проект редакція часопис посилання контакти





4 (10) 2006 жовтень - грудень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Всесвіт
Творча спадщина
Літературознавство
Перекину кладку
Огляди, рецензії, полеміка
Суспільство
Наші люди у світах
Молодіє муза
Мандри
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Браття – Січеславники
ПЕРЕКИНУ КЛАДКУ


Всеволод ТКАЧЕНКО

Олів’є де Маньї
(1529–1660)
СОНЕТ ДО МЕМ

Признаюсь, що люблю я весняної днини
Вдихати пахощі гвоздик, троянд і буркуну.
І віршувати, Мем, люблю я після сну,
Кохану славлячи під наспіви пташині.

Улітку ж зморений від спеки, у долині,
Цілуючи вуста, за грудь її торкну
Й обмежуюся цим. Люблю не свіжину,
А ягоди, плоди та інші лакомини.

А восени, коли дме вітер за вікном,
Я перед учтою люблю запить вином
Каштани, смажені на вогнищі, рум’яні.

Лиш взимку, коли геть не тягне за поріг,
Найзаповітніша з усіх моїх утіх –
Обнявшись з любкою, кохатись на дивані.


Ремі Белло
(1528–1577)
ТЕНДІТНИЙ ТВІЙ ПУПОК...

Тендітний твій пупок, що править мимохіть
За центр округлости, вивершує живіт.
На вазу схожий він, що виліплена з глини.
Навкруг там пахощі п’янкі й цвітуть рослини.

Округлий твій живіт, розпещений давно,
Мені нагадує насипане зерно.
Навколо ніжністю манять лілеї білі,
Які увінчують цей пагорок на тілі.

Франсуа Малерб
(1555–1629)
НАМІР ПОЛИШИТИ ПАНІ,
ЯКА ЗАДОВОЛЬНЯЛАСЯ
ЛИШЕ ОБІЦЯНКАМИ

О неземна красо – прегарне вболівання,
Чия душа приплив свій має і відплив,
Подбайте, щоб мені полегшити страждання
І цим позбавити гнітючих почуттів.

Мене приваблюють принадні ваші очі,
Які спроможні міць мою перемогти.
Як підморгнуть вони взаємністю охоче,
То треба їм жаги, як, власне, й доброти.

Коли надумаю, що ця збулась ідея,
То на заваді щось з’являється хутчій,
Як покривало, що дружина Одіссея,
Наткавши за весь день, розпустить уночі.

Ви занехаєте цим, пані, вашу славу.
Наобіцявши, ви мене взяли на сміх.
Чи, може, голову ви маєте діряву,
Чи, пам’ятаючи, зреклися слів своїх?

Я усвідомлюю шляхетні устремління,
Чого мене лиш скін позбавити б зумів.
Залежатиме все від вашого хотіння.
Якщо ви поклялись, дотримуйтеся слів!

П’єр де Марбеф
(бл. 1596 – після 1635)
СОНЕТ

Єднає гіркота любов і море хмуре:
І море є гірке, гірка також любов.
І в море, і в любов пірнають стрімголов,
Бо море і любов немислимі без бурі.

На берег сядь, якщо тебе жахають жмури.
Якщо ж лякаєшся любовних почуттів,
Не дозволяй, щоб ти від мук палахкотів.
Тоді ніколи, знай, не матимеш зажури

Від сильних почувань, нестримної жади
Прамати любощів виходить із води.
Проте вода вогню не принесе згасання.

У грудях болісно горить до тебе шал.
Коли б вода могла згашати серця пал,
Я морем сліз залив би це палке кохання.

П’єр Корнель
(1606–1684)

Якщо, маркізо, вже й очиці
Колишній свій втрачають шарм,
То знайте, що в моєму віці
Гарнішою не бути вам.

Щонайвродливішому в світі
Готує час печальні дні.
Зів’ялить він розквітлі квіти,
Як зморшки поорав мені.

Той самий рух планет незмінний
Керує ніччю й нашим днем.
Я юним був, як ви й понині.
Та старість вас не обмине.

Одначе в мене є принади,
Що мають звабу і красу,
Шукаючи собі розраду
На цих спустошеннях часу.

Задосить маєте ви вроди.
Одначе ті, хто вам набрид, –
Цілком шляхетної породи
Й жили б ще довго вочевидь.
Вони й очей примножать славу.
Що ніжними мені здались,
Викохуючи без угаву
Ту, що сподобали колись.

Відтак і я серед народу
Довір’я матиму кредит.
Він обезсмертить вас за вроду,
До чого прагну стільки літ.

Дарма, що вас страшить цей сивий,
Маркізо чарівна моя,
Він варт любові й перспективи,
Коли все чинить так, як я.


Жан де Лафонтен
(1621–1695)
ТИ, ВТІХО...

Ти, втіхо, до якої не було принади
У найпрекрасніших умів Еллади,
Ходи хутчіше на запрошення моє:
Для тебе місце тут чудове є.

Люблю я книги, гру, мелодії, кохання,
Село та місто, врешті, все; але
Пусте, якщо я почуваюсь зле,
І меланхолію несуть мені бажання.


Жан-Батіст Мольєр
(1622–1673)

Ви від моїх зітхань цієї ночі,
Прекрасне диво, спалахнете знов,
Стуливши до світанку міцно очі.
Але проспати – це ще не любов.

Не бійтеся, в шаленому коханні
Не стільки вже й нещастя, далебі.
Кохаючи, ми в кожному зітханні
Якусь полегшу маємо собі.

Любов замовчувати не годиться.
Мені освідчіться. Любов палка
Не мусить бути вам як таємниця,
Хоча ви й боїтесь цього божка.

Хіба ж страждають від такої муки
Чи від таких блаженних насолод?
І нашими серцями без принуки
Кохання править наче верховод.

Здавайтесь, Аміранто боговита.
І підкоріть коханню почуття.
Кохайтеся допоки красовита,
Бо час пройде, й не буде вороття.

П’єр-Жан Беранже
(1780–1857)
ВЕСНА І ОСІНЬ

Дві пори року важать дуже
Для тих, хто радісний весь вік:
Весна дарує людям ружі,
А осінь – виноградний сік.
Дні йдуть ритмічною ходою,
Під осінь довшаючи знов.
Прощай, хмільне вино, – весною,
А восени – прощай, любов!

Мішав би я вино з любов’ю
Для повнокровного життя,
Та шкодять, стверджують, здоров’ю
Не в міру любощі й пиття.
Здоровий глузд керує мною,
Тому я жити так готов:
Прощай, хмільне вино, – весною,
А восени – прощай любов!

Так до Розети залицяння
Розпочалися навесні.
Але її вередування
Набридло зрештою мені.
Щоб відплатити їй з лихвою,
Я враз до неї охолов.
Прощай, хмільне вино, – весною,
А восени – прощай любов!

Аделю з ближнього кварталу
Півроку зводив я з ума.
“Прощай”, - вона мені сказала,
Та восени прийшла сама.
Під виноградною лозою
Я гарну відповідь знайшов:
Прощай, хмільне вино, – весною,
А восени – прощай любов!
Марселіна Деборд-Вальмор
(1786–1859)
ТРОЯНДИ СААДІ

Тобі троянди я ламала в ранню днину.
Але я стільки їх набрала в поясину,
Що не змогла вузлів позатягати в лад.

І пояс розірвавсь. Тут вітер, як на горе,
Троянди всі мої заніс далеко в море.
Вони ніколи не повернуться назад.

Від них вода була червона, мов багаття.
І пахне квітами ще й досі в мене плаття.
Духмяним спогадом подихати присядь!

Віктор Гюґо
(1802–1885)
МОВ ОСОКА ГНУЧКА ОБВИЛА…

Мов осока гнучка обвила
Пругкий твій стан моя рука.
А серце билось наче крила
Тетерюка.

І довго-довго нас мовчущих
Цікавив ще нічний покров.
Що відбувалось в наших душах?
Любов! Любов!

Ти, ніби янгол достеменний,
Дивилася зі сторони.
Мене сліпив твій зір блаженний
І неземний.


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007