без куль.
У церковці Мадонна облисла…
Тут було українське Полісся,
Володимир Велике Гніздо…
Але нас охрестили в неволі,
Та й у світ ми приходимо голі.
О, звіздо! Полинова Звіздо!

Любов у панельному домі

Завмирають у домі нічні голоси,
У панельному домі…
Знав ти інші літа, знав ти інші часи,
Та вони – не відомі
Тим, хто цю допотопну квартиру купив
У старому під’їзді.
Це з тобою – навічно забутий мотив,
Але місяць і звізди
Заглядають опівночі в чорне вікно:
- Ти постарів хоч трошки?
Ти у дім цей приходив, приносив вино,
І любов, і волошки.
Але чари любовні й напої міцні
Тут лилися до ранку…
Ти давно вже, любове, упала в ціні,
І поштучно, як бранку,
Забирали колись Роксолану в ясир
Яничари відомі, -
Забирають наш місяць і сяєво зір
У панельному домі.
Я гортаю ці ночі, гортаю ці дні,
І рондо, й ритурнелі…
От і слово моє помаліло в ціні,
Та й воно на панелі.
На ольвійському березі чайки кричать.
І не жаль анітрошки
Рай панельний, де зорі із неба летять,
А з балкона – волошки…

* * *
Я тоді танцював із тобою
В ресторані під липами “Київ”.
А потому була “Верховина”,
У фіналі – богемна “Скала”…

Ти була для поета-ваганта
Найсолодша богиня, яскиня,
Найсолодші були тоді вина,
Найсолодша ця юність була.
Хтивий рот ресторанної діви.
Теплий шепіт весняної зливи.
Тихо скрипнула хвіртка.
В альтанці
Ми зійшлися в любовнім чаду…
Ці коханці у дикому танці,
І невільники шалу, і бранці,
І нескоро прокинусь уранці,
Я пішов – і ніяк не прийду.
Не прийду в золоту еспланаду
Тих далеких старих ресторанів.
І не стріну старого поета,
А тоді ще він був молодим…
У дзеркальному залі немає
Ні богеми, ні навіть циганів.
І пропала любовна вендета,
І над урвищем куриться дим.
Але досі у пам’ятку спрага.
… Поїзд вимчиться Ужгород–Прага.
Інтуристівська діва Андреа
По-жіночому плаче в вікні.
У Бєлграді яви мені милість,
Як нам вірилось, як нам любилось,
Але перстень утопиш, Андреа,
У старім венеційським вині.
Коло серця донині – незримо,
Мимо станції Молодість, мимо
Пролетіли мої поїзди…
Мимо станцій Любові й Розлуки,
І чергові по станції – круки,
І монашка заламує руки
У вікні з дощової слюди.
У Флоренції жде тебе Данте…
Не вмирай, о поете-ваганте!
Вишиванка й костюм од Версаче –
Наша доля такою й була…
Юні очі, немов у тумані,
На виду у старенької пані.
Ставить свічечку, ставить – і плаче
У соборі Петра і Павла…

Постміленіум

МІЛЕНІУМ УРОЧО ПОЧИНАВСЯ,
ПІД ГАСЛОМ –
“УКРАЇНА БЕЗ КУЧМИ!”
Без Кучми в Іордані вже скупався
Месія, за яким ішли і ми.
Зима холодна буде, наче ера.
І вже не до наметів і повстань.
Від президента, від прем’єра й мера.
Пішли б усі в месії. В Іордань.
А як живе Кучма без України?
А може, він і справді демократ?
А ЩЕ БУЛИ ДО КИЄВА АФІНИ
І БУВ ФІЛОСОФ НА ІМ’Я СОКРАТ…

* * *

Ця жінка в полум’ї волосся…
Її зустріти довелось,
Аби у ніч перелилося
Пречисте золото волось.

Я не засну… І вже до ранку
Ніхто з асфальту не зітре
І каблучків її морзянку,
І чорну крапку, і тире…

Ковчег

…Забувати я став молоді
Мої зими й літа. По воді
Ніби зоряна магма розлита.
Час вогню. А на березі – кінь.
І сади у екстазі цвітінь:
Не барися!
У небо полинь
У чеканні Господнього літа!
Як давно тут збирався народ,
Скіфський, еллінський плакав рапсод.
А тепер тут ріка Мертвовод,
Але простір – і місяцю, й зорям.
І до Понту прослався лиман,
І останніх везе християн
Цей іржавий ковчег із мотором.
А душа – мов собор без хреста…
І за морем – ажурні міста.
Що там буде рабу й пілігриму?
Полічи перелітних гусей.
Вже травою поріс Колізей,
І не ждати четвертого Риму.
Світове казино
Закружляло і нас, закружляло.
А мені так багато дано,
Але випало мало.
Чорне море гойда
Сиву хвилю свою з голубою.
Ти була молода,
Де втопили ми щастя з тобою?
Сивий жмуток трави
Збережи в оберезі.
Де ж оті острови?
Пропливли
На останнім
Ковчезі…

Античний сюжет

Їх розкопають – на руїнах Ольвії.
…Де Східна Вежа, спалена до тла,
Вони лежати будуть. А магнолії
Цвітуть. І над лиманом – ковила.
Тут я, із комсомольської газети,
Де археолог Толя ждав мене…
До ранку, наче еллінські поети,
Із амфори пили ми каберне.
Богиня Кліо, та собака Гера,
Плач кіфареда, золотий туман…
Ні Анахарсіс, ні його гетера
Вже не розіб’ють крижаний лиман.
А я ще молодий, і з молодіжки…
Пишу про Толю, що колись умре…
Та ми п’ємо ще з амфори, не діжки.
І в амфорі скелети – де юре.
Дві мумії у амфорі, дві пристрасті.
В амфітеатрі – плаче деревій…
Ольвійським дітлахам судилось вирости
Не в бронзові часи…
Епохо, стій!
Боспорське царство. Зраджена химера.
Навала перська. Гомін скіфських орд.
І двоє стлілих тіл, гекзаметри Гомера,
І тінь трієри, й дума про народ.
А там орел у небі пролітає,
І колісницю Геліос жене,
А там пречистим снігом замітає
На цвинтарі і Толю, і мене.
А там – рапсод – не воїн і не ратай.
І ти вже сходиш із ольвійських веж.
І ще ні в чому ти не винуватий.
Усі вже мертві, ти усе живеш,
І каберне із амфори доп’єш…

Хоральна меса пам’яті художника Ференца Семана

– Митре, чи ти пам’ятаєш? То скажи своїм землякам:
Ми ж вас іще в ХІ столітті завоювали! – так мені казав угорський мій друг і поет Йожеф Желіцкі.
– Тепер уже ХХІ століття, а ви все ще не хочете бути собою, – дивувався Йожеф, – і нам не даєте встановити над перевалом статую Арпада.
– Та нас уже не вистачає на всіх завойовників! Може, завоюємо себе самі?
Так я відповідав і думав про українську душу маляра Ференца Семана, великого європейського завойовника в царині атомістичного малярства. Мир праху твоєму, Ференц-бачі…

Армада Арпада стоїть на Веречанськім перевалі.
Минуло рівно сто століть, а ти у студії, в підвалі.
Тобі казали про арешт уже минулого вівторка.
Тебе чекає Будапешт і пише брат твій із Нью-Йорка.
Мовляв, страшенне КДБ усіх карає за ідеї,
Приїдь же, Ічико, тебе ждуть в Метрополітен-музеї.
Ти в Унгвар-варош повернувсь, але тебе заслали в Рахів.
… А Ференц Семан – п’є вино. Малює, всіх пославши на…
Як геніальний цей маляр любив Шевченка й Україну!
І «Єзус Крістус – суперстар» я в нього слухав без упину.
Ми говорили про Далі, і про Пікассо і так далі.
Немає більше на землі богеми в тихому підвалі,
Де «сюр» картинно поставав, і дух осяяння й натхнення.
А Семан Седнева шукав, і знав Шевченкове імення,
І дух «Кавказу», дух вина, і край містичний, як могила,
Де геніального – княжна поета в Седневі любила.
Богема Семана… Була вона в мистецькому підвалі.
Токайських вин тонка хвала, цей андеґраунд ув опалі,
Де п’ють, малюють і кричать ці бунтівні мистецькі долі,
Богемна в дівчинки печать, яка працює в комсомолі.
О, внуку Арпада! Твоя натурниця ще зранку п’яна.
І п’яний ти, і п’яний я, хоч не нащадок Тамерлана,
А тільки син своїх батьків, а тільки схильний до овацій,
Вони мені – як водоспад русинських наших резервацій.
Бокал токайського вина.
П’ємо і славимо богему.
… «Параноїчна зона «А», – так я назвав колись поему.
Вона в спецхрані потепер.
На ню бомонд колись молився…
А Ференц Семан – не помер,
У кращий світ переселився.
Десь на «Кальварії» сама
Тепер стоїть його могила.
Земля холодна, як зима,
І вмерла та, яка любила.
Зима і в Рахові, зима. А ви, можливо, і не чули
Про сніг у Рахові, про гори, любовний шепіт до зорі…
А тут, на вулицях брукованих, ідуть усміхнені гуцули,
Мов пір’я птахів екзотичних, горять гуцульські киптарі.
Говерла. Сніг. Підйом і спуск. Але йдемо – і нам не тяжко.
Туристи. Бітники. Поети.
Ідуть – крізь зоряну югу.
Тут жив, у Рахові, художник. Він малював блакитну пташку.
Але тепер за ним заплаче лиш чорний ворон на снігу.
А ми із милою йдемо. Наш світ блакитний і безхмарний.
Лижва. Підйомник. А під вечір –
У синіх зорях білий сніг.
І старовинний передзвін церков. І музика кав’ярень.
Мотивом юності й любові співає скрипка уві сні.
Як ми танцюємо удвох у старовинних ритмах танцю,
Немовби Тиса полишила свої високі береги…
Та це осяяння мине, і я один, один зостанусь,
Із тебе й мене посміються солодкоусті вороги.
І голос мій замре і вмре в засніжених високих горах
І твій високий – про надію… А їй повернення нема.
Ще ворогом дістане друг, і стане другом вічний ворог.
І все ж нам нині не до того, тому що в Рахові – зима…
Бо й Ференц Семан мудрим був,
І марив краєм невідомим,
І скриком птахів екзотичних, і гомоном далеких рік.
Тому він гори полишив. Угорцю гори стали домом
І пантеоном. А додому він не повернеться вовік.
О, Семан, Семан… А мене такий смертельний сум огорне.
Ну де на «корзо» в Унгварварі тепер зустріну я тебе?
Мене стрічає сивий птах, перефарбований у чорне.
Мене стрічає чорний ворон, фарбований у голубе.
На тому світі пригадай, як ми стрічали дні захланні,
Де в одинокому світанні ми прилучались до вогню.
І ні Парижа, ні Нью-Йорка – в багетній рамі Модільяні.
А ти: – Поезія – це диво! Віват, і вип’ємо за ню!
О молодосте, ти живеш, мости спаливши за собою.
Посеред слави і безслав’я, серед парсун, облич і лиць.
Далека музика столиць. І свічі Домського собору.
І світло ужгородських храмів, і потойбічна мла каплиць.
У цім далекому краю, де катакомба у підвалі,
Де андеґраунд у підвалі – прости, маестро, і прощай.
Армада Арпада стоїть іще на дальнім перевалі.
Вино токайське недопите. Жалоба – вічна, як Дунай…


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007