проект редакція часопис посилання контакти





4 (10) 2006 жовтень - грудень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Всесвіт
Творча спадщина
Літературознавство
Перекину кладку
Огляди, рецензії, полеміка
Суспільство
Наші люди у світах
Молодіє муза
Мандри
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Браття – Січеславники
МОЛОДІЄ МУЗА


Анна ФОМЕНКО

Анна Фоменко народилася 25 жовтня 1985 року у місті Жовті Води на Дніпропетровщині. Школяркою віршувала, брала участь і перемагала на всеукраїнських
конкурсах учнівської творчості.
Студентка факультету української й іноземної філології та мистецтвознавства Дніпропетровського національного університету.
Лауреат обласної державної премії “Обдаровані діти – надія України”.
Друкувалась у збірках: “Собори наших душ”, “Весняний передзвін”,
альманасі “Об’єднаємося ж, брати мої…”.
Перша збірка віршів “D?JA VUE ” вийшла восени 2006 року.

“Дежа вю” – французькою “уже колись бачене”. На думку юної поетеси – це ознака циклічності, здогад про те, що ти вже знаєш. А звідки – невідомо. “Може, з осені? – говорить Анна. – Мені чомусь здається, що саме в осені заховані всі таємниці Всесвіту. Найпрозаїчнішого і, водночас, найзагадковішого сховку годі було б шукати. Не люблю осінь. Мабуть, через це й пишу про неї так багато. Deja vue – це межа вичерпності, навіть якогось розпачу. І в той же час – це символ нескінченності. Це таємний код, до якого пароль маєш підібрати саме ти. Адже все, як відомо, відносне. І лише від тебе залежить, чи стане deja vue твоїм муром, ознакою твоєї зупинки, чи перетворитиься на перехрестя самовдосконалення між уже знаним і ще не пізнаним. І кто кого – ще побачимо”.

D?JA VUE

* * *

Шепоче стиха колос жита,
Блакить замріяно-німа…
Так догорає вогник літа,
Коли здаля дмухне зима.

Червоні яблука налиті
Покірно гупають в саду,
Медвяним сумом оповиті,
Повільно дні степами йдуть.

Жовтогарячістю отрути
Впивається зелений лист…
І де-не-де вже можна чути
Слабкого вітру кволий свист.

Налиті зливами по вінця,
Прямують хмари в нікуди.
А їх шукають блискавиці,
Щоб дати осені води.

* * *

Запарасолилися вулиці…
Заосеніла далина…
В благенький жовтень сквер зіщулився
І просить теплого вина.

А небо плаче – не наплачеться,
Блукає містом жовтий лев…
Туман щоранку тихо лащиться
До світлих стомлених дерев.

ОСІННЯ СЕРЕНАДА

Посивілими пасмами осені
В синю сутінь спішать журавлі…
І насичені стиглими росами
Сновигають десь сни у імлі.

Сумовитими струнами совісті
Озивається колос в степу.
Сторінок недописаних повісті
Не знайти вже крізь безвість сліпу.

Безсоромно розсипаним бісером –
Силуети сонорних висот.
Про всесильне вселюдське місиво
Все співає ще віщий рапсод.

А десь там у пісках обездолених
Чи скрізь посвист сурм’яних злив
Спалахне у серцях недомовлене
І погасне у сумнівах слів.

* * *

Вже відпалали ниви жовтогриві,
Тумани сиві
Стоптують траву,
Дощі пливуть
У безвість розімлілу,
І листя жовто плямкає від кроків,
І жовто блимає лічильник років,
А чорний полиск інії вже росять..

Приходить старість,
А здається – осінь.


* * *

Вже вдев’ятнадцяте стрічаю осінь цю,
Цей жовтий шелест на долонях міста,
Оцю потворність і красу безлисту,
Цей аромат сухого чебрецю.
І тільки щось на серце тисне, тисне…

Я не шкодую за п’янким теплом,
За меркантильною привабливістю квітів…
Так має бути. Так завжди було.
А подумки притримую листок.
Останній. Щоб не дати відлетіти.


D?JA VUE

Пересню жовтолицю осінь,
Перейду перехресні алеї,
Передумаю сизий дощ.
Передбачу, як ти до неї
Перейшов-перебіг… що ж.

Напівсонному напівнебу
Передам переливи блакиті
Із-під перезволожених вій.
… Пересовують хмари ситі
Перший свій авангардний стрій.

На торішньому передруку
Перейму павутинку живу.
Я хапаю літо за руку.
Осінь знову.
Переживу…


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007