проект редакція часопис посилання контакти





3 (9) 2006 липень - вересень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Суспільство
Літературознавство
Огляди, рецензії, полеміка
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мистецтво
Січеслав сміється
Музика
МИСТЕЦТВО


Наталя ВАСИЛЕНКО
Ірина МАЗУРЕНКО
старші наукові співробітники музею «Літературне Придніпров’я»

НА УКРАЇНСЬКОМУ ГРУНТІ

До 120-річчя від дня народження
українського художника
Миколи Погрібняка (1885 –1965),
пам’яті Лідії Яценко (1940 – 2005)


Просипайтеся на зорі і біжіть зустрічати сонце...
М. Погрібняк

Дніпропетровський художник Микола Погрібняк був яскравою постаттю тієї генерації українського пореволюційного відродження, що майже вся була знищена за часів тоталітарного режиму. Він був серед тих митців, які повірили в революційне оновлення і своєю творчістю, глибоко національною, намагалися підтримати Радянську владу.
Разом із катеринославськими художниками І. Страховим, Д. Євсевським,
В.Смирновим та М. Сапожниковим Погрібняк революційними лозунгами та плакатами оформлює будинки, вулиці та площі міста. Його плакати таврували, попереджали, закликали, стверджували: “Дезертир – ворог Радянської влади” (1919), “Допоможіть голодним дітям” тощо. За проектом І. Страхова в 1919 р. для зустрічі Першої кінної армії була споруджена тріумфальна арка, для якої Погрібняк зробив плакат (3 х 20 сажнів) “Червона Армія не знає перепон”. Привертало до себе увагу й панно 1920 р. “Засійся, чорна ниво, волею ясною” (ескіз зберігається в Дніпропетровському художньому музеї).
Створюючи виставки, що висвітлювали літературно-мистецьке життя Придніпров’я першої половини ХХ ст., музей “Літературне Придніпров’я” неодноразово експонував видання в оформленні Миколи Погрібняка. Його книжки завжди відрізнялися своїм національним підґрунтям, мали давню українську традицію книгодруку і були, всупереч складним історичним умовам, невеличкими шедеврами своєї доби .
У Дніпропетровському художньому музеї зберігається фонд художника, що свого часу був залучений до нього Лідією Яценко . Фонд складається з архіву та мистецьких творів М. Погрібняка, у тому числі зразків орнаменту, зібраних художником у різних місцях України. Таким чином, виникла ідея до 120-річчя від дня народження митця: спільно з художнім музеєм створити виставку під назвою “На українському ґрунті”. З фондів Дніпропетровського історичного музею репрезентовано книжкові видання в оформленні М. Погріб- няка, зразки етнографії ХІХ – поч. ХХ ст.; з фондів ДХМ – живопис митця, а також близько 50 мотивів українського орнаменту, змальованих на Київщині (батьківщині художника), Полтавщині, Сумщині, Дніпропетровщині. На виставці також експонуються малюнки М. Погрібняка та книжкові видання з приватних зібрань професора А. К. Фоменка та доцента В. В. Бінкевича. Шість живописних картин М. Погрібняка та його багата збірка народних орнаментальних мотивів із зібрання ДХМ – лише частина триптиха, присвяченого майстру.
Виставка відкривалася 24 травня у Білій залі літературного музею на день Слов’янської писемності. Гостей, незважаючи на спекотний день, зібралося багато: науковці, художники, письменники, студенти і навіть курсанти юридичної академії на чолі з професором А. М. Поповським.
Перед тим як автори літературно-мистецької акції “На українському грунті” запросили до слова про М. Погрібняка відомих у місті художників, скульпторів, мистецтвознавців (декотрі з них були його учнями ), вони надали присутнім можливість ознайомитися з коротеньким літописом життя художника.
Микола Степанович Погрібняк народився 5 грудня 1885 р. в селі Козацькому Звенигородського повіту на Київщині (тепер Черкаської області) в селянській родині. Після закінчення двокласної школи протягом 1903–1908 рр. навчався у Миргородській промислово-художній школі. Його вчителями були відомі українські художники Фотій Красицький та Опанас Сластьон, які виховали у свого учня любов до українського народного мистецтва. Цих настанов М. Погрібняк ретельно дотримувався в довгорічній творчості та педагогічній діяльності. Ще будучи учнем художньо-промислової школи, він захопився ілюстративною графікою і брав участь в оформленні українського сатиричного журналу “Шершень”, що видавався в Києві (1906).
Після закінчення художньо-промислової школи із званням вченого рисувальника Погрібняк одержав призначення до Катеринослава на посаду викладача графічних мистецтв, де й працював до кінця свого життя в різних навчальних закладах. Зокрема, з 1908 по 1917 рік викладав у міському чотирикласному училищі (тепер приміщення музею “Літературне
Придніпров’я”), в школі ім. Риндовської (1914), Дніпропетровському художньому училищі. Вчив книжкової графіки і малярства. Був учителем славетної української художниці Галини Мазепи (1910–1995). Гармонійно поєднував у собі якості життєлюба-живописця, вдумливого графіка, вчителя й наставника молоді. Завжди дотримувався того, що перш за все потрібно навчити людину бачити і знати закони зорового світу. Любив повторювати: “Хто вивчає закони зорового світу, той одночасно вивчає закони живопису”. У березні 1913 р. був обраний членом катеринославського українського літературно-артистичного товариства „Просвіта”. Стояв біля витоків друкування української книжки на Катеринославщині. Ілюстрував і оформлював майже всі видання письменників-просвітян (відомо понад 50 видань). Був під наглядом жандармів від 6 травня 1915 р., вони ж дали йому „кличку наружного наблюдения” – „Гривач”.
Як митець книжкової графіки працював переважно над українською дитячою книжкою. Оформлював дешеві книжечки для народного читання, „книжки-копійки”, які виходили в Катеринославі. Протягом 1916–1925 рр. художньо оформив обкладинки і проілюстрував “Кобзар” Т. Шевченка (1919), казку І. Франка “Коваль Бассім” (1918), твори Олени Пчілки (орнаментальні малюнки-заставки до книги “Байки для сім’ї і школи. 1918” виконав Погрібняк, ілюстрував книжку О. Сластьон), збірку „Поезії” Т. Романченка (1916), „Словник української мови. Том І” (1920) та історичне оповідання „Як жило славне запорозьке низове військо (1913; 1918) Д. Яворницького, низку видань А. Кащенка, зокрема “Історія України” (1916), переклади з чеської О. Кривинюк спільно з М. Кривинюком “Чеських оповіданнь для дітей”(1918), перекази народних казок І. Труби “Дурень із ступою”(1917), “Пан Коцький” (1917), “Як гриби збирались воювати з жуками” (1917 – спільно з М. Кузьменком), в тому числі упорядковану ним читанку „Стежка додому” у трьох частинах (1917–1918; 1924), літературознавчий нарис Л. Жигмайло (Біднової) “Михайло Коцюбинський” (1915), оповідання В. Олександріва “Чижикове весілля” (1917), серію народних казок про звірів, які упорядкував П. Єфремов (В. Юноша), близько 20 найменувань (1920;), “Народні казки. Із збірника І. Рудченка “ (1917), 1918 р. видав альбом для розмальовування „Малюйте, діти”, збірник дитячих пісень „Барвінок” (1920) та ін.
Своїми малюнками та художнім оформленням бере активну участь у дитячих та інших журналах, що видавалися в Дніпропетровську: “Чарівні квіти” (1923); “Сільськогосподарський журнал” (1924); часописі „Зоря” (1925); “Штурм” (1936), “Дружна ватага” (1936). Він є автором не тільки художнього оформлення, а й текстів дитячих книжок: “Дід та баба” (1924); “Пісня про гарбуз” (1924); “Казка про павука, горобця та шуліку” (1925); “Сім’я тварин” (1925); “Омелькова сім’я” (1925)” “Ті, що не сіють” (1926); “Коза-дереза” (1926); “Посуд (казка)” (1926)” . Державне видавництво України видало 16 дитячих книжок з його ілюстраціями..
У 1927 р. брав участь у виставках, організованих у Києві, Москві, та на Міжнародній виставці дитячої художньої літератури в Парижі. Високою оцінкою журі була відзначена його книжка “Посуд”.
На початку 1929 р. у Дніпропетровську відбулася велика Округова художня виставка, в якій брав участь і М. Погрібняк. Ось як цю подію висвітлював часопис «Зоря»: «На виставці не почувалося використання тих досягнень, які вже має наше післяжовтневе українське мистецтво. Помічалися впливи сучасних російських течій (АХРР, школа Малєвіча тощо) і це, звісно, не погано, але все таки вплив українських художніх течій повинен позначитися. Дніпропетровські художники не повинні пасти задніх в процесі будування української нац. культури.
Покищо, лише в скульптурі Тенера, особливо в прекрасній, високоталановитій постаті «Махновця», в малюнках Погрібняка та в деяких технічних засобах окремих картин Резніка ми відчуваємо це. У тематиці також не відбився величезний рух будування української національної культури».
У 1941 р. у Дніпропетровську “був організований творчий звіт М. С. Погрібняка.” “На звітній виставці були експоновані праці: “Рідний край”, у якій показана радісна весняна пора з розквітлими садами, “Діти з пташкою” – це любовно виконана жанрова картинка, на якій зображені діти, що з цікавістю розглядають пійману пташку. Картина насичена світлом.
“Алея в парку” – картина про один з мальовничих куточків Дніпропетровського центрального парку імені Т. Г. Шевченка Заслуговує виняткової уваги також картина “Село після дощу” та багато інших...”
Під час війни Погрібняк залишився в Дніпропетровську. Влітку 1942 р. брав участь як художник у науково-археологічній експедиції на порожисту частину Дніпра, якою керував професор Павло Козар. З 13 по 25 грудня 1942 р. в музеї відбулася виставка художників міста. На ній були представлені твори відомих не лише в Україні художників В. В. Коренєва, Т. М. Максименка, М. С. Погрібняка та інших. „Дніпропетровська газета” від 26 січня 1943 р. писала: „Твори М. С. Погрібняка збудовані цілком на українському ґрунті. Художник любить свою країну, її вечори і ранки, її засніжені села. Художник однаково добре володіє пастеллю, аквареллю, олією”.
Погрібняк – автор автопортрета (1910), жанрових картин, пейзажів, серед яких полотна “Захід в степу” (1909), “Після дощу” (1912), “На Київщині” (1913), “Зимовий пейзаж” (1929), “Вечір” (1937), “Метелиця” (1945), “Колгоспна отара” (1949, “Самарські плавні” (1948) та ін. Зібрав багату колекцію зразків українського орнаменту, який прикрашав ужиткові речі (настінний розпис, вишивку, кераміку, різьблення по дереву) і мріяв видати альбом “Мотиви українського орнаменту”. У 1936 р. збіркою мотивів українського орнаменту брав участь у виставках народної творчості в Києві, Москві, Ленінграді.
Творчість М. Погрібняка є великим внеском в історію розвитку українського образотворчого мистецтва. У 1950–1951 р. до 40-річчя творчої діяльності художника та у 1965 р. до 80-річчя з дня народження і 50-річчя його творчості у Дніпропетровському художньому музеї відбулися персональні виставки.
Помер і похований у Дніпропетровську. Художнє училище встановило пам’ятник на його могилі. Директор ДХМ Володимир Куличихін, який останнім часом є не тільки бажаним гостем нашого музею, а й співавтором виставок, у слові про М. Погрібняка зазначив:
“У цьому залі виставлено роботи Миколи Погрібняка. Художник, з яким пов’язана творчість багатьох наших сучасників, був чудовим педагогом. Багато з відомих художників були учнями у художньому училищі М. С. Погрібняка. Ми знаємо, що він і сам прекрасний художник і педагог, збирач народного мистецтва. И ви бачите тут зразки орнаменту, які він перемальовував, щоб створити енциклопедію українського орнаменту. Ми знаємо, що Микола Степанович був прекрасним ілюстратором і живописцем. Тут ви бачите його живописні твори, що присвячені Україні, нашому краю – Придніпров’ю. Але виставка також пов’язана з творчою діяльністю нашої співробітниці Л. І. Яценко, яку вже тут згадували. Вона вивчала творчість Погрібняка і, здається, коли Лідія Іванівна тільки прийшла до нас працювати,у залах музею ще діяла виставка Погрібняка. Я теж прийшов до того будинку на вул. Шевченка, 21 – в музеї була його велика виставка. Твори цього чудового художника, нашого земляка іноді з’являються в експозиції нашого музею, але ми зараз готуємо велику експозицію, де більш широко представимо його творчість. Сподіваємося на подальшу працю з літературним музеєм, де так гарно розташована експозиція: невеличка зала, можна підійти, все роздивитися. Спасибі вам за таку експозицію, спасибі, що співпрацюєте з нами! Пропагуйте художню спадщину наших художників!”
Хранитель фондів ДХМ Надія Молчанова, фахівець, без останку відданий мистецтву, з якою безпосередньо готувалася ця експозиція, продовжила розмову: “Мне с Лидией Ивановной, на мое счастье, пришлось работать начиная с 1 марта 1973 г. и до последних ее дней в 2005-м. Мне кажется, что из художественного музея ушла его душа...
Для Лидии Ивановны самым главным был експонат. Все иконы без неё словно осиротели... Когда берешь в руки этот маленький каталог Украинской иконы, то понимаешь – это Энциклопедия украинской иконы нашого края. В течение 30 лет Лидия Ивановна вынашивала идеи, работала, собирала произведения искусства Приднепровья от древнейших времен до настоящего времени (к сожалению, осталось много незавершенного). Она работала над каменными бабами – у нее были очень интересные материалы. И когда у нас была превосходная выставка из коллекции Ю. В. Кулика, она поставила нашого днепропетровского коллекционера рядом с Третьяковым, Морозовым, т. е. ввела в художественный оборот его коллекцию, дала художественную оценку многим днепропетровским художникам. Она объснила, почему и как Ю. Кулик сумел соединить в своей коллекции художников интересных и разных...
Лидия Ивановна всю жизнь пристально интересовалось погребняковскими орнаментами, и ее они просто завораживали, как ее завораживали украинские скрыни, которые благодаря ей и были куплены в музей. Она хотела показать не просто Погребняка – учителя, художника, и представила, что выставка будет прекрасна в стенах исторического музея, а именно литературного, потому что творчество Погребняка – оно домашнее, в хорошем смысле, человеческое, в нем нет отстраненности. У нее была такая мысль: делать выставки частями (вот, например, эта выставленная ее часть)… Так уж получилось, что мне как хранителю приходится все помнить, и мне очень хочется, чтобы в следующий раз мы устроили выставку пастелей и керамики (у насимеется большая коллекция пастелей М. Погребняка. и керамики)… Музей купил несколько скрынь и скрыни коллекционера Смакоты. Говорили “да они грязные, драные, их нужно отреставрировать”, а Лидия Ивановна и. стихи читала, и рассказывала, и песни пела, и у людей словно пелена спадала с глаз. У нас эта выставка действовала полгода, и люди не могли насмотреться на эти скрыни и народные картинки… Незадолго до смерти Лидии Ивановны мы купили уникальную скрыню, с козаком Мамаем, которая является просто шедевром. На третьей выставке можна будет показать скрыни, народную картину из фондов исторического и художественного музеев, а также из частных коллекций. Лидия Ивановна живет в тех экспонатах, которые собирала, описывала, рассказывала о них. А рассказывать она умела! Тот, кто ее слышал, никогда этого не забудет…”
На відкриття виставки були запрошені дніпропетровські художники та скульптори, яким пощастило бути учнями М. Погрібняка. Серед них художник Вячеслав Данилов:
“…Вспоминается его неоднозначность. В чем эта неоднозначность, понять можно только уже сегодня, в зрелом возрасте. Он относился к тому поколению, куда входила Мария Котляревская, наш великолепнейший художник-график. Погребняк относился к школе Нарбута, потому что книги, которые он делал, входили в общую систему той великолепной графической культуры, которая появилась где-то в 1920–1930-ые годы в Украине. Мне пришлось немножко поучиться у него, особенно вспоминается практика. Он проводил ее у нас после 1-го курса, мы в городе тогда были. Николай Степанович принес нам книжечку. Я запомнил: она такая желтенькая была, видимо, изданная после революции, такая плохая бумага…”Надибав вовк зайця і захотів його з’’їсти…”. Там смешно дальше біло, и это почему-то особенно запомнилось.
И вот сейчас, вспоминая эти книжки, понимаешь, какую высокую графическую культуру он с собой нес. Я хотел бы поздравить музей с великолепной коллекцией. Нужно действительно вспоминать и помнить всех художников, которые положили основу музею.
Вспоминаются некоторые слова, которые до сих пор существуют в нашей художнической среде. Бывало, Николай Степанович нам говорил: “Ну що, хлопці, біжіть булочку чи пиріжок купіть. Без харчування – немає малювання”. Вот я смотрю на его портрет – он худощавый, высокого роста был, подвижный и, самое главное, он нам тогда казался старым, но он не был старым, он был насыщен какой-то энергией… Запомнились его графические работы. Я думаю, что его графика и сейчас свежа какой-то непосредственностью, первозданностью языка…”.
Емоційно, промовисто пролунало слово скульптора Олександра Невечері, який ще малим зазнайомився з М. Погрібняком:
“Я – скульптор, не довелося мені вчитися у Миколи Степановича. Та оскільки мій батько був старшим науковим співробітником у музеї, його двері були для мене завжди відкриті. І так я спостерігав збоку за Миколою Степановичем. Це була надзвичайно енергійна, жива людина, стільки багато давала людям. Але в мене залишилось враження, що він був дещо пригніченим, здавалося, що ця людина усе своє життя несла якийсь важкий тягар. Зараз я вже сам у такому віці, в якому я його бачив, то ж намагаюся збагнути, яким він був, і вже по - іншому дивлюся на це.
Справа в тому, що коли весь світ захоплювався імпресіоністами, у нас з’являються такі як С. Далі, і раптом українське мистецтво йде зовсім своїм шляхом – дуже цікавим і надзвичайно дивним. Одним із представників цього шляху є М. Погрібняк. Справа в тому, що у нього був у російському мистецтві попередник, на мій погляд геніальний, не знаю, чому його зараз не вважають за геніального, – Мартинович. Він навчався у Петербурзі і все своє життя мучився. Мучився тим, що весь світ, уся Європа прагнула, щоб світліші фарби були (а ми ж до Європи тягнемося). Так Мартинович ріллю робив так, що ця рілля сяяла. Примусити бруд і ріллю засяяти!… Одна річ, примусити сонечко сяяти, коли все виблискує, читається, собори з фіолетом, ранок, вечір – чудово… А змусити ріллю, цю землю усяким коштовним камінням виблискувати… Цей чоловік мучився, що колорит у нього темний, і він не може його позбавитись. Тобто, він самотнім був. Можливо, так само склалося й життя Погрібняка. Тоді, коли всі вопили «империя!», а цей раптом якась «Україна» – «как-то не в струю идет».
Микола Степанович казав учням «малюй, що завгодно, можеш лінійку прикласти і під неї малювати». Це був фактично заклик до сучасного мистецтва, яке займається дизайном, бо сучасне мистецтво, архітектура без лінійки не обійдуться. Такі спроби дизайну робилися у Харківському інституті, де було відкрите промислове відділення, у Львові, й по всьому Союзі цю справу ставили...
Добре, що виставка відбулася, що можно ознайомитися з творами художника М. Погрібняка. Це одна із сторінок, яка була вирвана із нашої історії. Він якось тихенько пішов з життя. Може, така тиха людина була, може, характер мав такий…»
Доктор філологічних наук, професор А. М. Поповський довгий час займався літературним краєзнавством, хотів ще за життя сина І. М. Труби – Тараса перевидати початкову читанку “Стежка додому” в оформленні М. Погрібняка, але цього поки що не сталося:
“Для мене творчість М. С. Погрібняка була взагалі загадкою. Я працював з Наталією Василенко над книжечкою «Стежка додому», бо вона входила в моє зацікавлення як навчальний підручник в Степовій Україні. Щодо художньої майстерості М. Погрібняка. можу сказати, що у навчальному підручнику І. М. Труба використав український колорит, простоту, і я б сказав народність, і настільки, що кожний малюночок доповнює текст. А по суті, трагічна доля спіткала цю книжку, бо в книжці було поміщено вірш С. Руданського про те, як українка нагодувала москаля сокирою. Він там каже: «Свари мне вареников». А вона каже: «В мене немає з чого, кину сокиру, з сокири зваряться вареники».
Ця книжка свого часу вийшла великим накладом, бо І. М. Труба тоді був Комісаром освіти всієї Катеринославщини і хотів, щоб книжка була для кожної школи, для кожної хати. Але за наказом більшовицької партїї (оскільки такий вірш як гумористичний не сприйняли, а сприйняли як розбрат між народами) ,було вчинено розправу. Уночі, як розказував мені Тарас, по цю книжку під’їхало на їхнє подвіір’я кілька гарб, на тих гарбах її й повезли, і де вони зникли – до цих пір невідомо…Але повернемося до творчості Погрібняка. Якось по-шевченківськи він навчав дітей, як малювати, розмальовувати. Шевченко видав спеціально буквар, для того, щоб діти навчалися грамоти і помістив туди найкращі молитви, які виховують високу мораль людини. Тепер віьмімо не тільки обізнаність Погрібняка у графіці, але й у живописі й поліграфії Треба придумати той малюнок, щоб він разом із текстом ніс духовно-естетичний і теплий зміст, що і відтворив Погрібняк. А по-друге, ви дивіться, яке коло людей, з якими він співпрацював: Яворницький, Леся Українка, Олена Пчілка, Андріан Кащенко! Це той цвіт української культури, української думки, який відроджував культуру, і ні за яку ціну не відступав в обороні своєї культури, свого слова…Ось таким був М. С. Погрібняк. І не дивно, що в нього в обличчі був сум, як тут говорилося. Бо він був один. Що значить бути одним і виступити проти такої імперської сили, яка не дала розвернутися народному талантові?… Працівники літературного музею роблять гарну справу…Якби наше телебачення показало оце, що тут діється на широку аудиторію, щоб дніпропетровці побачили, що ми маємо унікальних людей, мистецтво яких треба відроджувати, спадщину перевидавати, і в яких, по суті, треба вчитися отого козацького духу бути справді українцями».
Мистецтвознавець Олена Годенко:
«…Хочу зазначити, що майже всі кращі роботи М. Погрібняка загинули у 1941 р. І тому це все, по краплинах зібране, це вже якісь етюди, якісь вже вторинні роботи, тобто – те, що він тримав як кухню. Так сталося, що загинули найкращі роботи, які він хотів показати перед війною на персональній виставці у Києві, а потім почалася окупація…
І тому ми бачимо сьогодні якісь краплини його мистецтва, маленькі книжечки… Та все ж, незважаючи на дешевий папір, на ті умови бідноти післяреволюційного часу, тут є височенна культура графіки – шрифту, орнаменту, вихована в ньому таким регіоном як Миргород, Полтавщина… Орнаменти, що він збирав на Полтавщині, Сумщині і Катериномлавщині, вже трошки потьмянілі, і не такі вже кольорові й яскраві, але там колоссальна збірка символів (я вивчаю Трипілля). Бери Трипілля і бери Полтавщину – та сама традиція, ті ж самі схеми продовжуються: квітка – зірка, хрест або восьмикутна зірка – це є сонце, бігунець – це є вода, дерево – життя, коло – сонце і взагалі планети небесні, тобто все зашифроване: код життя. І тут розкривається людина, вихована на такому багатстві і різноманітності української культури. На жаль, крихти залишилися, але по цих крихтах все одно відчуваєммо, яка це була колоссальна особистість – Микола Погрібняк. Я працювала у художньому училищі і, звичайно, його особисто не знала (він помер у 1965 р.)… Сорок років ми нічого не бачили, а тільки чули. Майже всі, кто у нього навчався, – відомі українські художники, і не тількі дніпропетровські: Олександр Бородай, відомий наш скульптор, вже дуже похилого віку, живе у Києві, Олексій Олійник, який ставив пам’ятник Шевченку у Канаді, Олександр Данченко, який творив графічні серії про національно-визвольну війну, лауреат державних премій – його учень, і Пузирьков, і Масік, і Максименко – тобто всі наші видатні художники, будемо вважати, старшого покоління, навчалися у Миколи Степановича…
Погрібняк, мабуть, цінував себе більше не як живописець, а як графік, як ілюстратор. Георафія його книжок – Київ, Москва, Петербург, Париж… Книжки чудові, на жаль, тільки окремі видання».
Дозволимо собі цитації щодо українського орнаменту на шитві, гончарних виробах, настінному розписі зі студій відомого вченого-етнографа, антрополога Хведора Вовка:
«…В орнаменті укранських вишивок взагалі, як у всіх південних та західних слов’ян, переважають мотиви рослинні, починаючи з нехитрої північно-української “сосонки”, “хмелю” тощо, до чудово вишитих шовком гвоздик, більш-менш стилізованих квітів хмелю, дубових листків, троянд і навіть лотоса на старовинних візерунках підризників. Чисто геометричні форми, занесені переважно з півночі, трапляються дуже рідко, і то найбільше у вишивках хрестиками, причому значну ролю грають варіації грецького хреста тощо. Але єсть дуже багато візерунків, по суті зовсім не геометричних, а чисто рослинних, що набрали геометричного характеру з причини сильної стилізації, як, наприклад, хвилясті лінії “хмеликів” перетворились у лінії ламані; рожа стала геометричною зіркою тощо. Нарешті і малюнки тварин та архітектурні мотиви майже зовсім не трапляються, а коли й трапляються, то найбільше тільки у вигляді назв: метелики, рачки, павучки, собаки, півники тощо; візерунки з цими назвами дуже мало нагадують справжні тваринні форми. Географічно найпростіші геометричні форми переважають у північній смузі України; у середній смузі ми знаходимо майже самі тільки рослинні мотиви...”
“З тонів барв зустрічаються найчастіше брунатні, що переходять у червоні та зелені. Тло звичайно жовте і переходить трохи до брунатного на Полтавщині; на Катеринославщині тло – біле, так само, як у деяких місцевостях Галичини; на Київщині, а особливо на Поділлі, воно темне, иноді цілком чорне. На півночі, особливо на Черннигівщині, орнаментація дуже бліда та бідна; яскравість та багатство її посилюються, як і взагалі всі відзначені риси українського племені з півночі на південь та зі сходу на захід; цілком аналогічне явище ми побачимо далі й на вишивках на полотні та сукні”.

Для, колекціонерів, бібліофілів та усіх зацікавлених публікуємо неповний перелік книг, ілюстрованих і художньо оформлених Миколою Погрібняком, складений на основі виявлених на сьогоднішній день видань:
1915
6. Л. Жигмайло. Михайло Коцюбинський.
Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка. Катеринослав. Друкарня К. А. Андрущенка. 1915.
1916
2. Т. Романченко. Поезії.
Художнє оформлення обкладинки та заставки художника М. Погрібняка. Катеринослав. Друкарня К. А. Андрущенка. 1916.
3. А. Кащенко. Історія України.
Ілюстрації художника М. Погрібняка.
Катеринослав. Друкарня К. А. Андрущенка. 1916.
1917
4. І. Труба і М. Кузьменко. Як гриби збирались воювати з жуками. Художнє оформлення обкладинки та ілюстрації художника М.Погрібняка. Дитяча бібліотека. № 2. Катеринослав. 1917.
5. Г. Комарова. Роксолана.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки (Босфор затих, і своєю владною рукою роскоші їй і перла дав) художника М. Погрібняка.
Катеринослав. Друкарня І. Вісмана. 1917.

6. Дурень із ступою. Переказ І. М. Труби.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка. Катеринослав. 1917.
7. Пан Коцький. Народна казка. Переказ І. М. Труби.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Дитяча бібліотека. № 3. Катеринослав. 1917.*
8.Чижикове весілля. Скл. В. С. Олександрів.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки (Сидить сумно на камінні, та й думку гадає...; На весілля всіх закликали бідних і багатих...; Порадились, надумались, старостів послали...; Юлка, Сойка та Іволга діжу замісили...; А сорока з ластівками коровай місили...; По хазяйству клопоталась там перепелиця...; А ворони, чесні жони, гостей частували...; А журавель із цаплею пішли танцювати...; Танцювали, танцювали, сіли спочивати...; Голуб волохатий турчить, бурчить до горлиці...; Гості схаменулись любо попрощались...) художника М. Погрібняка.
Дитяча бібліотека. № 1. Катеринослав. Видавництво “Слово”. 1917.
9. Народні казки. Із збірника Рудченка.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки (Вона пішла кишечок помити – до кази “Рись-мати”; Так вони й стали собі в лісі жити... – до казки “Брат і сестра в лісі”; От і поїхали всі три брати... – до казки “Попович Ясат”; Іде та йде, коли зустрів діда на дорозі... – до казки “Летючий корабель”; Хата на курячій ножці, очеретом підперта... – до казки “Царівна-жаба”) художника М. Погрібняка та І. Стеценка.
Українське видавництво в Катеринославі. Друкарня Медведовського. 1917.
10. Малюйте, діти! Альбом для розмальовування. Книжка 1.
Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Українське видавництво в Катеринославі. 1917.*
11. Стежка додому. Початкова читанка. Складена і пристосована для українських початкових народних шкіл Катеринославською спілкою вчителів під редакцією і орудою І. М. Труби. Частина І.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Видання Шкільного Відділу Катеринославського Губерніального Земства. Катеринослав. 1917.
1918
12. Стежка додому. Початкова читанка. Складена і пристосована для українських початкових народних шкіл Катеринославщини під редакцією і орудою І. М. Труби. Частина ІІ.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Видання Шкільного Відділу Катеринославського Губерніального Земства. Катеринослав. 1918.
13. Стежка додому. Початкова читанка. Складена і пристосована для українських початкових народних шкіл Катеринославською спілкою вчителів під редакцією і орудою І. М. Труби. Частина ІІІ.
Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Видання Шкільного Відділу Катеринославського Губерніального Земства. Катеринослав. 1918.
14. І. Франко. Коваль Бассім. Арабська казка. Вид. 2.
Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Катеринослав. Видавництво “Слово”. Друкарня І. Вісмана та І. Мордхілевич. 1918.*
15. Ернест Томпсон-Сетон. Бінго: Оповідання. Переклав М. Кривинюк.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки (Нащадок благородного пса Бінго; Бінго й рябий кіт; Бінго пастух; Бінго висвободив з пастки господаря) художника М. Погрібняка.
Катеринослав. Друкарня І. Вісмана. 1918.

16. Казка Яна Карафіята. Про те, як один хлопець розповідав казку та й не скінчив її. Переклав з чеської М. Кривинюк.
Художнє оформлення обкладинки та заставки художника М. Погрібняка.
Катеринослав. Видавництво “Слово”. 1918.
17. Чеські оповідання для дітей. Переклади з чеської мови Ольги та Михайла Кривинюків.
Художнє оформлення обкладинки та заставки художника М. Погрібняка.
Катеринослав. Видавництво “Слово”. 1918.*
18. Байки Олени Пчілки. Для сім’ї і школи. Вид. 2.
Орнаментальні малюнки-заставки М. Погрібняка. Малюнки О. Сластьона.
Катеринослав. Видавництво “Слово”. Друкарня І. Вісмана. 1918.*
19. Д. І. Яворницький. Як жило славне запорозьке низове військо. Художнє оформлення художника М. Погрібняка.
Друкарня І. Вісман та І. Мордхілевич. Катеринослав. 1918.*
1919
20. Д. Мамин-Сибіряк. Старий горобець.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Українське видавництво. Катеринослав. 1919.
21. Д. Мамин-Сибіряк. Поганий день Василя Івановича.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Українське видавництво. Катеринослав. 1919.
22. Т. Шевченко. Кобзар.
Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Українське видавництво у Січеславі. 1919.*
23. Лев – цар звірів: народні байки. Упорядкував В. Юноша.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Серія народних байок і казок. Ч. 1. Видання Катеринославського Союзу Споживчих Товариств. Катеринослав. 1919.
1920
24. Лисичка-сестричка й кум Лис (народна байка). Упорядкував В. Юноша.
Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Серія народних байок і казок. Ч. 2. Видання Катеринославського Союзу Споживчих Товариств. Катеринослав. 1920.
25. Зайчик-побігайчик (народні байки). Упорядкував В. Юноша.
Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Серія народних байок і казок. Ч. 5. Видання Катеринославського Союзу Споживчих Товариств. Катеринослав. 1920.
26. Медвідь-косолап (народні байки). Упорядкував В. Юноша.
Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Серія народних байок і казок. Видання Катеринославського Союзу
Споживчих Товариств. Катеринослав. 1920.
27. Мишка-шкряботушка (народні байки). Упорядкував В. Юноша.
Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Серія народних байок і казок. Видання Катеринославського Союзу Споживчих Товариств. Катеринослав. 1920.
28. Сорока-білобока (народні байки). Упорядкував В. Юноша.
Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Серія народних байок і казок. Українське видавництво в Січеславі. Катеринослав. 1920.*
29. Горобець – добрий молодець (народні байки). Упорядкував В. Юноша.
Художнє оформлення обкладинки та малюнки (Горобець – добрий молодець; Горобина помста; Як горобці віддячили лисові; Горобець і пес; Горобці й голуби; Невдячні горобці; Як скупий отруївся через горобців; Як горобець п’яного вдавав; Горобина доля; Горобчиха й шпак; Горобець, половик і кіт; Горобець і синиця) художника М. Погрібняка.
Серія народних байок і казок. Українське видавництво в Січеславі. Катеринослав. 1920.
30. Сизокрилий орел (народні байки). Упорядкував В. Юноша.
Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Дитяча бібліотека. Серія народних байок і казок. Ч. 26.
Українське видавництво в Січеславі. Катеринослав. 1920.
31. Дурна ворона (народні байки). Упорядкував В. Юноша. Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Дитяча бібліотека. Серія народних байок і казок.
Українське видавництво в Січеславі. Катеринослав. 1920.*
32. Журавель цибатий і синиця-вдовиця (народні байки). Упорядкував В. Юноша. Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Дитяча бібліотека. Серія народних байок і казок.
Українське видавництво в Січеславі. Катеринослав. 1920.
33. Д. І. Яворницький. Словник української мови. Том І: А-К.
Художнє оформлення обкладинки художника М. Погрібняка.
Видання видавництва “Слово”. Катеринослав. 1920.
34. Барвінок. Збірник дитячих пісень.
Художнє оформлення обкладинки, шрифти художника М. Погрібняка.
Видання Катеринославського Губерніального відділу народної освіти. Катеринослав. 1920.*
1924
35. Стежка додому. Початкова читанка. Під редакцією І. М. Труби. Художнє оформлення та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1924.
36. Дід та баба. Казка. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1924.
37. Нашим дітям загадочки. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1924.
38. Пісня про гарбуз. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1924.
39. Казка про павука, горобця та шуліку. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1924.
1925
40. Сім’я тварин. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1925.
41. Омелькова сім’я. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1925.

1926
42. Ті, що не сіють. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1926.
43. Коза-дереза. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1926.
44. Посуд. Казка. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1926.*
45. Про бабусю та курчат. Казка. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1926.
46. Казка про зайчика. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1926.
1927
47. Казка про курочку рябу. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1927.
1930
48. Казка про павука. Текст, художнє оформлення обкладинки та малюнки художника М. Погрібняка.
Державне видавництво України. Харків. 1930.
49. Зроби сам. Текст та художнє оформлення художника М. Погрібняка. Державне видавництво України. Харків. 1930.
50. Сосунок у лісі. Текст та художнє оформлення художника М. Погрібняка. Державне видавництво України. Харків. 1930.

ПЕРЕЛІК ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ
ілюстрованих і художньо-оформлених Миколою Погрібняком

1.Шершень. Український тижневик, сатирично-гумористичний. – Київ, 1906.
2.Чарівні квіти. (Дитячий журнал). – Катеринослав, 1923.
3.Сільськогосподарський журнал. – Катеринослав, 1924.
4.Зоря. Літературно-науковий та політично-громадський ілюстрований місячник. – Катеринослав, 1925–1931.*
5.Дружна ватага. Обласний журнал літературно-художньої самодіяльності школярів.1936–1937.
6.Штурм. Щомісячний літературно-художній та громадсько-політичний журнал. – Дніпропетровськ, 1935-1936.
У 1966 р. Дніпропетровський художній музей видав “Каталог виставки творів М. С. Погрібняка”, де були зібрані теплі спогади про митця його учнів – відомих художників, скульпторів, мистецтвознавців. У скороченому вигляді друкуємо їх.

І. ПАРХОМЕНКО, художник
Людина-Душа
Напочатку 1930-х років до нас в Дніпропетровський художній технікум (тепер Дніпропетровське художнє училище) прийшли досвідчені художники-педагоги реалістичного напрямку. Це були – Михайло Микитович Панін, Вячеслав Васильович Коренєв, Микола Степанович Погрібняк, Олександр Семенович Куко та інші.
Затамувавши подих, слухали ми спогади М. М. Паніна про Академію художеств, про видатних російських художників, з якими він підтримував дружні взааємовідносини.
В. В. Коренєв виступав з лекціями «По місцях стародавніх культур», ілюструючи їх своїми прекрасними акварелями, зробленими під час його подорожі по Греції, Єгипту, Італії та інших країнах Європи. Він давав статті про реалізм в нашу стінгазету.
Лише М. С. Погрібняк ніколи не виступав на зборах і не писав заміток у газету. Але де б він не з’являвся, завжди його оточували жадібні до знань студенти.
Любили його всі якоюсь особливою любов’ю.
Та над усе на світі любив М. С. Погрібняк дітей і малював їх без ліку, то ілюструючи особисто складені дитячі вірші чи казки, то в акварельних чи пастельних роботах, що відзначалися високою майстерністю виконання і тонким проникненням художника в дитячу психологію.
Викладав тоді Микола Степанович на молодших курсах рисунок, живопис і скульптуру. Маленький, завжди просто одягнений, дивовижно сором’язливий, він так душевно відносився до кожного з нас, що ми перш все бачили в ньому товариша і доброго порадника.
На околиці міста, по вул. Севастопольській є затишний дворик, що потопає в зелені і квітах. Це – надійне пристанище для студентів. Тут жив наш учитель М. С. Погрібняк, тут завжди можна було вволю попрацювати на лоні природи поряд з учителем, милуватися численними сонячними етюдами, розвішаними по стінах кімнати.
– Щоб стати хорошим живописцем, треба писати сонячні етюди. Просипайтеся на на зорі і біжіть зустрічати сонце, – не раз говорив Микола Степанович, і ця теза його підкріпляється численними його творами, виконаними олією.
Передаючи свій багатий досід і всебічні знання художника вихованцям, прищеплюючи їм працьовитість, він разом з іншими педагогами училища впевнено виводив своїх вихованців на широку дорогу реалістичного мистецтва.
Не випадково Дніпропетровське художнє училище зайняло одне з ведучих місць в Союзі по рівню підготовки художніх кадрів, а багато з випускників його, продовживши художню освіту у спеціальних вузах країни, стали відомими майстрами радянського образотворчого мистецтва.
…Востаннє я бачив Миколу Степановича в кінці липня 1949 р. в Дніпропетровську. Йому вже було далеко за 60, він помітно постарів, але виглядав бадьоро, та як і раніше жартував і багато працював.
Дома він показував свої останні етюди: «Багатий урожай», «Сільська вулиця», «Ранок» та інші. Від них віяло невмирущою свіжістю сприйняття художником краси природи і життя.
Тут я вперше почув від нього сумну звістку про те, що в 1941 р. загинули всі довоєнні роботи художника, які перебували в Києві, де готувалась його персональна виставка.
На другий день я допоміг Миколі Степановичу ставити натюрморти для поступаючих в училище, екзамени яким він проводив. Я компонував предмети на тумбочках, а він сидыв осторонь, теплою усмішкою схвалюючи моє старання.
– Скільки ви вже провели екзаменів за свою багатолітню діяльність в училищі? – запитав я Миколу Степановича.
– Важко злічити, - відповів він, сміючись.
Подивився я на його стомлене обличчя і не витримав:
– Вам би відпочити, Миколо Степановичу, а ви і влітку працюєте.
– Нехай уже на тім світі відпочинемо, якщо він є, – так само жартуючи, відповів він.
Таким і залишився назавжди в моїй пам’яті дорогий Микола Степанович, невтомний і ласкавий, уважний і щирий – людина-душа.

В.Г. ЗАШКВАРА, доктор технічних наук
Спогади про художника-педагога
[…]В 1914 – 1917 рр. я вчився в Катеринославі, в міському 4-класному училищі, М. С. Погрібняк був учителем малювання. На відміну від інших викладачів училища йому був властивий свій, особистий метод викладання.
Вже з першого класу, навчаючи нас правил малювання і розвиваючи навики впевненого виконання учнівського малюнка, мій учитель чарував нас захоплюючими розповідями про живопис.
Як прийнято, з 2-го класу предметами малювання були натюрморти і малювання з натури. Микола Степанович приносив у клас глечик, плетений кошик і рушник, чи лапоть, два бублики і таранку, або огірки і помідори в плетеному кошику і інші звичайні речі нашого побуту. Він пояснював учням, як треба малювати і що вимагається для того, щоб натюрморт був свіжим і реальним.
Походжаючи поміж столами, коли ми малювали, він присідав поряд із найбільш захопленим роботою, робив поправки і цікаво розповідав, як треба малювати. Ми збиралися тісним колом навкруги і слухали, затамувавши подих. Бесіда переключалась на життя і діяльність художників-пересувників, художників реалістичного напрямку, на їх роботи.
Особливо любив він розповідати про Саврасова, Васильєва, Левітана, Куїнджі, Пимоненка і Шевченка; частенько згадував свого вчителя-земляка, художника Ф. Кра- сицького. Ми з захопленням починали збирати листівки і репродукції з картин художників-реалістів. Микола Степанович, показуючи виконані ним акварельні пейзажі, вчив нас бачити в повсякденному, звичайному – прекрасне.
Двічі на рік в загальноосвітньому міському 4-класному училищі Микола Степанович організував виставки учнівських робіт. Це була подія, це було свято і для нас, і для наших батьків.
Наші пейзажі, відповідно оформлені і виставлені у великій залі, створювали чудове враження. Ми продовжували вчитись на виставках, часом заздрячи і захоплюючись етюдами та малюнками талановитих учнів-старшокласників. Все це прищеплювало учням благородні почуття і спрямування: любити рідну природу, наше життя, уміти в ньому бачити найпрекрасніше і доносити своїми творами цю красу людям.[…]
Останній раз М. С. Погрібняка я бачив в 1954 – 1956 рр., коли ми разом з ним відвідали батьківщину Іллі Рєпіна – Чугуєв. Микола Степанович подарував мені два свої етюди, виконані олійними фарбами з дарунковим надписом. Ці етюди – прекрасна пам’ять про вчителя, вихователя-педогога і художника М. С. Погрібняка.

О. ДАНЧЕНКО, художник
Мій перший вчитель
Осінь 1938 року. Дніпропетровськ. Палац піонерів. Середнього зросту постать чоловіка, якому вже за 50. Солом’яний капелюх з чорною стрічкою. Добрі уважні очі за скельцями окулярів. Незмінний ціпочок в одній в одній руці і плетений з рогози кошик з опішнянськими яскраво розмальованими глечиками та чучелом качки – улюбленими прикметами його натюрмортів – у другій руці.
Обтягнута сірим полотном папка з чвертками ватману, на яких з одного боку були малюнки учнів 4-го класу однієї з катеринославських гімназій, а на другому боці малювали ми, його учні-студійці Палацу піонерів.
Згадується...
– А хто бачив позавчора перед заходом сонця он там величезну хмару?
І починається захоплююча розповідь про дивовижну хмару: де і на якій висоті вона була спочатку, кого і що вона нагадувала, як була освітлена, як її треба було б писати – де “по сухому”, а де “по мокрому”; про безліч кольорових варіацій, які супроводжували всі зміни форми хмари і стадії заходу сонця. Це був гімн природі, де поєднувалися виключна спостережливість натураліста і захоплення художника.
Ми сиділи принишклі і засоромлені, кожен картав себе за те, що за якимись хлоп’ячими забавками прогавив таке чудо.
Цілий день ми не зводили очей з неба і відкривали в ньому для себе незвіданий світ краси.
Проходила неділя, та нас вже питали про краплю дощу, про сонце в калюжах, про залиту водою бруківку, про те, чи бачили ми, як відбиваються в мокрому асфальті будинки десь на розі Виконкомівської вулиці.
Знову не додивились?
І знову ми згоряючи від сорому, давали собі слово нічого не пропускати в природі.
Це і було саме тим, чому нас навчав учитель: бачити, що світ ущерть сповнений чудес, уміти тримати відкритим серце для прекрасного.
Згадуються години після закінчення занять. Чується чийсь голос:
– Миколо Степановичу, мені купили альбом. Почніть його, будь ласка!
З’явилися акварельні фарби і відомий усім студійцям двобічний колонковий пензель № 8 та № 10.
Густа голуба фарба вкриває верхню частину аркуша, обходячи крутий білий горб.
– Зима!
– Ясно – небо та сніг.
По ледь підсохлому нижньому краю неба хвилясто рухається пензель, залишаючи за собою синьо-фіолетову смугу.
– Ліс...
Дитячі серця солодко завмирають, фарби лягають густо, соковито, смачно. Непокоїть хіба що білий горб під снігом. Що воно буде? Раптом – удар пензля – під горбом з’являється зеленкувато-рудий прямокутник. Стіна!
– Хата під лісом. Ага, горб – дах, вкритий снігом! Ось з’являється стріха, де-не-де забита снігом.
– Вночі вітер дув з поля...
А пензель все ходить: коробка з аквареллю – палітра – малюнок – банка з водою. Одна, друга, третя, плями. Не зрозуміло. Ой,ні, ясно – людина спиною до нас!
– Баба. З лісу хмиз несе. І – раз! Собака! Хвіст бубликом. З собакою ходила. А на снігу починають з’являтися довгі голубі риски, до нас тонкі, до баби грубіші. Наче пуголовки женуться за бабою, та не рівно, а якось то в один, то в другий бік. Сліди? Ми сидимо заворожені, за спиною вчителя. І як крізь сон чути:
– Важко. Ноги тягне…
Дзенькає пензлик об банку і раптом повний води, обминаючи палітру, падає на малюнок і починає їздити по небу над хатою.
От тобі й на! Вже вимито довгу пляму, а пензлик продовжує лизькати чорним язичком. А, дим! І Ось уже білий дим неквапно підіймається в небо. У хаті хтось є!
– Вдома діти залишились Коло печі сидять, паливо підкидають, обід доварюють…
Може, саме це і було найголовнішим: у мистецтві нічого немає «просто так», а все «чомусь», все повинно мати певний сенс.
Перші місяці 1939 року. Ми – студійці – тулимо якісь безпорадні композиції до творів Шевченка. Микола Степанович ходить за спинами, заглядає через плечі в роботи, брови насуплені, губи стражденно кривляться , на обличчі – мука. І нарешті чуємо:
– Годі! Кінчайте! Ось ти і ти (чоловік із вісім називає) продовжуйте, а решта ідіть додому і принесіть, які маєте шеченківські видання. Будете копіювати!
На перший погляд, це не вкладалося ні в які педагогічні норми: замість того, щоб «творити і розвивати власні здібнсті», ми старанно копіюємо акварелі самого Шевченка, а хто Їжакевича, Дерегуса або навіть Ждаху. Виявилося, що мистецтво – це досить складна і копітка річ. Це труд та ще і неабиякий!
Якщо так важко навіть скопіювати (але добре скопіювати) репродукцію чужого твору, то скільки доведеться докласти праці, щоб набути такого уміння, щоб створити щось подібне своє. Чи зважуйся, чи кидай! В мистецтваі не можна легковажити або хитрувати. Йому треба віддати все – серце, голову, руки, життя. Мабуть, це і було най- головнішим з того, чого він нас прагнув навчити.[…]

В. МАСІК, художник
Теплі згадки
Дніпропетровське художнє училище у 1935 році було розташоване на Пушкінському проспекті. І там, будучи студентом ІІ курсу живописного відділення, я вперше познайомився з Миколою Степановичем Погрібняком.
Крім живопису і малювання, була у нас і ліпка, яку викладав Микола Степанович. Своїм відношенням та повагою до учнів, він одразу полюбився студентам.
Ніколи раніше я не ліпив і навіть не бачив, як ліплять. І ось цей худорлявий чоловік в синьому халаті, завжди веселий і привітний, своїм умінням і горінням запалив любов до ліпки. Микола Степанович ненароком підходив до когось із нас, робив зауваження. В міцних його руках звичайний кусок глини відразу набував виразної форми, що оживала на наших очах.Чарівна українська мова дзвінко лунала то в одному, то в іншому кінці майстерні. Час від часу напружену робочу тишу порушував веселий сміх, викликаний влучним жартом чи дотепом Миколи Степановича. Ніхто з учнів не пропускав коротких годин пластики, бо ліпити любили майже всі.[…]
Остання моя зустріч з учителем відбулася через багато років, після Великої Вітчизняної війни. Ось я знову в Дніпропетровську. На околиці міста розшукав знайомий старенький будиночок, що потопав у зелені. У маленькій, завішаній етюдами кімнаті відбулась наша остання розмова.
Переді мною сидів мій давній учитель… Війна підірвала його здоров’я, поблідло сухорляве обличчя, та в очах Миколи Степановича так само світився знайомий мені вогник, що і тепер супроводжувався посмішкою. Я розглядав твори, які вдалося зберегти художнику від німецьких окупантів. Етюди, етюди… Скільки ще молодих творчих задумів у нього! Я був вражений великою збіркою українського народного орнаменту, збиранню якого художник присвятив все своє життя. Це був скарб, з якого він черпав мотиви і барви і, з професійною майстерністю перетворюючи їх, використовував у своїх роботах. Глибоке знання народної творчості допомагало митцеві в оформленні книжок для малюнків.[…]

О. КУКО, художник
Людина, художник, громадянин
31 рік мені довелося бік-о-бік працювати з Миколою Степановичем Погрібняком у Дніпропетровському художньому училищі. Микола Степанович був небагатослівною, але щирою людиною, сам трудолюбивий, він високо цінив цю якість у людях. Простий, з відкритою душею, завжди готовий з радістю допомогти кожному і словом і ділом, він був улюбленим учителем у студентів.[…]
М. С. Погрібняк дуже любив народне мистецтво. Багата колекція українського посуду завжди прикрашала квартиру художника. Я добре пам’ятаю його повсякденну супутницю – дерев’яну палицю, зроблену ним самим із химерної коряги у вигляді Мефістофеля,багато хто пам’ятаає цю чудову роботу, різьбу по дереву, виконану М. С.
Чимало свого творчого часу приділяв М. С. Погрібняк роботі в галузі книжкової графіки, особливо дитячої. Нерідко і малюнки, і текст цих чарівних українських казок ві писав сам.
М. С. Був широко обдарованою людиною. Знав він і музику. Одного вечора після занять в залі училища він підійшов до піаніно і взяв кілька акордів. Потім підсів ближче – і полилася музика. М. С. Виконав декілька фортеп’янних творів. Грав він задушевно, щиро.[…]

В. МАТЮЩЕНКО, художник
Людина проникливої спостережливості
М. С. Погрібняк – художник-пейзажист, людина тонкого смаку, великої чутливості. Його пейзажі свідчать, що він не лише художник, який глибоко осмислював і синтезував, а і глибоко відчував українську природу. Його пейзажі прекрасні по кольору, правдиві по змісту.
Я був учнем М. С. Мене завжди підкоряло його уміння передавати в роботах свіжість першого снігу, легкий наліт вечірніх тіней на ньому і останніх світлових плям.[…]
Чарівні весняні картини природи, зігріті теплим почуттям, виражені у скромних формах без гонитви за ефектами, Микола Степанович веде розповідь про життя і природу, про те, як в теплі весняні дні оживає природа, наливаються бруньки на молодих деревах і в проміннях вечірнього сонця ніжаться кури, розгрібаючи минулорічне листя. Передача подиху життя природи, зв’язок з нею – ось до чого прагне художник.[…]

Н. ГЛУХЕНЬКА, кандидат мистецтвознавства
В пошуках краси
З ім’ям М. С. Погрібняка у мене завжди пов’язане почуття великої любові до народного декоративного мистецтва. Він, цей невтомний шукач краси, народився в її оточенні в буквальному розумінні цього слова. В селі Козацькому, де народися і провів своє дитинства митець, широкого вжитку набуло настінне малювання. Класично строгими були чорні фони фризів, на яких стриманими, гармонійними барвами червоної, жовтої та білої глини були намальовані квіти та ягоди винограду. На білому фоні контрастними барвами малювали народні умільці задерикуватих півників, вазони з квітами, променясте сонечко й різноманітні зірочки.
Все це ми бачимо на численних фрагментах настінного розпису, що їх виконав М. Погрібняк, аквареллю та гуашшю в 1906 – 1908 роках.
Трохи раніше, в 1904–1908 роках під час навчання в Миргородській художньо-промисловій школі, М. С. Погрібняк виконує аквареллю серію орнаментів із збірки свого вчителя – відомого українського художника О. Г. Сластіона. В ці ж роки в Миргороді М. С. намалював аквареллю цілу низку орнаментів – квіткових фризів з яскравими контрастними кольоровими сполученнями червоного з зеленим, синього, жовтого і зеленого тощо.
У 1921–1927 роках, коли Микола Степанович. викладав малювання у Дніпропетровську, у вільний час він знов–таки зайнявся збиранням народних орнаментів у Сумській, Полтавській та Киїївській областях. На Сумщщині він змальовував вишивані червоними та жовтогарячими нитками складні рушникові композиції.
У Миргороді М. С. малює соковиті в кольорі, дещо узагальнені рослинні орнаменти-фризи для розпису керамічного посуду.
В 1927 р. він із захопленням змальовує зразки народного розпису у селі Козацькому.Цікаво відмітити, що тепер М. С. уже зазначає імена своїх земляків, авторів цих розписів. Прикладом цоього може бути копія орнаментального розпису, виконаного червоними, синіми і коричневими кольорами Г. Сюкало. Ця багата збірка народних орнаментальних мотивів М. С. Погрібняка експонувалася в 1936 р. на першій виставці українського народного мистецтва в Києві, Москві та Ленінграді.
В 1930-40 роках М. Погрібняк багато уваги приділяє збиранню народних орнаментів Дніпропетровщини. Зокрема, його цікавлять орнаменти села Шульгівки, де він змальовує і рослинно-геометризовані настінні розписи і ряд композицій рослинного орнаменту червоного й синього кольорів для вишивання рушників, сорочок тощо.
Збірка народних українських орнаментів, змальованих М. С. Погрібняком, викликає у глядачів великий інтерес і заслуговує на видання її окремим альбомом.

С. ОГІЙ, скульптор
Любий вчитель
Для нас, учнів Миколи Степановича Погрібняка, не було за нього ближчої людини в училищі. Любили ми його не за м’який характер, а за те, що він сам до себе, як до художника, все життя ставився строго і вимогливо. Ніколи він лінивого студента не примушував малювати чи ліпити, навіть не сварив його. Відійшовши вбік, він уголос дивувався і обурювався : «Не любити малюнка, не любити живопису, то на бісого ж батька поступати в художнє училище?» І ось ці слова, сказані ніби до всіх, і ні до кого конкретно, примушували кожного подумати: «чи правильно я зробив, що поступив в художнє училище?»
Своєю любов’ю до праці Микола Степанович був завжди прикладом для нас. Він працював зимою і літом, з ранку до вечора, його пензель був невтомним. Коли поверталися ми з канікул, Микола Степанович розповідав, де він відпочивав, що написав і скільки. Дізнавшись, що дехто з нас не написав за літо жодного етюда, ніби між іншим, скаже: “Як це можна ціле літо пробігати і не написати ні одного етюда, не зробити ніякого начерку?”Ці слова, між іншим сказані, були для легковажних причиною серйозних роздумів.
Особливою повагою у Миколи Степановича користувались студенти, які добре вчились, любили те, чого прийшли до нього навчатись і присвятити своє життя. […]
Микола Степанович добре знав і глибоко шанував мистецтво народу та його історію. Він був не лише художником і педагогом, а й чудово знав її, безмежно любив рідний край, Україну, звичаї свого народу, пісні і жарти та дотепи. Він міг до сліз сміятись над дотепним жартом, влучною приказкою, і сам знав їх безліч. У цих рисах видно людину з чудовою, ніжною душею, уважного товариша і вмілого педагога, патріота своєї Батьківщини, якій присвятив М. С. Погрібняк і життя своє, і творчість.

В. ШПІГАНОВИЧ, художник декоративного мистецтва
Спадщина
Коли я чую слово “учитель”, я завжди пригадую Миколу Стпановича Погрібняка. […] Якщо не виходила задача – йшли до нього, перевірити твір – до нього, не дістали підручника з історії – до нього, розбилась коштовна чашка і треба її склеїти – знову до нього. Не лише нам, учням, Микола Степанович був необхідним. Наші батьки потребували його поради не менше, ніж ми. Порадитись про насіння для городу, одержати консультацію із бджільництва, просто поспівати старовинних народних пісень – для всього цього потрібен був Микола Степанович. Він був учителем, чудовою людиною, його любили усі.
Я почав вчитись малювати і писати аквареллю у М. С. Погрібняка з 1936 році Кожної неділі я приходив до нього додому, де на мене чекав уже натюрморт. Микола Степанович ясно ставив завдання роботи, а в її процесі знайомив мене з законами перспективи і мимохіть – з теоретичними питаннями, які мали відношеня до роботи. Старанно він розбирав помилки, виправляв їх, пояснюючи.
Велику любов прищепив мені М. С. Погрібняк до кераміки. Він із захопленням розповідав про народних умільців – українських гончарів, які перетворювали червону глину в чудові твори мистецтва; про ніжний розпис солями, окислами металів і про багато інших цікавих способів прикрашення керамічних виробів. Декілька завдань, виконаних під керівництвом вчителя в області прикладного мистецтва, остаточно вирішили мою долю – я полюбив кераміку.
Вже будучи студентом керамічного факультету Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, я продовжував учитися в Погрібняка найскладнішому в прикладному мистецтві – зв’язку форми з декоративним задумом. Микола Степанович навчав мене стилізувати рослинні елементи, перетворювти квіти на багатий орнамент, вкладати в нього зміст та ідею. Сам невтомний трудівник, Микола Степанович вимагав цього і від учнів. «Одне діло язиком плескать, а друге – тягти плуга» – ця приказка була девізом його трудового життя.[…]

С. ВОЛОШИН
Щире серце
[…]Вперше я побачив майбутнього мого вчителя в 1940 році, коли будучи випускником 7-го класу неповної середньої трудової школи № 20, прийшов у художнє училище здавати вступні іспити на І курс живописного відділення.
Вступні іспити з ліпки приймав Микола Степанович Погрібняк. Абітурієнти ліпили із сірої глини орнаменти, відповідно гіпсовим зразкам, які висіли на стінах і лежали на столах. Завданням нашим було точно передавати форму і точно наслідувати орнамент.
Потім, працюючи з нами, Микола Степанович сам робив етюди з натури, на яких вчились ми, студенти. Він завжди з радістю допомагав тим, хто звертався до нього за допомогою, ділився досвідом, спогадами про життя і творчість художників-класиків, пояснював їхні роботи.
Мій вчитель захоплювався народною творчістю, весь час збирав український орнамент, поповнюючи ним свою багату колекціію. Нам, учням він пояснював закономірностті розвитку орнаменту. Зібрані ним зразки орнаменту широко використовувались в оформленні міста, міських свят, міських та сільських виставок.
М. Погрібняк був любимим художником. Його прості і самобутні, невеличкі за розміром твори, наповнені справжніми почуттями, користувались популярністю серед глядачів. Зимові ранки, сонячні літні дні, дерева в цвіту, віти бузку, освітлені таплим промінням сонця, яке заходить, – все це він писав з великою художньою майстерністю.
[…]

Галина МАЗЕПА, художниця
З листа до Миколи Чабана
[…] В Катеринославі ми жили на Басейній вулиці (нині – вул. Писаржевського – М. Ч.), за рогом були казарми. Я виросла в міцну дівчину, бо цілими днями висиджувала на високих деревляних воротах, поглядаючи на вояків, що ходили до казарм. Коли прийшли українські вояки, закрили наш дитячий садок “фребелічок”, куди мама записала мене і дівчинку служниці Килини. Антося і я ходили до “фребелічок”, Килина няньчила Таню.
Після того, як російські вояки доспівали: “Соловей, соловей пташечка, Канареюшка жалосно пайот”, прийшли українські “синьожупанники” і заспівали: “Засвистали козаченьки в похід з полуночі, Заплакала Марусенька свої карі очі...”
Потім приїхали “чорношличники” всі в чорному, чорних шапках, з чорними шликами, на чорних конях – кіннота.
Тоді відкрили українську гімназію, мене прийняли зразу, бо “фребелічки” і мама мене добре вивчили азбуки і я вже мала сім років... Якось вирішили поставити”Козу-дерезу” Лисенка. Все заворушилося і всі готувалися до вистави. Піднялася велика жіноча біганина коло піаніна. Певне, якась професорка була музична артистка, бо вже зібрали гарний дитячий хор і вибрали артистів. Мама, хоч була шкільною лікаркою, брала у всьому велику участь. Певне, через те мене вибрали “лисичкою-сестричкою”. Інших професорів не пригадаю, але у нас в хаті часто говорилося про Петра Єфремова. “Коза-дереза” пройшла дуже добре...
Мама, що весь час була, як лікарка в гімназії, змовилася, що молодий професор малювання Погрібняк буде давати мені приватні лекції.У нас вдома у тата в кабінеті ставили на стіл шклянку гарячого чаю для професора, шклянки з водою й пензлями і акарелі. Професор малював краєвид з хаткою з солом’яною стріхою, з садком, повним соняшників і мальв. Я дивилася, професор пив чай.
Раз перед Великоднем професор замовив на кухні кілька варених яєць. Приніс свічку і кілька фляшечок всяких кольорів. Намалювавши воском зі свічечки рисунок, вмочав у якусь фарбу, а потім у другу і виходила прегарна писаночка. Я теж зробила воском рисунок, зняла його і додала жовтої фарби, вимивши щіточку в чаї професора. Перш, ніж я встигла його про це попередити, професор взяв чай і випив його. Я вирішила, що отруїла професора і засумувала. Як же я зраділа на другий день, зустрівши професора Погрібняка здоровісінького...” […]

Тетяна КОТЕНКО, учениця
“Народилась я у грудні, як і Микола Степанович, тільки 1925 року. Жила у Діївці, а працювала у Кодаці в дитячому садку. З дитинства любила малювати, креслити. Перемальовувала з книги олівцем Чапаєва, Фрунзе, яких потім показувала
М. Погрібняку.
Дома в нас було дві народні картини “Наталка і Петро”, які прикрашали оселю. Маючи бажання малювати, взяла олійні фарби (дала тітка), фанеру і намалювала цю улюблену з дитинства картину. Було це під час окупації Дніпропетровська німцями, у 1942 році. Часи були тяжкі. Пішли з мамою до міста і поміняли картину на хліб і картоплю. Людям сподобались мої роботи, просили намалювати ще. На Новий рік, при німцях, запрошували мене малювати на стінці Діда Мороза та Снігуроньку. Працювала у дитячому садку й художником (на Набережній, у Кодаці, де церква).
Якось знайома запитала: “Чого не поступаєш в художнє училище? Тобі треба вчитися”. Я взяла малюнки (Чапаєва, Фрунзе) і пішла до училища на вулицю Шевченківську, 21. Показала малюнки М. Погрібняку. “О, дитино моя, ти спізнилася, уже всі здали іспити, а ти, як хочеш, то йди на підготовчі курси”. А мені того й треба, думаю, я ж не здам іспити. “Я згодна”. Був жовтень 1944 року.
Набралась нас група. Микола Степанович був моїм першим учителем. “Кісточок”(пензлів) не було. “У кого нема “кісті”, може зробити з котячого хвоста, каніфолі і черенка, – радив Микола Степанович”. У кого не було акварелі, тому приніс пігменти (фарби в порошках). Розповів, як зробити фарби: вишневий клей і мед змішати з пігментами і вийде фарба. Зробила фарби (сім кольорів).
Ходили з Погрібняком на етюди. Малювали птахів з чучел, які стояли у класі, народні орнаменти. М. Погрібняк показував, як малювати, багато розповідав, інколи з гумором виділяв якісь деталі. У мене ще й досі зберігаються орнаменти, які я малювала тоді, і дві фотографії, де серед учнів училища – Микола Степанович. Пам’ятаю його малюнок, на якому зображена собака і собача будка, а внизу підпис:
“Невелика й немаленька, ця звірина чепурненька,
Добре всюди доглядає, дає знати повсякчас,
Хто проходе мимо нас”.

Пам’ятаю ще: зима, І і ІІ курси вийшли на перерву. Погрібняк показує, як малювати, умокнув кість у фарбу – та що таке, кість замерзла. Отхукали і малювали.
Якось Погрібняк запросив мене до себе додому. Жив він з дружиною у невеликому будиночку в балці, за Будівельним інститутом. У його помешканyі було багато кераміки, глечики. Він дав мені плакати – репродукції картин з пейзажами. Мабуть, цінував мій хист і старання.
На підготовчих курсах провчилася рік. На заняття ходила пішки, боса, тільки взимку в “чунях”(чоботах) та маминій “московці”. Намагалася приходити саме в той день, коли учням роздавали по пиріжку. Я завжди відносила його братові. Навчалася на живописному відділенні сім років (1944–1951). На ІІІ-му курсі (1949) захворіла мама і мені прийшлося перервати навчання. Коли у вересні 1950 року повернулася до училища, директор Нессе та завуч Шпіганович поставили перед фактом – знову на ІІІ-й курс. У 1951 році закінчила останній, ІV курс. Погрібняк на той час уже відійшов від викладацької роботи.
Часто згадую його, ось і тепер, коли йому виповнилося 120-років з дня народження. Де його могила, не можу сказати”.

І наостанок, запрошуємо читача доторкнутися до чистого слова художника – такого справжнього, влучного, барвистого, не дуже голосного, напівтонального, – як сама природа…

З художньої спадщини М. Погрібняка

Беріть, діти, що у кого є, та будемо малювати. Можна олівцями, а як хто вміє фарбами, то й фарбами можна. Ще краще буде. Тут вам і коваль, і ковалиха, і коваля та, і ріжні звірі, і всіх ми розмалюємо. Багато треба олівців: і червоного, і синього, і чорного, і жовтого треба, треба іще... та що й казать, треба не менше, як штук шість-сім, або й цілий десяток. Штани коваля зовсім не схожі на штани ковалят, а ковалишина запаска так ніяк не підходе до штанів, а як почнемо розмальовувати дівчинку з ведмедиком, вовчиком та зайчиком, то тут теж потрібні вже зовсім інші олівці. Тож не менше десяти буде потрібно.
М. Погрібняк.Передмова до альбому « Малюйте, діти»!

Куй, куй, ковалі,
то великі, то малі!
А старого коваля
посадили на коня,
А старую ковалицю
посадили на телицю,
а маленьких ковалят
посадили на телят.


ОРАЧІ
Ой найму я ведмедика за плугом ходити,
а вовчика сіренького волики гонити,
а зайчика маленького передні водити,
сама піду до господи обідать варити.
Розсердився ведмедичок та плуг поламав,
а вовчичок сіресенький воли розігнав,
а зайчичок малесенький ізлякався,
в темні луги, в густі кущі заховався.
З альбому М. Погрібняка “Малюйте, діти!”


Гончар глини накопав,
Помочив її, намняв.
На станок тоді сідає,
круг ногою повертає,
а тоді почав точить:
і горшки, і миски, й макітри, і покришки.
Малим діткам виробляє різні свистуни, коні, півні й козаки.
Фарби всякі він узяв, візерунки малював.
Сирий посуд – посушив, в піч велику наложив.
Далі все це обкурив, потім добре обпалив.
Тоді посуд він виймає та й рядочком розставляє.
Після людям продає, – так нікому не дає.
Горшки й миску ми купили
Та й обіду наварили.
А з роботи всі прийшли, попоїли й спать лягли.
З альбому М. Погрібняка”Посуд”


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007