проект редакція часопис посилання контакти





4 (10) 2006 жовтень - грудень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Всесвіт
Творча спадщина
Літературознавство
Перекину кладку
Огляди, рецензії, полеміка
Суспільство
Наші люди у світах
Молодіє муза
Мандри
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Браття – Січеславники
МАНДРИ


Володимир ЄФИМОВ,
кандидат технічних наук,
доцент, викладач, старший науковий співробітник Дніпропетровського інституту фізкультури,
член Національної Спілки журналістів України.

ІТАЛІЯ – НЕ УКРАЇНА

Оце повернувся з Італії до рідного Дніпропетровська, тож усе мене питають: „Ну, що ти там бачив?” Не знаю, що й відповідати – двома словами не скажеш, а щоб вислухати мою довгу розповідь тим, хто запитує, часу бракує. Тож відповідаю так: „Що бачив? Італію бачив”. Як зазвичай, розумному або ввічливому співбесідникові цього досить, і він переводить спілкування на інші рейки.
Але ж бувають і прискіпливі: а що там? а як там? а скільки коштує морозиво? а які піцци в Італії? Оце для таких і вирішив написати коротенький конспект своїх італійських вражень, нехай читають та дивуються, наскільки Італія відрізняється від нашої рідної України. Попереджаю: буду писати правду, лише правду, і нічого іншого, крім правди!
Не варто починати з тривіальних істин: Італія знаходиться у Європі; прапор має три кольори: білий, червоний та зелений; у Італії тепліше, ніж в Україні, але не так спекотно, ніж на екваторі. Почну з людей.
За офіційними даними, населення країни – десь 58 мільйонів. В Італії мешкають, зрозуміло, італійці. Але побачити справжнього італійця – проблема! На вулицях, у католицьких храмах Божих, у кафе, у музеях, всюди – китайці. Їй-бо, на кожному кроці! Я брав із собою дві фотокамери, цифрову і звичайну (плівкову), зробив сотні чотири знімків, так – вірите?! – немає кадру, аби там не було хоч би одного китайця. А є й такі кадри, де китайців з десяток.
Китайці в Італії ввічливі та посміхаються точнісінько як у китайських кінофільмах. Вони тихенько розмовляють між собою китайською мовою (це, мабуть, щоб не дратувати патріотичних італійців!). З не-китайцями китайці розмовляють англійською, міжнародною. За усі майже два тижні мого вештання теренами Італії я не чув від китайців жодного українського слова. Ну, то їхня біда! Колись і наша українська буде міжнародною!
Ще про мову. Усі рекламні написи, усі назви магазинів, усі таблички, цінники тощо – лише італійською. Англійської чи російської, як у Дніпропетровську, – зась! Жодного слова!
Тепер про загальний настрій людей. Як би точніше сказати? Мабуть, найкраще слово – доброзичливий. Я не бачив сварок у міському транспорті, не бачив п’яних бійок. Навпаки, тільки-но італієць збагне, що до нього звернувся іноземець (в тому числі, я, на якому, мабуть, написано, що з українського Дикого поля), він буде докладно пояснювати, а потім повторювати, ще і ще раз повторювати, хоч італійською, хоч англійською стільки часу, скільки потрібно, аби ви зрозуміли, що він казав і повторював, аж поки ви впевнено не виголосите твердим тоном: „Капіто!” (тобто „Зрозумів!”).
Скажу по секрету, що для мене то були найкращі уроки з італійської мови, бо ж, як кажуть, повторювання – то є мати навчання! А ще, за такий навчальний мовний тренінг італійцю й сплачувати не треба, для нього ж бо поговорити – радість! А у Дніпропетровську я б відшкодовував репетитору по 5 євро за кожну годину такого навчання. Пам’ятаймо афоризм Генерального секретаря Леоніда Брежнєва: „Економіка мусить бути економною!”!
Так от, і я теж, набравшись італійського стилю, ПОВТОРЮ сказане раніше: я не бачив жодного злого чи роздратованого італійця. Таке враження, наче вони вже досягли і реалізували моральне гасло комунізму: людина людині – друг, товариш і брат! У кафе, музеях, магазинах, всюди обслуга – сама ввічливість. Заходиш у приміщення, і відразу чуєш „Буонджорно!” (тобто „Добрий день!”), і вже – не йде! – біжить до тебе янгол, який докладно розпитає, що бажаєш, запропонує, допоможе вибрати, навіть порадить, як щось придбати чи поїсти ПОДЕШЕВШЕ! А при прощанні – обов’язкове „Граціе! Аріведерче!” (Дякую! До побачення!) Отут і українець починає відчувати себе європейцем.
Так, чого і кого (крім злих людей) я ще НЕ БАЧИВ у Італії? Ага! Я не бачив бомжів, що риються в сміттєвих урнах в пошуках чогось їстівного для себе чи порожніх пляшок на здачу тіньовикам горілчано-винного підпілля (фактично отруювачам-вбивцям 12 тисяч громадян України у 2005 році).
Я не бачив у Італії прохачів – древніх бабусь, інвалідів або дітей, яких у людних місцях розсажують на день злодійські „фірми”, а увечері забирають „виручку”, залишивши мінімум на харчі, аби не померли до наступного ранку. Також не бачив зграй бездомних дітей, які б нюхали клей з поліетиленових пакетів чи гасали містом у пошуках, що б украсти. А в Україні таких, за офіційною статистикою, у 2006 році аж 200 тисяч!
А ще я не бачив перекинутих паркових лав чи сміттєвих урн як результат нічних бешкетів нетверезої молоді. Після Дніпропетровська ніяково якось почуваєшся! Ідеш ранковими вулицями чи то Риму, чи то Падуї, а лави нормально стоять на своїх ніжках, і урни – теж стоять рівненько на своєму місці, вже позбавлені сміття, помиті чистенько... І як вдається італійцям жити без сміттєвих звалищ під вікнами житлових будинків, прямо на вулицях чи у дворах, там, де колись були дитячі майданчики?! Ні, Італія – не Україна!
Втім, я бачив акуратненькі сміттєві баки (точнісінько, як в Одесі), з акуратненькими кришками, і чомусь – без мух. На жаль, я не встиг дізнатися, як італійці позбавляються мух, аби ті не мешкали у сміттєвих баках. Може, їх не травлять, а виховують за якоюсь мушиною „болоньською системою”? Ну, годі про сміття, – немає його в Італії! Бо, з’ївши морозиво або цукерку, італієць не кидає обгортку на тротуар, а шукає урну. І пачку від сигарет не кидає, як у нас, через плече... куди впаде, туди і впаде! До речі, курити на вулицях в Італії заборонено, – штрафують! Для, як тепер кажуть, тютюнозалежних осіб обладнані спеціальні місця, вони позначені кількома мовами з урахуванням туристів.
От згадав про тротуари без сміття, тож цю тему можу трохи продовжити. Асфальтові тротуари зустрічаються не часто, здебільшого на периферії. Усі вулиці старих міст, центральні частини навіть не дуже старих міст вимощені каменем, переважно гранітом. Отут треба уточнити: а що таке „старе місто”? У нас та італійців – масштаби дуже різні. В Україні старе-е-е-е місто – то десь XVII–XVIII століття, а в Італії куди не кинь – як не XIII, то XV-те! А буває і Х століття, і ще старіше.
Тротуари у великих містах переважно широкі, у малих містах – вузькі. От, наприклад, у містечку Віченца, де мешкає мій „кузен” Джованні, на деяких вулицях поруч ми ходити не могли – він ввічливо давав мені можливість йти понад стінками будинків, а сам ступав однією ногою по тротуару, а другою – по проїжджій частині. Я намагався продемонструвати потенційну європейськість українців і пропонував Джованні помінятися місцями, але чув неодмінну відмову: „Ми, італійці, вже звикли, а ти будеш падати! Розіб’єш ніс, а мені потім його штопати?!” (він лікар).
Ще про кам’яні тротуари. Їх як вимостили років 500, а то й більше тому, так більше й не торкалися. Чому не ремонтують? Не знаю, напевно, то якесь забобоння, що стосується будь-якого каменя в Італії. Недарма ж і ім’я любимого учня Ісуса – КАМІНЬ, тобто Петро. На його честь і найбільший у світі Собор Святого Петра у Римі, де нині по великих святах править службу Папа Бенедикт XVI.
Такі ж трохи нерівні, як кам’яні тротуари, і проїжджі частини вулиць, мощених каменем (українською це „бруківка”). Я навіть помітив нерівність старовинних кам’яних підлог у деяких храмах, наприклад у славетному Соборі Святого Марка у Венеції. Втім, пересуватися пішки такими горбатенькими тротуарними шляхами-доріжками та площинами італійці звикли, ходять – не спотикаються і носи не розбивають.
Із усіх італійських тротуарів найособливіші – у Болоньї. Вони там завжди... сухі! Пояснення таке: у небі над Болоньєю є якась дірка, з якої дуже часто тече вода. Дощова погода спричинила винахід синтетичної водозахисної тканини „болонья”, з неї шили плащі з такою ж назвою, котрі у 1960-х роках розповсюдилися усім світом.
А тепер про сухі тротуари. Сухі вони тому, що над ними розташовані галереї других поверхів будинків. І отаке – по всій Болоньї! Уявіть собі, у місті сорок кілометрів галерей (так написано у довіднику). Галереї тут почали будувати ще в античні часи, будують і нині. Саме у Болоньї – найдовша у світі галерея (3,5 км), що веде до Собору Св. Лука, вона має 666 арок!
Щоб завершити спогади про болоньські враження, розповім ще про одне чудо, яке невідоме нам в Україні. Це – дві „падаючі вежі”! Кожен український школярик може мені заперечити: – То в місті Піза „падає” вежа, а не в Болоньї. І вона там – одна, а Ви, пане Єфимов, кажете про дві, – книжки треба читати!
– Так, так, мій юний друже, – відповідаю я. – Але ж мудрі стверджують, що краще один раз побачити власнооч, ніж десять разів щось прочитати!
Офіційна довідка: Болонья завжди славилася не лише своїми галереями, але й вежами. У Середньовіччі їх було аж 180, нині залишилося лише 12. Із усіх привертає увагу „парочка” схилених одна до одної веж, які так і називають спільно: Торрі-Пенденті. Побудовані вони, слава Богу, ще у ХІІ столітті, тоді коли і славетна Пізанська вежа „Кампанілла”. А історія цих, болоньських, така. У ті часи кожен багатий житель Болоньї вважав своїм обов’язком вивершити башту, та таку, аби вона була вище, ніж у сусіда. Отак „змагалися” і дві родини: Азінеллі та Горізенді. Перші побудували вежу заввишки 97 метрів, і відхилення її від вертикалі від самого початку становило лише 1 метр. Отака вона й досі стоїть, трохи схилена. А от Горізенді, мабуть, були жмотами, заощадили на фундаменті, тож коли вивели будівлю, то вона відразу почала нахилятися, притім швидше, ніж ота відома Пізанська башта. Аби не завалилася зовсім, у XIV столітті верхню частину розібрали, і залишили лише 48 метрів з відхиленням верхівки 3,2 метра. Отаку її й нині бачимо. Стоїть, наче Горізенді схилили голову перед Азінеллі, більш передбачливими і щедрими.
Ну, це мене вже понесло: почав розповідати про італійські тротуари, а приїхав до „падаючих” веж. Мушу повернутися до теми доріг. Щодо проїжджих частин вулиць у містах урочисто стверджую: за майже два тижні перебування в Італії не бачив ЖОДОЇ КОЛДОБИНИ! Чуєте, ЖОДНОЇ!!! Прикро за мій рідний Дніпропет- ровськ, та хіба варто з ним рівняти? У нас як ремонтували міст через Дніпро три роки тому, спеціальними машинами зрізали 50 тисяч тонн старого асфальту, який наш мер Іван Куліченко обіцяв використати для ремонту доріг у місті. Та знаємо, обіцянка – цяцянка! Дороги й досі в тому ж жахливому стані, а зрізаного асфальту – зась! Ще раз кажу: Україна – не Італія!
Мої схвальні епітети стосуються і шосе, їх італійці називають „страда”. Щодо їхньої якості, одне слово – ідеальні! Коли їдеш в автомобілі, то не відчуваєш аніякої вібрації купчика, і голова не хитається, і зуби не стукотять. Можеш поставити на торпедо склянку з водою, отак вона й буде спокійно їхати, – не посунеться, не впаде. Ну що ж, Італія має великий досвід будівництва доріг – ще за часи Римської Імперії було вимощено бруківкою 100 000 (сто тисяч) кілометрів шляхів. І чому стародавні римляни не дісталися наших теренів, може б і у нинішній Україні були нормальні дороги?! А от, бач, „зляпали” в епоху Кучми автотрасу Київ – Одеса, а до ладу вже два роки не можемо довести. Це у нас стиль такий: наприклад, у 1995 році почало діяти у Дніпропетровську метро на 5 станцій, минуло вже 10 років, а шосту ми усе ще чекаємо.
Італійські стради не безкоштовні. На початку і в кінці кожної дільниці такої дороги (це 50 –200 км) стоїть шлагбаум з касою, в яку треба сунути або зазначену на табличці кількість євро, або кредитну картку водія; тоді шлагбаум відкриється, і можеш хутко переходити на найвищу передачу, швидкість бо рекомендується не менше ніж 100 чи 120 кілометрів на годину. Це визначено і продубльовано кілька разів відповідними дорожніми знаками.
На страдах немає поліцейських. Може, десь вони і є, але я не бачив жодного, який би, як в Україні, виглядав з-за куща, сподіваючись отримати хабара. Проте багато доречних дорожніх знаків, які сумлінно допомагають водію, коректно підказують геть усе, що може згодитися. А от бігбордів з комерційною чи політичною рекламою на страдах немає, – італійці вважають, що оті інформаційні одоробла відволікають водія, і тим дорожньому рухові додають небезпеки. Ну що ж, їхній капіталізм вже має досвід, а наш, український, ще тільки набуває вовчої вдачі: кому б ото горлянку перегризти!
Тепер про те, ЩО САМЕ рухається дорогами. На страдах – найбільше величезних фур, таких як бігають і у нас, але кількість їх разів у 100 більше. Ніколи не думав, що стільки фур може вміститися на дорогах. Стради, в основному, мають три ряди; так от, увесь правий ряд – це фури, фури, фури, що їдуть з інтервалом 80–100 метрів зі швидкістю 90 кілометрів на годину. Таку картину я спостерігав на головних магістралях: Венеція – Мілан, Флоренція – Рим і далі на південь, та деяких неголовних. Тільки там, в Італії, я збагнув, чому Європу хвилює постачання нафти з Росії українськими трубопроводами, – бо ж, наприклад, в Італії 80% усіх перевезень вантажів здійснюється автомобільним транспортом, тобто отими фурами. Ну що ж, хоч у чомусь Україна цікава для Європи!
А ще чимось Україна цікава? Мабуть, ні (або – не дуже). Принаймні у тому, що стосується культури, зокрема літератури, театру, кінематографу. Ось кілька штрихів. За увесь термін перебування в Італії я не бачив у продажу ЖОДНОЇ української книжки, ЖОДНОЇ української газети, ЖОДНОГО українського журналу. Щоправда, і російських теж немає (я бачив лише одного разу їхній поп-журнал). Немає й афіш українських фільмів чи театральних вистав. Єдиний виняток: у період літніх відпусток італійських співаків вакуум заповнює (тепер вже – щороку) Дніпропетровський оперний театр. Маємо урочисто виголосити: Слава Юрію Чайці! – чудовому менеджеру, який, до речі, у штатному розкладі театру чомусь названий головним режисером.
Тепер про транспорт, який бачимо на італійських вулицях у містах. Звичайно, найбільше „Фіатів”, роблять же їх самі італійці на заводі в Турині. Моделей – море! Італійці – патріоти: свої машини купують, свої машини люблять. Втім, деякі (не-патріоти!) сидять за кермом „Опелів”. Частенько зустрічаються і японці, але східний демпінг італійському уряду поки що вдається стримувати уважною податковою політикою.
Але в італійських містах вражають не автомобілі, а... мототранспорт. Таке враження, що уся молода Італія сіла на мотоцикли, мопеди, моторолери і ще якісь двоколісні чудасії, – усе це має узагальнену назву „ролери”. Звернули увагу, що я сказав „молода Італія”? Так, дідугана чи столітню каргу на ролері не побачиш. А от студенти, здається, стовідсотково на колесах. Вперше я звернув на це увагу в Болоньї, де цікавився славнозвісним університетом. Раніше він мав титул дуже простий „найстаріший університет Європи”. Скромненько і точно! А нині кілька держав Європейського Союзу домовилися вчити студентів краще, ніж у США, та й підписали так звану „Болоньську декларацію”. Україні до вступу в Європейський Союз ще чекати років 10–20–30, та й, взагалі, навряд ми тому „союзу” колись будемо потрібні. Але ж...
Кілька слів про оту горезвісну „Болоньську систему” навчання. Мій висновок: класична економічна теорія розвитку суспільства Карла Маркса безнадійно застаріла; нині державами править не капітал, а чиновник, який харчується капіталом від можновладців. Візьмемо для прикладу Міністра освіти України Станіслава Ніколаєнка. Я певен, він не читав „Болоньської декларації”, інакше не казав би у своїх інтерв’ю стільки ... <отут читайте таке слово, аби мене не потягли до суду >. А от його референт – читав, це видно по текстах, які він пише для пана Міністра. Втім, читав, та... не розібрався.
Узагальнимо. Чиновникові потрібно ЩО? Зарплата побільше, та пенсія на рівні майже зарплати! От він, виправдовуючи заробіток, і складає по двадцять чотири циркуляри щомісяця, де докладно пояснює, як нам жити по-болоньськи. Та хай тобі грець, канцелярський пацюче! Я пройшов Болонью вздовж і поперек, зупиняв багатьох студентів (викладачі у відпустці), кажучи:
– Йо е кореспонденто Україно. Мі діка, пер фаворе, леі апрова процессо ді Болонья? (Я – український кореспондент. Скажіть, будь ласка, як Ви ставитесь <Ви схвалюєте> Болоньський процес?)
Щоразу студент-респондент дивився на мене здивованим поглядом, а потім відповідав тоном вкрай сумним, навіть із співчуттям:
– Буон ріпозо! (Підіть відпочиньте!)
Задля правди, щиро свідчу: жоден студент не крутив пальцем біля скроні – італійці не ображають іноземців, особа гостя і для них священна!
З „болоньської дурниці” посміявся, годі! Поїхали далі. Дотичною темою до болоньських освітянських вражень є... тема голих пупків дівчат в Італії. Я звернув увагу, що, на відміну від наших, дніпропетровських, італійські студентки пупки майже не демонструють. Ну, може, я й бачив з десяток, але то, напевно, винятки, що підтверджують правило. Є й пояснення, чому? Італія – країна католицька, і віра у них досить сувора, це ми знаємо з італійських певною мірою пуританських фільмів. Вольнощів у зовнішності жінки собі не дозволяють. Крім винятків, наприклад, богемного контингенту чи “нічних метеликів”. А крихітні студентки-китаяночки, яких безліч у Болоньському університеті, пупки не показують з-за ідейних міркувань: вони приїхали до Італії вчитися-вчитися-вчитися, а не привертати погляди хлопців своїми, хай і жовтими, пупочками!
Якщо китайці їдуть до Італії вчитися, то українці – працювати. За різними даними, нині у країні до 2 мільйонів заробітчан, переважно жінок. На цю тему можна написати цілу книгу. Не буду казати про дівчат, які приїхали, аби продавати свою красу. До речі, італійські жінки переважно некрасиві. І це не лише моя суб’єктивна думка. Так кажуть самі італійці-чоловіки, з якими я спілкувався. А от слов’янських дівчат навипередки хвалять! Офіційно проституцію в Італії заборонено, але легально функціонують, точнісінько як і у Дніпропетровську, численні масажні кабінети, комфортабельні лазні, сауни та інші „заклади”, на які можна впевнено вішати червоний ліхтар. Про розцінки нічого сказати не можу, не відвідував.
Продовжую про заробітчан. Найчастіше це домашні робітниці, що допомагають заможній родині доглядати дитину або стару людину. Є й такі, які працюють на городах, у садах, виноградниках, на будівництві (це переважно чоловіки). Я спілкувався з родиною заробітчан, які в Італії вже 3 роки. Федір і Наталка добре опанували італійську мову, встигли народити доньку, назвали її на італійський кшталт Лаурою. Він працює у комерційній фірмі, вона – прибирає квартиру та готує їжу в італійській сім’ї. Придбали „Фіат”. Субота і неділя у них – вихідні дні, тож їздять своїм авто купатися в морі, – на березі є зручні кемпінги. Ну що ж, ці заробітчани вже обома ногами в Європі, а ми, дніпропетровці та інші українці, будемо ще довго стояти розкорякою між Європейським Союзом та СНД.
Українцям, що працюють в Італії, наша держава поки що не дозволяє отримувати громадянство, як це вже унормовано у Португалії, але їм і так добре. Ностальгія почне гризти душу, коли вони досягнуть значно старшого віку. А поки що вони мають можливість дивитися українською мовою телевізійні новини каналу „1+1”, який із середини 2006 року почав трансляцію на Італію. Нехай наші брати-українці дивляться! Нехай плюються та сміються досхочу з наших „мудрих” київських політиків!
Ото тільки-но згадав київське багно, то й почав нервувати, нумо переключимося на нейтральну тему. Мене запитують, як я, звичний до традиційної української кухні, харчувався в Італії? Відповідаю, провокуючи здивування: „Шість разів на день!” Справді, дивуються. Але неодмінно запитують: „А чому приїхав не товстий?” Мушу докладно роcповідати, як харчувався „за системою Джованні” (раніше згаданого мого „кузена”).
Десь о 8 ранку ми вдома, на веранді пили чай з величезного чайника, по дві-три чашки кожний; якщо хочеш, можеш додати цукор, що стоїть на столі у вазочці. З третього дня мого візиту господарка Марина стала ставити переді мною блюдечко з круглим коржиком діаметром десь 15 сантиметрів, – співчувала мені, побачивши у перші дні мої голодні очі після сніданку.
Потім ми з „кузеном” їхали на якусь екскурсію, і об 11-ій, де б ми не були, Джованні виголошував: „Володья (з неодмінним м’яким знаком у вимові), салато?”, тобто вже час їсти салат. Я відповідав згодою: „Дакордо!”, ми заходили у найближче кафе і замовляли „салато”. Що це таке? Дрібно накришений звичайний, як в Україні, салат, або накришена капуста. Треба полити оливковою оливою (справжньою, з маслин) і перемішати. Їдять оте „салато” без солі і без хліба. Зізнаюся, я побоювався багато їсти незвичної страви, тому вставав з-за столу якщо не голодний, то трохи голоднуватий. Розповідали, що в італійців ще буває салат із винограду, з помаранчів у суміші з огірочками; з кавуна у суміші з шинкою, та інші. Вірю, різні салати бувають, але я не встиг усе покуштувати. А от натуральний салат та капусту запам’ятаю на віки вічні.
Наступна „їжа” – вже о першій дня. Традиційно у цей час Джованні виголошує: „Володья, шпріц?!” Я знову ввічливо дакордаю і додаю: „Ком туа!”, тобто „Як і ти!”. Кузена це влаштовує, і він у першому-ліпшому барі замовляє шпріц, тобто аперитив. Як зазвичай, це суміш мартіні з коньяком, і обов’язково там плаває кубик льоду. П’ють без соломинки. Справді, Італія – не Україна!
Рахуєте, це я вже „поїв” тричі?! Самі розумієте, як сприймаються античні пам’ятки культури та унікальні музейні експонати під акомпанемент мого майже порожнього шлунку, і отак десь до 17 години!
Врешті-решт Джованні запрошує в кафе, і там я вже накидуюсь на обід з 4-5 страв, – це і зуппа (тобто суп), і піцца, і щось овочеве, і кава з тістечком (або біро, тобто пиво). Ну, слава Богу, поїв! О, тепер я вже гідний на екскурсії, але о 18-й музеї вже позачинялися. Втім, можна піти до Храму Божого послухати католицьку службу з органом або погуляти старовинними вулицями. Отак ми і службу слухали, і гуляли, бувало, до півночі, і пізніше.
Але ж я ще не розповів про п’яте та про шосте харчування. П’яте – то є вечеря, – їли якусь одну страву, найчастіше „пасту” і пили чай. Отут саме треба розповісти про згадану національну страву. „Паста” – то є загальна назва будь-яких макаронних виробів в Італії. Є дуже багато її різновидів, на вітрині продуктового магазину можна одночасно побачити до 5 десятків різних паст. Пасту сиплять у супи або ж вона використовується як гарнір до других страв. Цікаво, нині мають популярність пасти не з порожньою діркою всередині, а з якимось наповнювачем, наприклад, сирним або м’ясним. Назви їхні отакі: равіолі, аньєлотті та тортелліні. Сенсом і смаком нагадують українські вареники, хоч розміром вони ближче до пельменів, але форму мають пряму, а не скибочкою.
Хочете запитати, а що таке фірмова італійська страва спагетті? То є довгі тонкі макарони (їхній діаметр дорівнює 1/10 дюйма, тобто 2,5 міліметра). Не треба плутати їх із спагеттіні, тобто д-у-у-уже тоненькими спагетті. Неаполітанці спагеттіні називають по-своєму: вермічеллі. Так от звідкіля наша українська вермішель!
І останнє хитре запитання можете задати мені „на засипку”: а чи є в Італії макарони? Так, є. Це коли трубочка коротенька. А ще у народі називають маккероні будь-який згаданий раніше макаронний виріб фабричного, а не домашнього, приготування. Не заплуталися? Можу повторити, навчився у італійців!
Я вже, здається, казав, що Італія – це не Україна? Так от, повторюю, італійська паста – це не українські макарони, рожки, зірочки, вермішель та інше подібне. І не тому, що іншої форми чи габаритів, а тому, що якісне тісто для пасти робиться із борошна, яєць та білого вина (!) Ну як, вразив? А наш Грицько на макаронній фабриці вино сам вип’є, а рожки замісить на воді, нефільтрованій, прямо із крана. Тому й ще один контраст двох держав: Грицько – не Грегоріо!
Ну і, врешті-решт, треба згадати про останнє, шосте, харчування протягом дня. Це вже перед сном. Мені найліпше було б випити, за багаторічною звичкою, півлітра теплого молока (по-італійськи лате) з медом. Але ми із Джованні зазвичай випивали пляшку сухого вина, після чого казали один одному: „Буанонотте!” („Доброї ночі!”).
А о 8-й ранку я знову випивав 2-3 чашки чаю, і цикл повторювався.
О, тепер варто розповісти про піццу, національний винахід італійців (національний, як у нас українські галушки чи борщ). Нормальний італієць розуміється у 16 видах піцци, професіонали знають 2000 піцц. Я ж був гостем Італії, і тому розрізняв піцци двох видів: круглі (персональні) і квадратні (їх печуть розміром метр на метр, а потім ріжуть на шматки для багатьох їдоків). Круглу піццу придумали в Неаполі, квадратну – в Римі. Мені розповіли, що взагалі італійська піцца колись починалася лише з двох компонентів: дріжджевого тіста і помідорів. Сир, як модний нині компонент, додався пізніше. В залежності від різновиду, в піццу чого тільки не кладуть: кабачки, родзинки, горіхи, гриби, солодкий перець, часник, чорні оливи, шинку, мідії, креветки, і навіть крихітні рибки кільки. Їсти піццу треба тільки-но спечену і запивати теплим червоним вином або холодним пивом. А ми в Україні вміємо пити і вино, і пиво навіть без піцци!
А тепер можете мене спитати: якою мовою я спілкувався в Італії – із Джованні, у транспорті, в музеях та магазинах? Гордо відповідаю: італійською, щоправда з – кхе-кхе! – помітним лише мені французьким акцентом. Як то так? Річ у тім, що я – страшенно забобонний, і поки не отримав візу із посольства Італії, за вивчення італійської мови не брався. Хоч, на всяк випадок, придбав книжку (на жаль, російською мовою) „Итальянский язык за 3 месяца”. Візу мені привезли із Києва кур’єрською поштою 20 червня, а квиток на автобус Київ-Падуя я замовив завчасно, за місяць, на 28 червня. Таким чином, на опанування італійської мені залишився лише тиждень. Книжки „Італійську – за тиждень” я не знайшов та, мабуть, такої й не існує.
Ну і що ж я встиг вивчити? Зрозуміло, найпростіші загальні фрази, привітання і подяки, деякі побутові запитання і прохання, вибачення і специфічні італійські вигуки: „Браво!”, „Бене!” (Добре!), „Альт!” (Стоп!), „Аюто!” (Допоможіть!), ну і, безумовно, „Віва!” (Хай живе!), це щоб у будь-якій критичній ситуації ґвалтувати „Віва Італія!!!”
Та ще я навчився рахувати до 300 (бо мав на подорож 300 євро!).
Чому французький акцент? А я у школі, до 4-го класу, вивчав французьку мову, а вона трішечки схожа на італійську. Джованні у школі теж вчив французьку, тож ми з ним винайшли свій власний своєрідний італо-французький суржик, і чудово розуміли один одного.
Знання чисельників мені стало у пригоді, коли торгувався з продавцями. В Італії я купив для себе: а) сонцезахисні окуляри (10 євро); б) наручний годинник (30 євро); в) шкіряний пасок для штанів (10 євро). За дрібні сувеніри та поштові листівки торгуватися не було потреби, – там ціни фіксовані, від 20 до 50 центів, і я їх накупив чималенько, – підстраховував свої фотокамери.
Більш коштовних речей я не мав можливості придбати – ціни „кусаються”. От деякі типові приклади (подаю за рекламним журналом „Boutique Alitalia. Summer 2006”: краватка чоловіча – від 70 до 85 Є; окуляри сонцезахисні (фірмові, не такі як у мене!) – від 155 до 169 Є; ручка кулькова фірми „Монблан” – 189 Є; одеколон простий – 33 Є, фірми „Версаче” – 47 Є, фірми „Діор” – 53 Є; туш для жіночого макіяжу – 24 Є; губна помада – 33 Є; годинник наручний чоловічий (фірмовий) – від 85 до 140 Є. А от ціни з вітрин магазинів: костюм чоловічий – від 200 до 500 Є; сорочка чоловіча – від 50 до 200 Є; черевики чоловічі – від 150 до 300 Є. Про одяг для жінок нічого сказати не можу, цей товар мене не цікавив (навіщо головний біль?!).
До речі, в Італії євро стало офіційною грошовою одиницею, як знаємо, десь три роки тому. Однак італійці ностальгічно-патріотично саме слово „гроші” залишили своє рідне – це назви давніх грошових одиниць: денаро (пам’ятаєте динари?) та сольді (була колись популярна пісня „Два сольді”).
А тепер відпочиньмо від клятих грошей – пагуби світу! – і погуляймо святою чистою природою, горами. Під час нинішньої подорожі я проїхав половину України (Дніпропетровськ –Київ –Чоп), Угорщину, Австрію та добрячу частку Італії, при цьому милувався Карпатами, Альпами та Апенінами. Розповідати про красу європейських гір можна кілька годин. Зараз же коротко зазначу: Карпати та Апеніни дуже схожі – це зелені гори з покатими, спадистими схилами. А от Австрія, Австрійські Альпи візуально здивували якось по-чудному: таке враження, що спиш і тобі сняться давно забуті картинки з дитячої книжки, – усе, наче іграшкове, чистеньке, красиво рівненько пофарбоване, і людей-австрійців було видко з вікна мого автобуса фірми „Трансєвролайн”, – вони десь там в далечині щось шубуршать, а з вигляду – ляльки та й тільки! Отакі лялькові навіть... австрійські поліцейські (тільки я їм цього не казав!)
Те-е-е-е-е-кс, я ще не казав, що Італія – це не Україна? (Тільки, Бога ради, не згадуйте „начальника транспортного цеху”, – я ж приколююсь!).
Тоді трохи розповім про славетних італійських тіффозі. Що вони стають, наче скаженими, коли вболівають за любиму футбольну команду, це ми знаємо з дитинства. Але ж чим виміряти оту скаженість?!
Я можу порівнювати їх лише з дніпропетровськими вболівальниками місцевого футбольного клубу „Дніпро”, які ду-у-уже хочуть бути схожими поведінкою на вулицях та стадіонах на італійських тіффозі. Але ж мені треба було самому власнооч побачити отих, справжніх, італійських, котрі, наче якісь агресивні релігійні сектанти, витворяють таке-е-е-е!!! Як у нас кажуть, „ну ні в які ворота не лізе!” Я збагнув, для просунутого тіффозі головне – голосно кричати, виводячи у зойк свій адреналін, і тим самим провокувати сплеск адреналіну у того, хто знаходиться поруч. А ЩО САМЕ кричати, не має аніякого значення. Аби голосно! І при цьому очі – в різні боки!
У той вечір, коли в чемпіонаті Світу-2006 збірна Італії з футболу виграла у німців 2:0, я був у Римі. По закінченні телевізійної трансляції я вийшов на римські вулиці й... трохи не очманів – Рим гримів!!! Носилися на божевільних швидкостях усі транспортні засоби, починаючи від велосипедів і закінчуючи вантажівками-сміттєвозами! На кожному – прапор Італії. Всяк італієць щось божевільно кричить, ґаласує, волає, – щосили, аж у вухах дзеленчить! Але щонайчастіше чути: „Віва Італія!”
Втім, були і „піхотинці”, тобто без транспорту, але теж із прапорами. Багато хто був і з двома прапорами. А от з трьома, їй-Бо, – не бачив. Може, десь і такі були?
От яким чином, масовим „божевіллям”, у європейській державі нині формується патріотична свідомість!!! Господи, та це ж наше: „Ми – разом, нас багато, і нас не подолати!” Ну що ж, нині залишається співати романс, звичайно, російською мовою: „Были когда-то и мы рысаками...” А надалі – дай, Боже, і нашому теляті та вовка з’їсти!
Усього розповісти про Італію неможливо. Я був там неповних два тижні й, безумовно, не все побачив, і не про все, що побачив, розповів у цьому нарисі. Я нічого не сказав про історичні та архітектурні пам’ятки, про храми та музеї, про будинки та площі, про річки та канали, і багато чого іншого вкрай цікавого. Усе це треба бачити власнооч, словами передати враження неможливо. Та й не усілякі слова підходять для змалювання емоцій.
І то є профанація – розповідати українською мовою про італійські краєвиди, про італійські міста і села, про італійські події, і, тим паче, торкатися італійської ментальності. Сподіваюсь, я хоч трохи наближуся до інформаційної істини, якщо із загадковим виразом очей, які побачили якийсь зовсім інший світ, скажу про Італію такі прості слова: Беліссімо! Маніфіко!! Фантастико!!!
Італія – не Україна, і яка ця країна ЧУДОВА!
Серпень 2006 року

10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007