проект редакція часопис посилання контакти





3 (9) 2006 липень - вересень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Суспільство
Літературознавство
Огляди, рецензії, полеміка
>Святослав КАРАВАНСЬКИЙ
>Євген БАРАН
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мистецтво
Січеслав сміється
Музика
ОГЛЯДИ, РЕЦЕНЗІЇ, ПОЛЕМІКА


Святослав КАРАВАНСЬКИЙ
(Дентон, США)

ПРОМІНЬ СВІТЛА У ЦАРСТВІ ТІНЕЙ*

ЛІРИЧНИЙ ЗАСПІВ

Моє життя почалося в Одесі, заселеній зрусифікованими і напівзрусифікованими (серед старшого покоління) українцями. Молоде ж покоління ішло за течією, накресленою ще царями – “щоб не було разлічія”. Течія була як цунамі:

”По морям, по волнам,
Нынче здесь, завтра там,
По морям, морям, морям, морям!
Эх! Нынче здесь, а завтра там...”

Але була й друга течія: не бурхлива, не агресивна, не нав’язлива:

“Гуси, гуси, додому!
– Чого пані? – Вовк за горою!
– Що він робе? – Гуску скребе!
– Яку? – Сіру, білу, волохату!
Всі гуси до хати!”

1937 рік. Одеська барахолка. Офіційно – промтоварний ринок. Острівець приватної ініціятиви в морі державного капіталізму. Втечище для спекулянтів, аферистів, злодіїв, жебраків, підпільних фабрикантів одягу, взуття тощо. Місце зустрічі міста й села. Місто продає, село купує. Закривали цей ринок не раз, а тоді він знову воскресав в іншому місці. Ринок мав серед робітничо-селянської влади опікунів, які його підтримували, бо мали зв’язки з підпільним бізнесом. Барахолка жила і про-цвітала.
Коло слухачів навкруг шарманки: ________________
* Зберігаємо правопис автора
“Не губите молодость ребятушки,
Не влюбляйтесь с ранних, юных лет...”
Сварка. Завелися продавчиня і (по)купець.
Погроза: “Мы вам ещё не такой голод устроим!”.
Друге коло: сліпа жінка з ангельського вигляду дівчинкою-поводарем:
“Ой, поїхав козак в Московщину, та й там і загинув,
А свою рідну Україну навіки покинув.... Прилетіла зозуленька, сказала вона “ку-ку!
Ой, подай, подай, мій миленький, хоч лєвую руку...”
“Радий би я, моя мила, й обидві подати,
Та насипано ж сирої землі, не можу підняти”.
“Стара пєсня...” – резюмує мій сусід по колу.
Ця стара пісня немов клешнями взяла мене, як одеситку Мурку злодійське життя:
”Речь держала баба, звали её Мурка,
Ловкая и хитрая была,
Даже злые урки, и те боялись Мурки –
Воровская жизнь её взяла...”

Чому? Хто ж то знає? Взяла і все тут. Заполонила, заворожила, зачарувала.

Кінець ХХ – початок ХХІ століття. Видаю словники, бо треба заповнювати ”білі плями” лінгвоцидного мовознавства УССР. Гортаю класиків, бо лише там збереглася первовічна українська мова. Сучасники у своїй більшості користуються псевдоукраїнським койне, накинутим нам “дружбою народів”. Переважає штучна карикатурна лексика. Про один похорон пишуть у множині – похорони. Над проблемами не міркують, а розмірковують. Так довше ж! Зате ближче до размышля-ют!. Увагу не відвертають, а відволікають. А чому не додумались приволікати увагу? “Чекай, чекай – це моє друге Я – ще додумаються”. А зворотики!? Хоч стій, хоч падай!. Більш за те, понад те, ледь що, до чого гарна, ні-ні, та й. Де треба щоб, там ставлять аби, а де треба аби – там лиш би або аби лиш.

І це українська мова?
А я ж пишу словники. То що? Це сміття – до словників?

Уся надія на класиків. Але й класики не дуже той... Переважна більшість класиків діставала неукраїномовну освіту і, пишучи по-нашому, писали мовою, яку не можна на 100% назвати українською. Якщо Котляревський вдавався до суржику почасти свідомо для певного гумористичного ефекту, то інші класики суржиком рятували своє недостатнє знання рідної мови. Стороженко в авторській мові дякує кого. О. Олесь зраджує кому. Л. Яновська пише жреці, зрадник своєму слову. Ко-цюбинський калькує слово щемлячий з російського щемящий і т. д., і т. і. Тобто, затямивши правильно рідну лексику з високою частотою вживання, класики часом “плавають” у лексиці з низькою частотою вживання, а ще калькують форми, прищеплені їм освітою. Наприклад, вводити в оману. Що таке омана? І чому до неї треба вводити?. Таку ідіому розумієш через російську мову – ага! це вводить в заблуждение. А живе ж збивати з пантелику не потребує посередництва. У цьому протистоянні культур часто вживані звороти зайшли до золотого фонду нашої мови, а рідко вживані – просто забувалися і замінялися кальками. Рідко вживані форми не потрапляли до словників.
Як наслідок, український словниковий фонд рясніє “білими плямами”. Наприклад, ряд “норма-тивних” приказок здерто з російських форм: “У семи няньок дитина без носа”, а живе “Сто баб – сто рад, а дитя без пупа” занедбано. Тому поява у ХХ столітті творів, які без брешеш можна назвати кла-сичними, є явище унікальне. Цим явищем є творчість П. Загребельного.


ПРОМІНЬ СВІТЛА У ЦАРСТВІ ТІНЕЙ

Письменник мусить знати мову, якою пише. Коли ж він до знання мови додасть і вміння творити нові слова, звороти, ідіоми, він посяде в єрархії літераторів особливе місце. Таким авторм є П. Загребельний, до прикладів із творів якого і запрошую читачів.

ПІТНЯВA

Нове слово, створене автором. Синонім поту: піт не від праці чи спеки: “...щоб у вечірніх залах в тісняві й пітняві вмить позбутися свого лиску...”. Вжито тут пітняву ніби для рими-перегуку з тіснявою, яку “академічні” словники наводять з наголосом на я: тіснява – що є нонсенс. Чи не для утвердження правильного українського наголосу письменник уживає й ряд інших новотворів з кінцівкою –нява: метушнява, клекотнява, шамотнява, крикнява, німотнява?. Це все синоніми наявних слів. У всіх своїх творах письменник послуговується тільки такими формами. Значить, він думає над мовою, працює з мовою, не відділяє праці над сюжетом від праці над мовою. Це єдиний процес. Пітнява – лише ключ до мовотворчої скарбнички автора. Нові форми з’являються у мові письменника чи не щосторінки. Новородок заступає новонародженого. Валка теліг у творі автора вив’юнюється на галявину, тобто виповзає, звиваючись. Щоб не повторювати слово трясовина, романіст пише грузовисько. М’ясисті губи у тексті стають розквасисті. Занадто канцелярське зне-особлення – обернуто на зоднаковіння. Не текст, а суцільний клондайк для лексикографів.
А що мовознавці? Прислухаються до письменника? Якби ж то. Пітнява з’явилася в “Диві” 1968 р. А том СУМу АН УССР на літеру П опубліковано 1975 р. Але пітняви там нема. А пітнява ж – це відповідник англійського perspiration та російського испарина. Академікам же ходило, щоб українська мова не збагачувалась, а суржикувалась, і пітнява зависла в повітрі. Видавані в незалежній Україні РУСи й далі перекладають испарину неадекватно як піт або випоти, на ділі дискримінуючи нашу мову, як мову, нездатну відтворювати до пуття факти і явища навколишнього світу. Нема в СУМі й більшости інших новотворів.

ВІДДІЄСЛІВНІ ПРИКМЕТНИКИ

До білих плям української мови належить брак достатнього вибору віддієслівних прикметників типу полохливий (від полохати) або крикливий (від кричати). Наші попередники, як бачимо, обмежувались у своїй творчості тим запасом лексики, яка “жила” в мові народу. Думка про те, що за наявними моделями можна, і де є необхідність, треба творити нові форми, якщо і розумілась, то не практикувалась; класики обходились тим, що вже створено. А життя ж таке різноманітне!. Скільки різних подій, ситуацій, випадків, несподіванок, людських характерів!. Щоб це все описати якнайдокладніше, треба слів та слів, зворотів та зворотів!. Чого тільки не описує П. Загребельний: і бій турів, і битви людські, і любов, і будівництво, і церковне життя, і підступи, і зради, і тисячі (тисячі!) усяких придибенцій. І то не в одному якомусь столітті, а у низці століть: від Х до ХХІ. Йому ж ото і бракує слів. А де брати? Треба творити. І не одиницями, а десятками. Аж диво бере:
плутливий (від плутати), гризливий (від гризти), прозірливий (від прозирати) /не прозорливий!/,
здобичливий (від здобичити), нюхливий (від нюхати), шмигливий (від шмигляти),
спотикливий (від спотикатися), ламливий (від ламати), шурхливий (від шурхати), ушнипливий (від ушнипитися), танцівливий (від танцювати)...
Жодного з даних слів нема у словниках. Це все творчість письменника. Ось витяг з тексту: “...вже не стало людських стежок, вже й плутливі звірині тропи порозскакувалися...”. Плутливий – це той, що плутає або плутається. Дехто скаже: “Нащо цей новотвір, можна ж ужити (і досі вживано) заплутаний”: “...вже й заплутані звірині тропи порозскакувалися...”. Можна, це правда, але письменник пише про даний момент: тропи, які заплутують саме тепер. Такого прикметника, де дію недоконано, ми досі не мали. І от маємо. Заплутаний же окреслює те, що вже зроблено, тобто доко-нану дію.

ДІЄПРИКМЕТНИКИ

Крім згаданих вище прикметників, у нашій мові подеколи бракує й дієприкметників, які традиційно небажано передавати формами із закінченням –аючий: гуляючий, співаючий тощо. Такі форми від зворотних дієслів (із часткою –ся) геть неоковирні (від сміятися – сміючийся). А письменникові для опису фактів і явищ дієприкметники, та ще й від зворотніх дієслів, ой, як потрібні. А їх же нема ні у словниках ні в живому мовленні. Виходить, треба творити самому з того, що вже надбано у мові, і не без того, щоб приглядатися до мовного досвіду сусідів. Взаємні позички – це віковічне джерело збагачення мов. Візьмім нашу лексику. Її позичано у нас і не раз. Від нас пішов світами повстанець, подорожній, хлібороб (і сама модель з кінцівкою –роб), пішли ідіоми до лампочки, відлигло на серці, нема-нема, та й, з деякою переробкою пішли слова оглух (рос. олух), господар (рос. государь) та багато інших. То чому б нам не позичити, коли треба? Саме так думав П. Загребельний, коли вжив форму розсміяний (має аналог у польській мові): Розсміяна Полячка, тобто Полячка, що сміється. Але знайти розв’язку для одного слова письменникові мало. І він бере на озброєння саму модель. Модель показала себе продуктивною. Той, що, капризує – розкапризований. Ось як його вжито: “Харон мав голос розкапризованого,... парубчака”. Творені за цією моделлю форми можуть мати два значення: розсміяний, 1. той, що сміється і 2. той, що розсміявся; розвередований, 1. той, що вередує, 2. той, що розвередувався. Ця двозначність не заважає нам розуміти текст. Двозначні форми відомі нашій мові. От хоч би й колючий: 1. той, що коле (колюче слово) і 2. той, що колеться (колюча стерня). Ми вживаємо ці форми, навіть не помічаючи їхньої різнозначности.
До вже відомих двозначних форм романіст додає свої:
розістеризований (від гістерикувати), розрепетований (від репетувати), розмаханий (від махати),
розплямканий (від плямкати), розледащений (від ледащіти), розбіганий (від бігати),
розтелесований (від телесуватися), розкричаний (від кричати), розоханий (від охати)...
Знову десятки слів. І знову цих форм нема у словниках. Чи не унікальне явище?

СЛОВЕСНІ КОНСТРУКЦІЇ або ЛЕКСИЧНІ ПАРИ

Щоб відтворити життя в усій його строкатості, розмаїтті, ряснобарв’ї та ряснозвуччі, потрібні не лише окремі слова. Для відтворення нюансів понять слова об’єднуються в пари з двох або кількох слів. Ми свідомі таких понять як телячі радощі, латаний талан, сміятися в кулак, копилити губи тощо. Це так звані лексичні пари. У своїй творчості письменник може обходитись відомим йому і за-фіксованим у словниках та в живій мові запасом лексичних пар. Але цей запас не є закритим для но-вих надходжень – неологізмів, творених народом та майстрами пера. Творить їх і наш автор. І знову таки у Загребельного цих пар хоч греблю гати – без числа. Письменник не ігнорує конструкцій уже відомих, але й додає своїх, оригінальних словосполук. І от маємо: “Хазяїном...есесівця... назвати не можна було, тому Отава не став розводити церемоній...”. Нова комбінація з двох слів. Одне з них відоме в інших комбінаціях: розводити балачки /антимонії, філософію/. У новій комбінації збереглася певна фамільярність старих комбінацій, але з іншим змістом. Ідеться про церемонії. Не став вдаватись до церемоній. Але це можна висловити з поширеним у живій мові дієсловом розводити. Зрештою, автор міг підслухати весь вираз від живих мовців. На те письменник має вигострене вухо. І це вухо разом із творчою уявою сипле лексичними парами як із рукава:

вломити ноги від кого дременути від кого,
розпустити язик на всю губу дати волю язику,
вигострене око призвичаєне око,
вбитися в мужські літа досягти зрілого віку,
зачерпнути принад зажити утіх і насолод,
відбігти думками майнути думками,
слухати через верх пускати повз вуха,
помолодіти серцем піднестися духом,
впадати у кволість і сонність занурюватися у сплячку,
перебрати розмову до своїх рук перехопити нитку розмови...

Цей перелік – лише якась частка усіх лексичних сполук, до яких вдається автор. Поза тим він творить гібриди – додає до відомих ідіом щось своє. Такі звороти часом зрозумілі лише з даного контексту. Наприклад: “А коли купець... кружляє у пущах з дурного жиру?”. З жиру – відомий зворот. Письменник додає ще й епітет з якого саме жиру. Ще приклад: “Якби на іншого, то склав би він цілу пісеньку...”. Існує зворот якби на мене /якби я був на чийомусь місці/, академіками не зафіксова-ний, але живий. З цього звороту логічно випливає інший: якби на іншого /якби інший був на чийомусь місці/. Чи наш автор сам зварив головою про таку можливість чи почув нову ідіому з живих уст, важить мало. Якщо він ужив нову ідіому перший, значить, він дав їй життя. Отже, пріоритет за ним.

ЖИВА МОВА У ЧИСТОМУ ВИГЛЯДІ

Ідучи у своїй мовотворчості слідами живої мови, Загребельний не гребує нею не лише у мові героїв, а й у авторській мові. Всіма барвами грають у нього коротенькі, але місткі будівничі живої мови аж, ніби, хіба ж, ще, вже, щось, десь, так, хай, саме коротке ж та комбінації з ними: “...він... це... знав, бо щось ніби зітхання вирвалося йому з грудей...”. Чи пишуть так сучасники? У них найімовірніше подибаєте таке: “...слабка подоба зітхання вирвалася у нього з грудей...”. Другий при-клад: “...він ще ніби аж кинувся їх супроводжувати...”. У інших авторів це звучатиме так: “...крім того він розіграв спробу супроводжувати їх...”. Автор пише простіше, але дохідливіше. Його мовне новаторство таке органічно українське, що читач-немовознавець, читаючи твори Загребельного, не помічає ніяких новотворів, сприймаючи все написане як український мовно-літературний стандарт.

ІНШІ МОВНІ ЗАСОБИ

Нема таких відомих літературі мовних засобів, яких би не практикував письменник. Тут і скорочення задовгих слів (неквап замість неквапливість, досконалитись замість удосконалюватись, з маху замість з наскоку, з розгону, з нальоту); тут і порівняння (людей шаткували, як капусту); тут і перегуки з фольклором та з творами літератури (“...в серці, мов золотий цвяшок, була тільки Юлія”.); тут і емоційні повтори (не повтори, мій сину, ой, не повтори!); тут і цитати з творів, наказів, молитов. Словом, суцільний мовно-літературний празник. Читаєш і аж завидки беруть: це одна людина, один автор тримає в пам’яті стільки коштовного лексичного матеріялу!. Сотні (сотні!) новотворів, сотні нових словосполук, сотні відомих слів, але з нюансами нових значень.
Де ми таке бачили? Це ж унікально!, неповторно!, аж он як оригінально!.
І заразом диво бере. Чому нема наукових розвідок або бодай статей про мову творів Загребельного, не кажучи вже про окремий “Словник новотворів П. Загребель- ного”? Чому нема творчих конференцій, наукових семінарів на цю тему? Та ж ми маємо унікальний феномен у літературі ХХ століття, або, коли хочете, в усій українській літературі, коли літератор своїми новаторськими засобами дає українській мові друге дихання, відкриває нові шляхи для її розвитку й удосконалення. Чи наше мовознавство зайшло у такий глухий кут, що вже не може відрізнити зерна від полови? Чи взагалі ми маємо мовознавство, здатне підтримати, натхнути й очолити похід за відродження української мовної стихії?

ПЛЮСИ Й МІНУСИ

Говорячи про семінари й конференції, треба зазначити, що вони потрібні й самому Загребельному. Дехто скаже: “Заради одної кишки – сім верст пішки? Скликати конференцію задля одної людини?”. Так, панове, коли ми маємо непересічний, рідкісний талант, то заради нього можна прикоськати свої амбіції, і дати цьому талантові змогу виявити всі свої можливості.
Чому згадані конференції потрібні й нашому автору? Бо давно відомо, що й сонце має плями. Мають ляпсуси і твори нашого підзахисного. Правда, помічені там ляпсуси належать до плями на тілі усього мовно-літературного життя України під “зорями Кремля”. Що це за пляма? Це підміна питомої української мови псевдоукраїнським койне, яким послуговувалося усе літературне та позалітературне життя в УССР.
Що це за койне і чим воно характеризується?
1. штучністю,
2. низькопоклонством перед мовою старшого – насправді молодшого – брата,
3. нездарністю канонізованих літераторів та мовознавців,
4. державно практикованим лінгвоцидом української мови,
5. відсутністю опіки й захисту для нашої мови з боку колоніяльної влади.

Розгляньмо ці пункти докладніше.
1. Я вже наводив приклад штучної ідіоми – вводити в оману – що зайшла до нашої мови в наслідок ігнорування живих словесних зразків та калькування лексики з імперської мови. Ця тенденція “збагатила” нашу мову на довжелезні форми типу неодноразово замість коротшого нераз /не раз/. Сюди ж належать культивовані партійним мовознавством задовжені форми повинен був, по-винна була, повинні були замість коротких і легкомовних мав, мала, мали, або мусив, мусила, мусили. Перевагу віддавано також формам хто завгодно, де завгодно, що завгодно замість корот-ких хоч хто, хоч де, хоч що. Наслдком такого оканцелярення лексики з української мовної практики майже зникли наші споконвічні легкі звороти й вирази так і знай, хіба ж такий, аж он який, куди твоє діло, хай хто, хай де, хай там що, а їх заступила важкотіла канцелярщина.
2. Існування добре розвиненої державної неукраїнської мови не могло не призвести до сліпого наслідування неукраїнських форм. Сюди треба віднести появу українських двійників російських слів і зворотів, як от посягати (коли маємо зазіхати), вражаючий (коли маємо разючий), негниюче дерево (коли маємо негний-дерево), а також зворотів одержувати задоволення (коли маємо мати задоволення), понести втрати (коли маємо зазнати втрат), нанести удар (коли маємо завдати уда-р/у/). Прикладам нема кінця.
3. Нестримному потокові неукраїнських форм до української мови сприяла кадрова політика комуністичного режиму, який на всі посади, а надто в національних республіках, добирав найнездар-ніших осіб, і таких же канонізував – тобто робив іконами – у творчих спілках.
4. Цей добір кадрів був однією із складових лінгвоцидної політики Кремля щодо нашої мови. До української мови штучно занесено через циркуляри згаданих “кадрів” сотні одиниць неукраїнської лексики, як община, общинний, общинник (замість громада, громадський, член громади), чудовисько (замість страхіття), клястися (замість присягати), бути зобов’язаним (замість мусити). Знову ж таки циркулярними методами викорінювано самобутню українську стилістику: вживання форм наказового способу живімо!, працюймо!, думаймо!; вживання безособового пасиву куплено, вбито, здобуто.
5. Відсутність опіки з боку колоніяльної, а згодом і незалежної влади, поставило українську мову у становище беззахисної сироти. Це давало право невігласам і нездарам дозволяти собі будь-які відхилення від офіційно канонізованого койне у бік дальшої суржикації мови. Усяке відхилення від койне у бік питомої української мови суворо карано як прояв націоналізму. На відхилення ж у бік “зближення мов” усі мовно-поліційні інстанції не звертали жодної уваги, на ділі заохочуючи неуків та нездар до “самодіяльности” на шляху творення “єдиного соловецького народу”. Це “збагачувало” офіційне койне на нові й нові “двомовні” форми на зразок неуникний (копія російського неизбежный, породжена незнанням слова неминучий), всезагальний (непотрібне подовження слова загальний на взір рос. всеобщий, що є лише ритмомелодичним синонімом слова общий), сумновідомий (калька з російської мови через незнання свого горезвісний), нехтувати ким/чим (копія рос. форми пренебрегать кем/чем, коли український стандарт – нехтувати кого/що). Деякі зразки такої “самодіяльности” зайшли і до словників.
У повищому тексті наведено лише приклади, на ділі ж зразки неукраїнської лексики обчислюються сотнями одиниць. Внаслідок вжитих режимом заходів українська мова зазнала якісної зміни. Те, що сформувалося після цієї зміни, інакше, як псевдоукраїнське койне назвати годі.
Затим що усяка літературна продукція могла з’являтися в УССР тільки у формі офіційного койне, то й П. Загребельний не міг не послуговуватися ним. Отже, його новаторство мало місце у творах, написаних койне. Тому, конференція чи семінар на тему мови його творів могли б допомогти авторовим текстам позбутися рис, не властивих українській мові. Це було б корисно як письменникові, так і відродженню української мови в її незамуленій красі. Хоч треба визнати, що розцвічена неологізмами автора мова його творів настільки українська, що риси огидного койне не можуть зіпсувати загального соняшного враження від читання цих творів. Очищення від койне у творах Загребельного потрібне для нащадків. Твори Загребельного, хоч і задумані (не автором) як літературний додаток до газети “За повернення на батьківщину”, переназвану пізніше на “Вісті з України”, переживуть свого творця і не втратять літературно-художньої вартости для наступних поколінь, попри наявне в деяких із них низькопоклонство перед фальшивими комуністично-шовіністичними догмами імперської ідеології. Майбутні читачі, незациклені не “єдино правильному способі мислення”, розберуться, що у творах Загребельного є щирим і вартим засвоєння й наслідування, а що є платнею режимові за право бути літератором і друкуватися. Бажано тільки, щоб ці твори, а надто ті, що будуть з’являтися, не мали рис, прищеплених нашій мові лінгвоцидною щодо неї владою.

КОЙНЕ І ТВОРЧА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ

Щоб не бути звинуваченою у націоналізмі, творча інтелігенція мусила засвоювати койне, послуговуватися ним, і через школи всіх рівнів передавати молодому поколінню. Проте чесні письменники й чесні мовознавці шукали шляхів, як захистити рідну мову від суцільного знищення. Я собі не уявляю, щоб такий письменник, як Загребельний, не бачив, куди веде партійна політика українську мову. А раз бачив, то не міг не опиратися цій політиці. Він користується у своїх творах офіційним койне, але заразом не уникає можливостей розкривати нерозкриті й занедбані риси й потенції рідної мови, вдаючись до слово- й мовотворчости. Ця творчість і була його письменницьким протестом проти лінгвоциду української мови. Ми вже знаємо, що автор у своїх творах уживав синоніми абстрактних іменників з кінцівкою -нява. Чому така наполегливість у вживанні цих форм?. Письменник не міг погодитися з тим, як академіки паплюжили українську мову, наголошуючи слово тіснява та ще деякі з кінцівкою -нява на А: тіснява. Це академічне неуцтво годі було спростувати жодним легальним шляхом, бо “честь” неуків боронитиме вся партійна наука СССР на чолі з ЦК КПСС. Письменник обирає інший шлях. Він насичує свої твори формами, які неспростовно доводять, який має бути наголос у згаданих формах.
Те саме і з моделлю дієприкметників типу розсміяний, розрепетований. Цікаво, що ці ново-твори Загребельного не потрапили до СУМу. Лише, реєструючи форму розклекотаний, відому кла-сикам, СУМ наводить цитату з “Дива” Загребельного. Отже, редактори СУМу мали перед собою “Диво”, але схвалили лише форму розклекотаний, відому до Загребельного. Новотворів же автора мовознавці, виконуючи вказівки режиму, не визнавали за українську лексику і не фіксували.
Цей факт свідчить, що все мовне новаторство романіста ішло врозріз із лінгвоцидною політикою режиму і толеровано лише тому, що твори автора задумано (не автором) як літературний додаток до газети “За повернення на батьківщину”. Усе, що не йшло в ногу з політикою партії, на ділі було протестом проти цієї політики, протестом проти лінгвоцидного мовознавства і лінгвоцидної політики колоніяльної влади. Цей протест глибоко замасковано, але він був. Можливо й те, – хоч я так не ду-маю, – що автор сам не був свідомий свого протесту. Часом протест проти сваволі й гніту виникає спонтанно, проти волі виявника протесту. Письменник удосконалював рідну мову, і це вже був протест. Та злочинній владі потрібен був творчий хист Загребельного для цілого ряду підступних проектів, і вона мусила толерувати те, чого не терпіла в інших літераторів.
Письменник, мабуть, розумів, що режим використовує його талант, і розсудив і собі використати режим, розкриваючи невикористані можливості української мови у творах, які за задумом режиму мали сприяти справі повернення на батьківщину емігрантів або бодай примирення їх з фактом існування “імперії зла”.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Пускаючи у світ свої роздуми про мову творів П. Загребельного, автор хотів би почути думку інших “причетних” до даної теми осіб, в тому числі й думку самого винуватця роздумів – П. Загребельного.
Бо з дискусій вилущується істина.


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007