проект редакція часопис посилання контакти





3 (9) 2006 липень - вересень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Суспільство
Літературознавство
>Тетяна АНАНЧЕНКО
>Ярослав ПОЛІЩУК
>Галина СВАРНИК
>Ігор НАБИТОВИЧ
Огляди, рецензії, полеміка
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мистецтво
Січеслав сміється
Музика
ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО


Тетяна АНАНЧЕНКО
член Національної Спілки журналістів України (м. Одеса)

В ІМ'Я ОФІРИ І ПОСВЯТИ

А їй казали за хвилину до біди:
“Олено, сестро, зупинись, не йди,
там засідка, там смерть...”
враз спохмурніло личко:
“Піду, не можу не піти,
там люди, київ... Там вогонь мети!...”
Сказала так –
й зробила крок у вічність.

Леся Степовичка


Олена Теліга являє собою феномен, який, я певна, не залишатиме байдужим ще багато тих поколінь, котрі замислюватимуться над сенсом її життя і творчості, над витоками її патріотизму, осмислюватимуть її жертовний подвиг в ім’я тієї справи, якій вона присвятила себе до останку.
Потрапивши після поразки визвольних змагань в Україні до Чехословаччини, юна Олена Шовгенова, як і багато українських емігрантів, змогла зреалізувати себе як у сфері освітянській, так і в духовній, бо уряд держави, яка дала політичний притулок понад 30 тисячам українських вояків армії УНР та їхнім родинам, створив усі умови для того, аби вигнанці з України отримали тут і європейську, й національну освіту. президент Томаш Масарик сприяв тому, щоб у Чехословаччині було відкрито ряд українських гімназій та українських вищих навчальних закладів: Український Вільний університет, Український Високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українська студія пластичного мистецтва (Прага), Українська господарча академія (Подєбради) та ін. У цих закладах національної освіти, як і в університетах Чехословаччини, колишні вояки армії УНР і молодше покоління українських емігрантів здобували знання у кращих педагогів, у тому числі й наукової еліти України, яка була змушена покинути батьківщину, не сприйнявши більшовизму. У різні роки тут викладали історик Дмитро Дорошенко, археолог Вадим Щербаківський, історик мистецтва Дмитро Антонович, історик літератури Леонід Білецький, педагоги Степан Сірополко та Софія Русова та ін. І, безперечно, включені в європейський та національний контекст освіти й науки, українські емігранти не були духовно відірвані від батьківщини, наснажувалися ідеєю її соборності й державності, яка стала провідною в їхній діяльності й творчості, визначила життєві і громадські орієнтири більшості з них.
Зокрема, у Карловому уні­верситеті в Празі студіювали філософію та філологію О.Ольжич, О.Стефанович, І.Колос, О.Лятуринська, Н.Лівицька-Холодна, А.Гарасевич; слухачами Україн­ського Вільного університету були О.Ольжич та О.Стефанович. Ю.Дараган, О.Теліга і Г.Мазуренко навчалися в Українському Високому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова. О.Лятуринська і Г.Мазуренко закінчили також Українську студію пластичного мистецтва. Є.Маланюк та Л.Мосендз випустилися інженерами з Української вищої господарчої академії у Подєбрадах. У Польщі, в Познанському університеті, отримує ви­щу медичну освіту Ю. Липа. згодом вони об’єдналися у творчу спільноту, яка увійшла в культурологічний обіг як “празька поетична школа” [1].
Поети “празької школи” були “в цілому духовно-ідейно, стильово й тематично близькими. Всіх їх окрилював пафос національно-визвольної боротьби, посиленої знач­ною мірою ре­несансом української культури 20-х років і хвильовизмом у Радянській Україні” [2:18]. Їх об’єднувала палка любов до покинутої бать­ківщини, прагнення зробити все задля від­родження її незалежності.
Важливу роль у формуванні національної свідомості своїх сучасників (а відтак і майбутнього України) відіграли такі представниці “празької школи” як Оксана Лятуринська, Галя Мазуренко, Наталя Лівицька-Холодна й Олена Теліга. Різні за своєю долею і творчістю, за поетичним світобаченням і світовідчуттям, ці яскраві поетки бачили сенс творчого й громадського існування у формуванні нової людини, свідомого борця за незалежну політично, економічно й духовно державу, державу-родину, яку вимріяли і задля якої жили й творили поза її межами.
Значну роль у формуванні “родини-нації” відіграла “поетка вогняних меж” (Д. Донцов) Олена Теліга, яка своїми поетичними та публіцистичними творами, своєю невтомною діяльністю чинного члена ОУН, власним життям засвідчила вірність ідеалам і несхибність життєвої і творчої позиції української патріотки. Пильної уваги Олена Теліга надавала питанням формування національної самосвідомості молоді – майбутнього України, яку прагнула бачити вільною і незалежною дер­жавою (статті “Сила через радість”, “Нарозстіж вікна!”, “Партачі життя”, “Вступне слово на академію в честь Івана Мазепи” та ін.). її статті не втратили своєї актуальності, вони є на часі зараз, коли гостро стоїть потреба виховного ідеалу, котрого так бракує нашому суспільству, особливо в середній школі, де мають закладатися основи національного виховання.
Не менш важливими для О.Теліги були проблеми власне художньої творчості в контексті націотворення. “Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як ми можемо самі цього не робити? Справжня поезія – це не видумана комбінація, це вплив душі. Як же чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі – це вже буде зрада мене самої” [3: 396]. Для авторки цих слів найвищою чеснотою мислився героїзм і відвага у боротьбі за рідну батьківщину, вірність тому ідеалу, який став головним сенсом життя. І вона шляхетно й вишукано, без зайвого пафосу й декларацій зуміла відтворити ці постулати в художній формі.
“Можна творити поезію високого патріотизму, ні разу не вживши слів – батьківщина або вітчизна; можна пройняти творчість палкою любов’ю до України, ні разу не вживши слова Україна; можна писати й пристрасні любовні поезії, не вживши слів любов чи кохання. Бо поезія – не називає, а пориває. Цього не знає більшість наших молодих і літніх претендентів на звання поета. Це добре знала Олена Теліга” [4:587]. Ці слова Гр. Шевчука (Юрія Шереха) сказано про мужню і красиву жінку, поетичним кредо якої було: “Відшукати у тьмі глибокій – // Блискавок фантастичні очі, // А не місяця мрійний спокій”.
Про О.Телігу як поетку громадянського звучання написано чи не найбільше. Але то не вся Олена Теліга. Укладачі антології української поезії на Заході “Координати” Богдан Бойчук та Богдан Рубчак зазначають, що “у творчості Олени Теліги (можливо, більше, ніж у будь-якої іншої української поетеси) помітна справжня прекрасна жіночність” [5:145]. Заперечуючи твердження одного з критиків про те, що її поезія є “класицистичною”, “раціонально запланованою і надто прозаїчною” [6:184], вони зазначали: “Її рядки просвічені повнокровною особистістю жінки, чия мрія була – вивести свої дні на грань життя і смерти, над пропасть шаленого вогню... в якійсь своєрідній екзистенціальній грі. А при цьому рядки її просвічені величезною, просто пієтичною любов’ю до життя, сонячністю, яку не часто знаходимо в модерній літературі. В цю любов життя включена й еротика, що нею сповнені вірші Олени Теліги” [7:149]. Про цю особливість її творчості можна судити хоча б з поезії “Весняне”, в якій ліричне жіноче начало – передовсім:

Розцвітають кущі ясміну –
Грає сонце в височині.
Чи зустріну, чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знайти?
Тільки бачу – іде високий,
Придивляюсь, чи то ж не ти?
І не вітряно, і не хмарно –
Все заповнить весняний сміх!
Цілий день я проброджу марно,
Не зустрівши очей твоїх.
Та зате серед ночі, любий,
В весняному мойому сні
Поцілуєш мої ти губи
І щось тихо шепнеш мені…

Проте вона ніколи не була “альбомною” поеткою у звичному розумінні цього слова. Її поетика художнього слова, відзначає Г. Ільєва, “закодована прагненням особистості до реалізації свого духовного світу. Тематичною домінантою віршової спадщини авторки стало бажання жити не у спокійних днях, “де всі слова у барвах однакових”, а в час, коли “палять серце найдрібніші ранки”. Прагнення повнокровного вияву буттєвої енергії – втілення гармонії краси і сили, порив до кипучої діяльності, оптимізм і нескореність духу – ось найперші прикмети поетичної стихії Олени Теліги: “Повір: незнане щось у невідому пору// тебе зустріне радісним: живи!” (виділено автором. – Т.А.) [8:83].
Важливу роль вона приділяє проблемам взаємин між чоловіком і жінкою як рівноправних, громадськи активних особистостей, де жінка посідає не останнє місце. : “...І рвуться пальці – довгі і стрункі, // Роздерти звички, як старі котари, // Щоб взяти зброю з вашої руки// І вдарить твердо – там, де треба вдарить”.
Ця роль української жінки, вважала Олена Теліга, “...є так само виняткова, як винятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його будівничим, допомагаючи мужчинам, і в той же час господинею в житті мужчин” [9:121]. У поезії Олени її лірична героїня символізує жінку, яка може бути такою ж відважною, як і борці-мужчини, чоловіки-воїни, і водночас, як вже зазначалося, вона, ця лірична героїня, – зразок ніжної жіночності:

Ми ж ваша пристань – тиха і ясна,
Де кораблями – ваші збиті крила…
Не Лев, а Діва наш відвічний знак,
Не гнів, а ніжність наша вічна сила.
(“Відповідь”)

Цій проблемі взаємостосунків чоловіка і жінки присвячено також ряд її публіцистичних статей: «Якими нас прагнете?», «Сліпа вулиця», «Рецензія на повість І.Вінницької» та ін. Сама прекрасна жінка, вона іноді ставиться до певної категорії жіноцтва досить критично: «Жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать у кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчі, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається...» [10:364]. Олена вважає, що з таких бід і проблем вихід один — «відмолодитися душею, яка дійсно старіється, задихається, коли немає потрібного їй щастя» [11:364]. А щастя для самої О.Теліги — це любов і спільна мета, у досягненні якої жінка має бути поряд з коханим. Ця теза яскраво втілена в її поезії «Мужчинам» (1932):

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис,
Бо ми — лише жінки. У нас душа — криниця,
З якої ви п’єте. — змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гімні, —
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць,
Бо швидко прийде день, і по дорозі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць...
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя, іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо аж на смерть!

Але Олена Теліга й сама могла повести за собою інших. Вона була з когорти лідерів, і її діяльність в еміграції, в культурній референтурі під час Другої світової, в окупованому Києві 1941–1942 рр., її трагічна і героїчна загибель – тому яскраве свідчення.
Вона, як і її товариші, заплатила дорогу ціну за своє прагнення бачити Україну вільною і незалежною. Але її офіра не виявилася марною. І її мрія “злитись знову із своїм народом” стала реальністю в уже незалежній Україні.
І сьогодні, як ніколи, є актуальними думки нашої національної героїні, яка закликала своїх сучасників разом прямувати до “правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духа і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації” [12:161].
Творчість Олени Теліги в контексті політичного та культурологічного буття заслуговує на справедливу і високу оцінку її власне духовного подвигу, здійсненого “в ім’я офіри і посвяти”.
“Олена Теліга – ця горда, духовно велична українська патріотка – повертається в наш день і запитально дивиться в наші очі, – пише Микола Жулинський. – Чому ми й до сьогодні не змели “вогнем любові межі”, які розривають національну солідарність між різними патріотично задекларованими орієнтаціями щодо перспектив державного будівництва, чому ми й досі не здатні перейти “у брід глибокі води” взаємної недовіри і надмірної політичної амбіційності? Чому ми взаємним поборюванням під чистими прапорами національного обов’язку сіємо у свідомості народу зневіру у свою державу, сумніви і розчарування, знесилюємо його морально, а не скріплюємо його національним братерством, відчуттям нерозривного зв’язку крові? Олена Теліга має моральне право не тільки запитати, а й отримати відповідь” [13:99].

Цю відповідь давати нам – громадянам держави, за яку палка патріотка Олена Теліга прийняла “гарячу смерть – не зимне умирання” в лютневі дні 1942-го, свято вірячи в те, що наступні покоління матимуть вільну й незалежну Україну, а не “сторозтерзану” територію від Сяну до Дону.

Список використаних джерел:

Ґроно нездоланих співців. К.:1997. – с. 212–227; 227–240.
Ільницький М. Від “Молодої Музи” до “Празької школи”. – Львів: 1995.
Історія української літератури XX століття: У 2 кн. Кн. І: 1910 –1930-ті роки: Навч. посібник. / За ред. В. Г. Дончика. – 2-ге вид. К.: 1994.
Нервлий М. Муза любові і боротьби. – К.: 1995.
“Празька школа” українських письменників. Лірика. – Львів, 2004.
Салига Т.Ю. Високе світло. – Львів, 2004. – с. 46–131;210–242.
Червак Б. Між лезом меча і сріблом полину. – Дрогобич, 1994.
Шерех Ю. Третя сторожа. – К.: 1993 та ін.
Нервлий М. Празька поетична школа // Муза любові і боротьби. – К.: 1995.
Теліга Олена. О краю мій... – К.: видавництво ім. Олени Теліги. 1999.
Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. – К.: 1993.
координати: Антол. сучас. укр. поезії на Заході/ Упоряд.: Б. Бойчук, Б. Рубчак. – Мюнхен: Сучасність, 1969. – т. 1.
Державін В. Шлях до клясицизму // У кн.: Олена Теліга. Душа на сторожі. – Мюнхен, Вид-во “Прометей”, 1946.
координати: Антол. сучас. укр. поезії на Заході/ Упоряд.: Б. Бойчук, Б. Рубчак. – Мюнхен: Сучасність, 1969. – т. 1.
Ільєва Г. “Сплелися боротьба й кохання”. Синтез особистого і громадянського в любовній ліриці Олени Теліги// У кн.: Таємниці кохання. – Коломия, 1996.
Теліга Олена. О краю мій... там само.
там само.
там само.
Жулинський М. Олег Ольжич і Олена Теліга. Нариси життя і творчість. Вибрані твори. – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2001.


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007