проект редакція часопис посилання контакти





3 (9) 2006 липень - вересень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Перекину кладку
Суспільство
Літературознавство
Огляди, рецензії, полеміка
Скарби рідної мови
Через терни до зірок
Спілчанська толока
Мистецтво
Січеслав сміється
Музика
Колонка головного редактора


ЗЛІТАЛИСЯ ЛЕЛЕЧЕНЬКИ ДО РІДНОЇ ХАТИ…

18–20 серпня 2006 року у Києві відбувся IV Всесвітній Форум українців під соборним гаслом “Україна в нас єдина!” У ньому взяли участь три з половиною тисячі делегатів і гостей з сорока трьох країн світу. Сьогодні ця знаменна подія відлунює у нашій січеславській хаті репортажем-спогадом та десятком “непричесаних” інтерв’ю, взятих в учасників Форуму. Отже…

18 серпня 2006 р., п’ятниця, день перший
Шестигодинна подорож мініавтобусом офіційної делегації гостей з Дніпропетровщини, яку організувала облдержадміністрація і у складі якої представники козацтва Нікопольщини, Спілки ветеранів, наукової і творчої інтелігенції, начальник управління внутрішньої політики ОДА Гліб Пригунов, провідний фахівець цього ж управління Олена Хохба, почалася о першій годині ночі. Поруч мене недремний Анатолій Михайлович Поповський, головний “інтелігент” області, себто, голова обласної організації Конгресу української інтелігенції. Сивочолий професор тримається бадьоро, наче йому спати зовсім не хочеться. По дорозі заїжджаємо по мінеральну водичку і провіант в гостинну Царичанку, малу мою батьківщину, що на березі ріки Орелі.
До столиці наближаємося близько сьомої години ранку. До Національного палацу мистецтв “Україна” прибуваємо о пів на восьму. Прапори сорока трьох держав майорять на його ганку, а скільки автобусів уже понаїхало сюди – із Галичини, Закарпаття, Криму, степової України! Ранок сонячний, і настрій у нас пречудовий, незважаючи на безсонну ніч.
Десятки бажаючих юрмляться біля вхідних дверей і не можуть потрапити на свято українства. Наявність гарненького “Запрошення” діє на хлопців в міліцейській уніформі, неначе чарівна паличка, і двері для делегатів та гостей з усієї України самі відчиняються.
У вестибюлі швидко стає людно, наростає радісний гамір, сміх. На літері “Д” дніпропетровців реєструють, видають програму і значок із символікою Форуму. Стійки буфету ваблять бажаючих освіжитися запахом свіжозмеленої кави та червоною рибкою на канапках і… відлякують цінами. Літня пані у вишиванці, яка прилетіла зі Сполучених Штатів Америки, хитає головою: невже 330-грамова пляшчина з мінералкою справді коштує одинадцять гривень. “Два долари”, – скрушно констатує вона.
Маю на меті опитати якомога більше українців світу для “Січеслава”. Зустрічаю першого знайомого, письменника Юрія Завгороднього, і вмикаю диктофон:
– Пане Юрію, що для вас є Всесвітній Форум українців?
– Я не пропускав жодного Форуму, і дійшов висновку, що Форум – це просто гарна тусовка, де можна побачитися з людьми, зі знайомими з різних країн, поплакатися одне одному, але ніяких серйозних наслідків ніколи від нього не було. І тому – хай вони будуть, може, навіть частіше... Тусовка – то теж непогано.
– Поки не почався Форум, які ваші передчуття щодо його тональності? Скажімо, на минулому, III Всесвітньому, президента Кучму засвистали. Нині – непростий час, і якою буде атмосфера – мажорною, чи все ж таки прорвуться із зали оті спалахи розчарування, невдоволення “універсальними“ подіями? Як ви гадаєте?
– Я не екстрасенс і не ворожка. Але мені здається, що в нашому суспільстві, як і серед закордонних українців, все-таки велика розгубленість від тієї ситуації, до якої ми дійшли. Через нерішучість наших однодумців, які не змогли здійснити гасла помаранчевої революції. За ті півтора року, які вони були при владі, практично нічого не зробили. Це говорить про те, що на чолі і серед провідників було дуже багато людей, яким байдуже до отієї національнії колії, байдуже до наших надій, мрій.
– Тобто, вони не професіонали?
– Не професіонали, але ще й не патріоти, вони ніякі. Він говорить тією мовою, іншою, але в нього немає духовної пуповини.
– Отже, випадкові люди при владі?
– Вони випадкові з нашої точки зору… Я ось недавно повернувся із Латвії. Там на зламі режимів, при розвалі Союзу з’явилася така цікава дефініція –“він працює латишем”.
– Тобто, національність як професія?
– Так. І багато хто почав і в нас, не будучи етнічним українцем, спекулювати на цьому, щоб дістатися до влади. В нас теж працюють “українцями”. Такі як Дмитро Табачник, який очолює всю культуруУкраїни.

За годину до початку урочистостей зала заповнена вщерть. Ті, хто приходить зараз, ризикують залишитися без місця. Тому бліц-опитування має бути справді блискавичним. Одне-єдине запитання, однакове для всіх, і ще пара слів. Бачу поета Івана Драча, який нещодавно став Героєм України, і прошу його на мить затриматися:
– Пане Іване, що для вас є Всесвітній Форум українців? Які передчуття має автор книги “Від Форуму до Форуму” щодо тональності нашого великого зібрання у Києві?
– Найбільше в мене передчуття, що після IV буде V Форум. Мине п’ять років, і коли б він був, наступний Форум, то свідчитиме, що жива наша нація, живий наш народ, наша держава. Оце – головне. А решта там, кто з ким, хто за кого, хто проти кого, це найменше має значення…
Підходжу до старшого сивочолого чоловіка у формі українського повстанця. Він представляється: Федір Володимирський, заступник голови Всеукраїнського братства ОУН-УПА.
– Пане Федоре! Що для вас є Всесвітній Форум українців?
– Я очолюю делегацію братства ОУН-УПА Карпатського краю і дуже радий, що приїхала наша діаспора, друзі, старші генерації, які знають то всьо, і були в УПА, члени ОУН… Вони воювали, потім поїхали, влаштували своє життя, а ми тут мусили до 52-го року… Я сам з Волині, юнаком пішов до УПА, вороги мене злапали… Таке наше життя…
– Дозвольте від імені повоєнного покоління уклінно подякувати вам, пане Федоре, і усім вашим побратимам і посестрам в Україні і в діаспорі за мужність і самозреченість, за те, що боролися, віддавали свою молодість, кров і життя. Ви – справжні герої, які вибороли нам українське майбуття. Без вашої боротьби не було б незалежної України. Скажіть, з яким серцем ви приїхали сьогодні до Києва?
– Ми повинні єднатися, бо всі ті чвари, знаєте, до добра не доводять. Діаспора дружніша, вона єдина, а в нас хиляться одні туди, інші – сюди… Але ми хочемо, щоб була Україна, і вона буде.
Переді мною письменник, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Микола Жулинський і я запитую:
– Миколо Григоровичу, що для вас є Всесвітній Форум українців?
– Моє почуття особливе, тому що я був головою комітету першого Форуму українців. Я пишаюся тим, що ми тоді вперше скликали в Україну наших братів і сестер з усіх кінців світу. І вони приїхали сюди, як тоді казали, «українські націоналісти», які й не мріяли, що вдасться за життя сюди прибути, на рідну землю. Згадаймо того ж Миколу Лебедя, який тоді виступав з оцієї трибуни, в Палаці культури “Україна”, в присутності Президента, голови Верховної Ради, Прем’єр-міністра. Це людина, яка під час Другої світової війни очолювала по суті національно-визвольну боротьбу українського народу. Було дуже багато людей, яких я особисто запрошував приїхати, щоб вони могли виступити. І ми вперше тоді… може, це нескромно звучить, я запропонував цю ідею Української всесвітньої координаційної ради, яка мала би базу в Україні, в Києві, щоб Україна нарешті почала опікуватися всім світовим українством, допомагати зберегти це світове українство як надзвичайно могутню, потужну силу, яка здатна багато зробити для України, для її авторитету, для поширення знань, для правильного сприйняття і розуміння нашої держави. Щоб ми могли зберегти те, що українці витворили на всіх континентах, оті всі наукові центри, музеї, заклади, школи, церкви, поселення. Це було завдання, яке ми ставили на зорі нашої Незалежності. На жаль, мушу сказати, що не так багато зроблено. Тільки тепер, завдяки Президентові Ющенку Віктору Андрійовичу, ми вперше маємо чітко визначене фінансування, яке сягає понад сорок мільйонів гривень, саме на підтримку українства у світі. І цим опікується Міністерство закордонних справ. Я думаю, що на цьому Форумі ми маємо змогу вже реально сказати українцям світу, що вони можуть розраховувати на свою державу, на материкову Україну. І що оті лелеки, той символ повернення додому, який ми випрацювали тоді, до I Форуму, – цей символ набуває вже реальності.
– Дякую, Миколо Григоровичу! Вітаю Вас!
– І я Вас вітаю. Хай процвітає наш «Січеслав»!

Сцена вражає красою і величчю вбрання. Прапори країн-учасниць пломеніють на тлі задника, оформленого в стилі ретро старовинними світлинами емігрантських пар і стилізованими збільшеними газетними повідомленнями про першу хвилю еміграції з України. Ведучі оголошують початок урочистостей. До зали входить Президент України Віктор Ющенко. Його зустрічають стоячи, бурхливими оплесками. Гарант Конституції України вітає везунчиків, що опинилися поблизу, привітно усміхається, гаряче тисне їхні простягнуті руки. Серед інших і ту, що написала ці рядки. І я, шокована подіями недавньої безсонної “великодньої” серпневої “універсальної” ночі, вкотре підпадаю під його чари і шепочу собі: “Щоб там не було, а він таки наш, ріднесенький, народний і такий демократичний, Президент України!”
Урочисте дійство розпочинається благословенням керівників Української православної церкви Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та Української греко-католицької церкви.
Присутніх вітають голова оргкомітету з підготовки та проведення IV Всесвітнього Форуму українців, міністр культури України Ігор Ліховий. Виступають з промовами голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Горинь, голова Європейського конгресу українців Ярослава Хортяні (Угорщина), міністр закордонних справ України Борис Тарасюк, голова Ради об’єднання українців Росії Василь Дума.
Oсобливі овації викликав об’ємний, з елементами гостроти і критики виступ Президента Світового конгресу українців (США) Аскольда Лозинського.
Вихід Президента України на сцену і його промова супроводжуються шквалом оплесків. Віктор Ющенко говорить про стан і значення української мови для України, як рідної і державної, доповідає українцям світу головні засади проекту Національної концепції співпраці з закордонними українцями.


– Українська діаспора налічує 20 мільйонів українців у 60 країнах світу – це явище, унікальне за своїми масштабами і можливостями, – каже Президент України. – Маємо постати перед світом не споживачем, а навпаки, – донором міжнародних процесів і реалізатором власної цілісної політичної, економічної і культурної зовнішньої дії.

Оголошується велика перерва до вечора. Делегатів і гостей везуть автобусами до центру міста. В “Українському домі” вони оглядають численні експозиції, такі як виставка малюнків переможців Всесвітнього конкурсу дитячого малюнка “Моя Україна”, у якому щорічно беруть участь діти української світової діаспори від 5 до 16 років; виставковий майданчик “Українські старожитності”, на якому представлено роботи майстрів народної творчості Марії Приймаченко, Параски Хоми, Якова Ющенка, Панаса Ярмоленка, різноманітні твори наївного малярства, сакрального та ужиткового мистецтва. Вони повертають глядача у часи, коли перші переселенці покидали рідний край у пошуках щастя. Виставлено також твори майстрів Опішні та Косова; виставка світлин фотографа-аматора Миколи Хрієнка розповідає про тяжку долю борців за волю України на Колимі, а також відтворює атмосферу життя українських громад усього світу; виставка “Трипільська культура – протокультура українців”, на якій, окрім фотодекорації із зразками найдревнішого гончарного мистецтва, представлені твори провідного митця-гончара, майстра з Черкащини, кобзаря і лірника Сергія Радька, і він на очах у публіки тут же творить нові горщики і макітри; виставка-продаж українських поштових марок, випущених за роки Незалежності України (1992–2006) “Мій рідний край”; виставка-ярмарок “Українська книга сьогодні” за участю ста видавництв України та українського зарубіжжя; експозиція колекції бізнесмена, відомого громадського діяча та колекціонера Моргана Вільямса (США), присвячена голодомору в Україні 1932-1933 (картини, фото, графіка, плакати, ліногравюри).
У Національному художньому музеї України та в Міському музеї “Духовні скарби України” оглядаємо виставку шедеврів українських майстрів образотворчого мистецтва, які були передані в дар Україні представниками діаспори упродовж останніх років, а також виставку творів, переданих музеями Львова, Дніпропетровська, Харкова, Одеси, Сімферополя “Дарунок Батьківщині”.
Того ж вечора в Національному Палаці мистецтв “Україна” відбулося енергетично потужне і високохудожнє дійство, концерт, створений силами діаспори усіх чотирьох хвиль “Український спів у світі”. Артисти, виконавці і художні колективи українців із сорока трьох країн світу співали про свою тугу і любов до неньки України. Зворушена публіка не могла дивитися й слухати їхні виступи без сліз...
В антракті артисти продовжували співати у фойє народних пісень, цей спів підхоплювали присутні. Нестримна і радісна стихія піснеспіву і вселенського братання охоплювала душі українців.

19 серпня 2006 р., субота, Преображення Господнє, день другий.
Наступного дня в Національному університеті “Києво-Могилянська академія” розпочалася робота спеціалізованих секцій та круглих столів на тему “Голодомор в Україні. 1932-1933”. Працювали культурологічна, мовна, економічна, політологічна, правнича, освітня, науково-технологічна, а ще секції колишніх політв’язнів, репресованих і депортованих, Спілки солдатських матерів та інші секції. Годі було і мріяти, щоб одному усе охопити, побачити на власні очі, почути розмаїття думок, почуттів і вражень. Доводилося вибирати.
Того ж дня у Міністерстві культури й туризму відбувся прийом артистів, які вчора давали незабутній концерт. Колектив працівників міністерства на чолі з заступником міністра пані Ольгою Шокало-Бенч гаряче вітали творчу діаспору. Йшлося про вдосконалення форм співпраці між Україною і всесвітнім українством, зокрема про зв’язок Мінкультури України з міністерствами різних країн, також через Інтернет, з метою підтримки українських митців. Пізніше до зустрічі приєднався міністр Ігор Ліховий, котрий дав високу оцінку концерту, який він назвав “чимось надзвичайним” і запросив гостей на келих шампанського.
– Я хотів би, щоб ви почувалися тут не так, як гості, коли треба дивитися на годинник, бо час візиту кінчається, – сказав Ігор Ліховий, – а хочу, щоб ви запам’ятали адресу Міністерcтва культури і знали, що це – ваш дім.
Мені пощастило розговорити кількох учасників концерту, які залюбки поділилися своїми враженнями від Форуму.
Микола Майданюк, (м. Серед, Румунія), керівник дитячого ансамблю мандоліністів “Струни Негостини” Союзу українців Румунії:
– Ми вчора з великою приємністю виступали на головній сцені України. Враження таке, що все було дуже добре організовано, нас гарно прийняли. І в тім утіха, що мої діти мали що побачити і матимуть що розказати вдома. Всі вони стільки чули про Україну, але в столиці України ще не були ні разу.
Наступним моїм, вельми колоритним, співбесідником виявився міський голова міста Воркута (Республіка Комі, Російська Федерація), Президент «Союза городов Севера России» Ігор Леонідович Ректор.
– Я сам – этнический украинец, из Харькова, но сорок лет живу в Арктике. Я знаю украинскую мову, но думаю, что мер Воркуты лучше может сказать по-русски. Нас приехало на Форум 42 человека… – пан Ігор витирає лоба хустинкою, – ну и жара тут у вас! У нас за Полярным кругом уже достаточно «прохладно», если можно так выразиться, минус один градус, а у вас хорошо! Мы сегодня были в вашем музее, который на природе, весь наш хор «Північне сяйво» вышел в костюмах, приятно, что люди так нам аплодировали…»
– Вітаю Вас з успішним виступом! Сльози стоять у горлі, коли чуєш українські пісні у виконанні артистів вашого хору.
– Очень непросто было нам с руководителем хора Валентином Плесаком создать этот хоровой ансамбль «Північне сяйво». И вы знаете, это большое счастье, что нас пригласили на Форум. Украина – потрясающая страна, и украинцы – очень добрые люди.
– Спасибі вам як міському голові за те, що сприяєте розвою такого чудового українського колективу, і за те, що за Полярним колом звучить наша народна пісня.
Учасниця хору «Північне сяйво» Надія:
– Ми вчора брали участь у концерті, виступали у другому відділенні, співали пісню на слова Тараса Григоровича Шевченка «Думи мої, думи мої», а також у заключному концерті, де співали «Молитву за Україну». Враження мої найкращі, я сама черкащанка, але вже 32 роки живу у Воркуті.
– Щемно слухати, коли співають українці Канади, Італії, США, але здається, що українській діаспорі в Росії йдеться найтяжче. Бо Європа, Америка – то цивілізований світ, де поважають національні меншини. А як от вам живеться у Російській імперії?
– Ви знаєте, як тут уже сказав наш мер, у Воркуті мешкає біля тридцяти тисяч українців, і нас поважають. Люди дуже люблять українські пісні, зали завжди переповнені… Ми завдячуємо нашими успіхами мерові міста і Валентинові Плесаку, керівнику хора. Він – чудова людина…
Христя Сеник (США):
– Не все було добре організовано. Ми мали організаційні проблеми, як делегати, але в цілому ми задоволені. Щодо Президента України, то хочу сказати, що Президентом бути нелегко, і його треба шанувати, і, можливо, якось йому допомагати. Але я думаю, що згодом усе буде гаразд в нашій любій Україні.
Ольга Тарасюк (м. Селерно, Італія):
– Я представляю делегацію італійсько-української громади міста Селерно, одночасно і громаду емігрантів Європи, оскільки я є депутатом міської ради міста Селерно.
– Оце приємна дивина! Українка-емігрантка у міській раді. Як давно ви живете в Італії?
– В Італії я живу восьмий рік. Два роки тому такі вибори проводилися в Римі, і два місяці тому в Селерно. Більше таких виборів ніде не проводилось, так що я горда з того, що мені випала честь бути депутатом.
– Які ваші враження від Форуму?
– Я вперше на такому Форумі і мені було цікаво приїхати й подивитися, чим дихає українство закордонне. Я бачу, що всі вболівають за Україну, і це мене дуже тішить, і радує. Я раніше думала, що людина, яка живе за межами батьківщини, потроху забуває її, відходить, а тут я переконалася, що це не так… В організації Форуму були, щоправда, певні недоліки, але це такі дрібниці, що не хотілося б про них говорити, вони пов’язані з поселенням, з харчуванням, з інформацією, але це завжди буває, коли йдеться про такий великий захід. Багато слушних думок висловлюють делегати Форуму, і мені здається, що українська держава повинна до нас прислухатися і розраховувати на нашу підтримку. Ми в Селерно влаштовували мітинги на підтримку Помаранчевої революції, збирали гроші і передавали на Україну.
Ми зібрали представників впливових організації Італії і примушували їх реагувати на події в Україні належним чином. І коли переміг Ющенко – це було справжнє свято. З іншого боку, ми розраховуємо на підтримку України, тому що, якщо вона буде байдужою до еміграції, вона може втратити цей людський капітал.
Письменник Ярослав Стех (Канада):
– Я думаю, що такі форуми дуже потрібні, але, незалежно від того, що вони такі потрібні, їх треба добре організовувати, цілий час, цілий час. Тому що помітні організаційні промахи з боку тих, які дойнялися до тої справи. Мені здається, що Форум має відіграти конструктивну ролю у зближенні українців, і той виступ Президента, і той величавий концерт, настільки красивий концерт, що його не можна забути. А ще вражають, окрім Форуму, ті політики, що зараз діють в Україні. Отой Табачник, наприклад, у нас в Канаді поширилося таке, що він говорив: “Нехай би той Ющенко разом зі своєю Параскою повісився на сухій гілці!” А тепер він ось, будь ласка, у його уряді. Як же це розуміти?
Учасник ансамблю “Калинове гроно” (Нижній Новгород, Росія), який не назвався, кинув репліку:
– Мої враження від Форуму? Та тут вірші треба писати!
Леонід Васильович з Краснодару (Росія):
– Я роблю в школі Кубанського хору. Ви знаєте, хто такі кубанці. Усі в нас балакають українською мовою. Стараємося грать українську музику. Я привіз тріо гармоністів, ну, ви чули вчора, як нам глядачі плескали? І як пані Лариса грала на бандурі. Наші діти щасливі бути вперше в Україні.
Євгенія Сінкевич з Омська (Росія), керівник вокально-музичного тріо:
– У нас жива музика, жива скрипка. Учора ми удвох виступали з Марійкою Васіною, а взагалі ми виступаємо утрьох. Я й досі не можу говорити спокійно, настільки концерт був прекрасний. У мене мороз по шкірі, коли я слухаю українську музику. А тут стільки музики!
Богдан Генгало, керівник камерного хору (Філадельфія, США):
– З’їхалися митці, така, знаєте, велика родина українських митців. Для нас це велике свято. Щодо виступу Президента, то говорити можна багато, але за тим усім мусять стояти справи. Він багато говорив, коли ще не був Президентом. Але скажіть, чи ви бачили бандитів, що сидять у тюрмах, чи ви бачили покараних фальсифікаторів виборів? За свої слова треба відповідати. Що стосується мене, то я не приїхав до Президента, я не приїхав до прем’єра, я їхав до людей. А владі хочу сказати: “Хлопці, перестаньте вже нажиратися, подумайте трошки про людей!”
Олег і Леся Мовчан, керівники дитячого танцювального ансамблю“Україна” (м. Торонто, Канада):
–Ми вже вдруге на такому Форумі. І знаєте, то щастя – приїхати додому. Ми приїхали сюди з сім’єю, з сином, ще маємо одного, маленького, але зараз я говорю не тільки про наших дітей, а й про тих, яких ми навчаємо. Учора ми танцювали ”Гуляночку” і “Гопак”. Маємо школу танцю в Торонто, до якої приймаємо дітей від чотирьох рочків, намагаємося їх навчити усього, що знаємо самі. Ми завжди готуємося, бо це дуже серйозно, приїхати сюди, і показати дітям Україну. Вони багато чують і знають про неї за океаном, і коли потрапляють сюди, то бачать цю атмосферу, цю щирість…
Свято триває. Для бажаючих оголошуються екскурсії містом, відвідини Центру народної творчості “Музей Івана Гончара”, відвідини будівництва Патріаршого Собору української греко-католицької церкви, церкви на Аскольдовій могилі та поховань репресованих у Биківнянському лісі.
Відбувається пленарне засідання IV Форуму Української Всесвітньої координаційної Ради. Делегати слухають звіт голови Михайла Гориня, секретаріату та контрольно-ревізійної комісії і ведуть дебати.
Увечері в Національній опері України імені Тараса Шевченка відбувся грандіозний концерт українських артистів, майстрів сцен світу “Сміються, плачуть солов’ї…” за участю Григорія Мартиненка, Оксани Лісничої, Руслана Кадирова, Дмитра Ткаченка, Вікторії Лук’янець та інших. Диригував оркестром Кирило Карабиць.
20 серпня 2006 р., неділя, день третій
До початку роботи підсумкового пленарного засідання IV Форуму Української всесвітньої координаційної ради залишаються лічені хвилини.
У фойє “Українського дому” підхожу до поета Дмитра Павличка, який прийшов сюди із дружиною Богданою:
– Дмитре Васильовичу! Які ваші враження від Форуму?
– Які мої враження? Я радий, Лесю, моя степова козачко, що побачив вас, ото мої великі враження.
– Дякую. А якщо серйозно?
– А що серйозно? Які мої враження від Януковича, чи що я маю сказати?
– А то правда, що ви не мали запрошення на Форум, і що вас не пропускали першого дня міліціянти на вході?
– То чиста правда.
– Але ви все ж таки проникли в Палац?!
– Так, я проник, мені Гаврилович дав запрошення (сміється). – А якщо сказати коротко про враження, то ось вони: ми маємо 15 років української Незалежності за собою. Скільки в нас мінусів, і скільки плюсів? Плюсів більше! Все!

На засіданні, яке веде голова Світової федерації українських жіночих організацій пані Марічка Шканбара, виступають керівники секцій і звітують про порушені питання. Вносяться пропозиції і доповнення до вироблених ухвал секцій.
На перерві підходжу з тим же запитанням до Президента Світового Конгресу Українців (США) Аскольда Лозинського,

– Мої враження різні, – позитивні, і менш позитивні, – відповідає він. – В кожному випадку є надія, що рішення, які прийматимуться, зокрема, в площині світового українства, будуть втілюватися. Бо в минулому ми приймали рішення, але нічого з того не виходило. Цього разу є, принаймні, надія. Є багато речей, якими треба застановитися, зокрема, це питання голодомору і визнання світом, що це був геноцид проти українського народу. Треба мати спільну акцію, щоби парламенти світу, якнайбільше країн парламентів, прийняли таку резолюцію. Друге, це допомога біднішим українським громадам, зокрема, в площині шкільництва, церкви і культури. Наприклад, у місті Томську є гімназія, в якій є українська кляса, і також і польська кляса. Лише, що польська держава увінувала цю клясу різними компьютерами, технікою, а українська держава не зробила нічого, хоч зверталися до неї кілька раз. Україна не є така бідна. Тому мій заклик до влади, тому ще це буде у вашій пресі. Мій заклик такий: щоби вони почали ділитися з народом, вже вони досить понапихали у свої кишені.
У переповненій залі багато людей стоять під стіною, не маючи де сісти. Підходжу до одної такої пані, знайомлюся. То – Зоряна Сохальська (Філадельфія, США):
– Я належу до Організації союзу українок, активно в ній працюю, але я приїхала не по цій лінії. Маю інші справи в Україні, і отак потрапила на Форум. По-перше, я тішуся, що я тут є, по-друге, питання “четвертої хвилі”, яке тут порушувалося – це нас усіх страшенно хвилює, оскільки я теж належу до “четвертої хвилі”.
– Скільки років ви живете в еміграції?
– Дванадцять. Я сама з Івано-Франківщини. Коли була Помаранчева революція, коли ми вибирали Президента, то ми всій Америці показували, що таке українці. І під російським посольством, і в Вашінгтоні, і у Нью-Йорку. Ми мали надію, що повернемося додому. Тоді тільки такі розмови й були. Бо мають бути в Україні прийняті нормальні закони відносно міграції, відносно людей, які там жили, які заробили, які вивчилися там. Той розум, той інтелектуальний потенціал мають повернутися на Україну. А зараз… попросту люди не впевнені, така, знаєте, панує розгубленість.
Ліля Чекальська, голова Союзу українок Естонії (Таллін, Естонія):
– Враження про Форум різні. Головне, що він не дає того об’єму інформації, який міг би дати. Ті люди, які тут зібралися, мають великий досвід, кожен має що сказати. На жаль, в цьому хаосі дуже важко вирізнити щось важливе.
– Ви хотіли б виступити?
– Я не збиралася, я не прагну виступати. Скажімо, дуже важко людям, які є делегатами Форуму, зрозуміти, що є якийсь порядок, і що є якісь моменти, коли треба просто шанувати час інших. Коли ті, що виступають, будуть лаконічними, а ті, що хочуть виступити, дотримуватимуться порядку, тоді набагато ефективніше йтиме робота. Але хочу ще сказати, що представники організацій, які живуть в Україні, теж мають багато цікавих думок, і дуже важливо їх почути. Діаспора вже сформована, вона має свої напрацювання і хоче поділитися ними, але не завжди те, що нав’язане, приймається. Може, воно і добре, але воно має бути випрацюване разом, в допомозі одне одному. Обов’язково треба вислуховувати одну і другу сторони. І на Форумі бракує секцій, роботи по секціях, де б люди мали діалог. Не слухати монологи, доповіді, як було на секціях, а потрібні діалоги за інтересами. Якомога вужче коло, щоб фахівці в якихось певних галузях могли поспілкуватися, послухати і почути одне одного. Оцього бракує Форумові.
Людмила Млош, голова української громади (Берлін, Німеччина):
– Моє враження, що Форум проходить не на дуже належному рівні, як би того хотілося. Я тут уперше, порівняти немає з чим, але організація має багато недоліків. Я їх не буду перераховувати, але, може, пізніше викладу на папері.
– Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу як голови української громади в Берліні.
– Після того як столицею Німеччини став Берлін, виникла можливість, щоб наш центральний офіс був у Берліні. Але ми не маємо свого приміщення, збираємося в чужому. Українське посольство сприяє нашій діяльності, тому ми сподіваємося, що не завжди будемо збиратися в якомусь випадковому приміщенні, а будемо мати своє.
– А що значить своє? Наскільки я розумію, ні німецька держава, ні посольство України не дасть вам у безкоштовне користування приміщення, і ніхто не подарує.
– Ніхто не дасть. Будемо орендувати, мріємо мати своє, платити оренду за рахунок внесків громадян. У нас близько трьохсот членів громади. Деякі люди через якісь свої проблеми не завжди сплачують внески.
– Який розмір внеску?
– 15 євро за рік.
– Бажаю вам скорішого вирішення проблем. Передавайте вітання нашим землякам у Берліні!

Зустрічаю письменника Олексу Різниченка (Одеса).
– Пане Олексо, скажіть пару слів про Форум для “Січеслава”!
– Я знаю, знаю ваш “Січеслав”, читав! Такий потужний журнал. Я сказав нашому обласному спілчанському голові Геннадію Щипківському: “ти дивися, що дівчинка Леся робить, а у нас свого журналу немає”. І він став випускати “Море”.
– Дякую на добрім слові!
– Лесю, я сам родом із Єнакієвого. Недавно я був там, а оце повернувся з Сандармоха, з Соловків. Я там побачив такий духовний Форум… скільки нашого люди, тисячі людей полягли кістьми за Україну…
– А наш, оцей, IV Всесвітній, хіба не є духовний Форум, пане Олексо?
– Мені дуже прикро за нашу владу, що оце голова УВКР Михайло Горинь сидить у темній кімнатці, що нема в його офісі світла. Та як же це так? Держава повинна опікуватися оцим Форумом, і Координаційною радою. Якщо сьогодні буде Янукович, я йому про це скажу…

На прем’єр-міністра Януковича чекали; принаймні, чутки залою ходили, що він має бути. Але він не з’явився. Пленум сформував керівний склад УВКР – Президію та Контрольну комісію. На голову УВКР було висунуто дві кандидатури – Михайла Ратушного і Дмитра Павличка. Причому, як сказала ведуча Пленуму Марічка Шканбара (Канада), до вчорашнього вечора мова йшла тільки про першу кандидатуру, а друга виникла “за останню ніч”.
44-літній Михайло Ратушний, відомий політик, народний депутат Верховної Ради України кількох скликань, вийшов на трибуну і сказав: “Серед моїх недоліків маю, очевидно, й такий: мій вік. Але мої батьки вчили мене поважати старших. Тому я сьогодні без боротьби поступаюся цією посадою на користь Дмитра Васильовича Павличка, якого я дуже поважаю”.
Новим головою УВКР обрано 77-річного Дмитра Павличка. Таким чином, цей дивовижний чоловік, відомий дипломат, політик і поет, за три дні зробив на наших очах блискучу кар’єру – від “людини без запрошення на Форум” до “найголовнішого українця світу” поруч Віктора Ющенка та Аскольда Лозинського.
У своїй промові новий голова УВКР сказав три важливі речі: по-перше, що його кандидатура – це воля Президента України, по-друге, що він не сидітиме, як його попередник, без електрики у неосвітленому офісі, а піде до Президента, і не тільки, він піде й до Януковича, і вимагатиме новий офіс, який має бути отут, в “Українському домі”, і говоритиме з ним про нагальні проблеми співпраці зі світовим українством, по-третє, Дмитро Васильович пообіцяв Михайлові Ратушному, що, мовляв, працюватимемо разом, і що це буде “тяжка праця”.

IV Всесвітній Форум українців прийняв низку звернень, які є важливими документами в складну епоху розбудови Української держави на 16-му році її існування і які є водночас дзвонами на сполох.
У “Зверненні IV Всесвітнього Форуму українців до світового українства” говориться перш за все про найбільшу проблему світового українства, якою є новітня.четверта міграційно-еміграційна хвиля, та про трагічну долю українських трудових мігрантів, які становлять понад 10% (близько 8 млн. осіб, а в сезонний пік їх чисельність подвоюється) від загальної кількості мігрантів у світі. ” Другий набат – про те, що Україна є одним із найбільших джерел жертв торгівлі людьми.
Як сформульовано в документі, “Завдання Всесвітнього Форуму українців полягає у забезпеченні правового захисту та реалізації громадянських прав громадян України, у виробленні стратегії співпраці світового українства задля консолідації українського соціуму й побудови Української держави”.

У “Зверненнях IV Всесвітнього Форуму українців до Верховної Ради України”, «До Президента України», а також у «До народу, Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України» окреслено «головне стратегічне завдання для Української держави, яке полягає у тому, щоб повернути українців, передусім своїх громадян, на Батьківщину для відновлення на материковій території природного людського ресурсу й повноцінної структури українського соціуму… Для цього необхідно «розробити й прийняти Національну програму повернення українців в Україну».

Увечері на Співочому полі відбулася рок-маніфестація на честь закриття IV Всесвітнього Форуму українців. Як написано було у програмі, мали виступати кобзарі Едуард Драч і Тарас Компаніченко, солісти Марія Бурмака, Тарас Курчик і Юлія Войс, гурти “Плач Єремії”, “Гайдамаки”, “Мертвий півень”, “Кому вниз”. На превеликий жаль, мені треба було поспішати на вечірній потяг, і всієї тієї рок-роскоші я не почула.
Сідало за обрій серпневе ласкаве сонечко. Вітерець з Дніпра віяв легкою прохолодою. Я поспішала на вокзал. Гарно було на душі після вселенського свята, і солодко спалося на полиці вагона. І наснилися мені благоденство, квітуча й багата наша Україна, і ми, щасливі й розкуті, яких разом так багато, що нас не подолати…

P.S.
Відомо, як відреагував віце-прем’єр Дмитро Табачник на ініціативи українців, зокрема, на “Звернення IV Всесвітнього Форуму українців”. Серед його висловів є страшні українофобські і україножерські, такі як:
«Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всём».
Це ми з вами, дорогі українці, на своїй землі стали «узким слоем»?!
Або таке: «Наступление на свободу выбора языка любым гражданином Украины является разновидностью инквизиции».
Як перевернуто усе з ніг на голову! Адже інквізицією і є якраз – душити так званою табачниківською “культурною політикою” перші паростки української державності, мови, літератури, історії! Страшно подумати, в руках яких інквизиторів опинилася сьогодні наша з вами рідна культура.
Тож будьмо на чатах, дорогі співвітчизники, не спімо, не складаймо рук, не спочиваймо на теплій печі, не заколисуймо себе солодкими снами, бо пробудження буде тяжким, колоніальним, а наслідки його незворотними. На нас чекає і справді ще велика і “тяжка робота”…
З л і т а л и с я л е л е ч е н ь к и д о р і д н о ї х а т и …

З любов’ю і тривогою ваша Леся СТЕПОВИЧКА


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007