проект редакція часопис посилання контакти





4 (10) 2006 жовтень - грудень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Всесвіт
Творча спадщина
Літературознавство
Перекину кладку
Огляди, рецензії, полеміка
Суспільство
Наші люди у світах
Молодіє муза
Мандри
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
>Володимир ЄФИМОВ
>Мона КОН
Музика
Браття – Січеславники
ТЕАТР


Володимир ЄФИМОВ

ЧОТИРИ ПРОФІЛІ
СІЧЕСЛАВСЬКОЇ МЕЛЬПОМЕНИ

НОЧІ ЕРОТИЧНОГО БОЖЕВІЛЛЯ
(У Дніпропетровському академічному
українському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка – прем’єра)

Друже мій Читачу! Якщо у Вас сьогодні поганий настрій, якщо Вас не зрозуміли на роботі чи у сім’ї, якщо цілодобово мерзнете з-за холодних батарей, – не гайте часу, поспішіть на вулицю Леніна до театру імені Тараса Шевченка і гляньте на афішу. Якщо там зазначено прем’єру „9 ночей”, Вам пощастило! Сміливо купуйте квиток, сідайте позручніше у крісло, розслабтеся і дивіться на сцену. Гарантую: вже через 15 хвилин від початку вистави збагнете, що це не Ви – найнещасніша людина у світі! З чого мої гарантії? От послухайте.
Але спочатку дитяче запитання (чоловікам): як би Ви повелися, якби, прокинувшись вранці, раптом побачили поруч у своєму ліжку незнайому оголену красиву жінку? Ну що, заінтригував? Вже знаєте відповідь чи замислилися? Ото й воно!
Отакий шокуючий початок п’єси придумав не я, а драматург М.Вішнєк. Студенточки (мабуть, першокурсниці), що були у глядацькій залі на прем’єрі 19 жовтня, побачивши два оголених тіла на сцені, усі одностайно і щиро заверещали; хлопці ж – студенти, мабуть, почервоніли (я сам не бачив, темно бо було); пенсіонери – міцно стисли щелепи (теж не бачив, лише чув, як щось тріщало). А що ж було надалі? Розповісти НОРМАЛЬНИМИ словами важко, бо сама п’єса, як би то мовити, НЕНОРМАЛЬНА. Як то так? Для цього треба знати, а що то є НОРМА. Відразу офіційно виголошую: цього не знає ніхто у світі!
Зазвичай за норму беруть дещо середнє із переважної більшості приватних (індивідуальних) думок окремих осіб. Так, у первісних людей, у пралюдей, якихось там пітекантропів, нормою було ставити вожаком спільноти-зграї найсильнішого фізично. Нині ж на чолі держав стоять найхитріші, яких посадили у крісло найбагатші. Бачте, як змінилася норма! І отаке в людському суспільстві абсолютно у всьому. І не заперечуйте, це – істина!
Так от, я вже сказав, що слів нормальних для вистави не маю, тож відгук на цьому можна було б і закінчити. Але ж Вам, Читачу, відчуваю, кортить ще хоч трішечки довідатися, про що ж вистава? Тож окремими штрихами-відповідями на свої ж риторичні запитання спробую передати враження від побаченого.
Скільки дійових осіб? Дві, вони не мають імен, названі так: Вона (арт. Світлана Сушко) та Він (арт. Віктор Гунькін).
Хто режисер-постановник? Аліна Носач, випускниця Київського театрального інституту, ця вистава – її дипломна робота.
Наступне запитання – трохи парадоксальне: у виставі чи грає хтось на саксофоні? Так, імпровізує прямо на сцені Сергій Шайкін, але його музика, що звучить у паузах сценічних дій, – мелодійна, і це контрастує з нервовим перебігом подій на сцені. А може, цим режисер прагне „перемкнути” увагу глядача, дати йому відпочити? Припустимо.
Чи є ще якийсь інший музичний супровід? І так, і ні. Це залежить від того, чи можна вважати метроном, що клацає щосекунди, за музичний інструмент. Хоч клацає він завжди однаковісінько, та символізує різне – колись це короткочасність людського життя у вічності часу, а колись – простий ритм сексу.
Із останнього слова і наступне: чи любляться герої у виставі? Так, було діло. Сказано ж у назві: 9 ночей.
Які слова ГЕРОЯ запам’яталися?
– Я боюся, що хтось прийде і розбудить нас.
– Мені було б приємно, якби ми кохалися разом.
– Так... Так... Так... Так... Так... (Це – єдина відповідь на будь-яку Її, героїні, божевільну пропозицію).
А які слова ГЕРОЇНІ увійшли у підсвідомість?
– Я чую музику падіння у самому падінні.
– Я знаю відповіді раніше, ніж ти ставиш запитання.
– Ти переходиш у потойбіччя?
– Нам потрібен ритуал.
– Від вина я чманію (у виставі багато п’ють, але “божевілля” – не від вина).

Може, досить запитань? Особисто мої висновки такі. Безумовно, вистава цікава своєю незвичайністю. Це – своєрідне ретро театру класичного абсурду Йонеску в поєднанні із фрейдівським заглибленням в еротику божевілля.
Яка буде подальша доля вистави, залежить від... обласної державної адміністрації. Якщо дадуть театрові ім. Шевченка ліміт на газ, тобто якщо буде опалення приміщення, то чекаймо аншлагу. А не дадуть... Як то Світлані й Вікторові бути голими на сцені майже дві години?!
І насамкінець – порада. Ніколи, у будь-якому настрої, не порівнюйте і не співставляйте тепло любові з холодом батарей системи опалення. Любов завжди дає тепло, якщо вона – Любов. Навіть трішечки божевільна. Авжеж усі ми нині живемо у божевільному світі.

20 жовтня 2006 року

А ПРИВИД... СТРИПТИЗУВАВ!
(На сцені Дніпропетровського російського драматичного театру імені Максима Горького – прем’єра)

\Людство вірило тисячі років, що увесь світ стоїть на „трьох китах”. Ця вистава – теж базується на „трьох китах”, сакраментальне число „3” утверджується і тут! Але що цікаво: оці кити театральні – різної національності. Конкретизую: перший „кит” – то є славетний бразильський письменник Жоржі Амаду, який ще у середині ХХ століття написав роман „Дона Флор і два її чоловіка”; другий „кит” – англійський драматург Ноел Кауард, що у першій чверті ХХ ст. створив комедію „Завжди з тобою”; а третій „кит” – вже наш, український, це – режисер Володимир Саранчук, котрого, як відомо, дуже високо титуловано: а) народний артист України; б) заслужений артист Росії (це не те що Ж.Амаду – якийсь там собі лауреат Міжнародної Ленінської премії 1951 року!).
\Зрозуміло, оскільки наші „кити” – з різних країв, то і ментальності у них мають бути різними. Тож я убачаю героїзм досвідченого В.Саранчука в тому, що йому вдалося створити цілісну виставу, орієнтовану на четверту ментальність – дніпропетровську, яка не є ані бразильською, ані британською, і тим паче – українською. Тож недарма голова Національної Спілки театральних діячів України п. Лесь Танюк вже не раз казав (на фуршетах), що Дніпропетровськ поступово перебирає на себе функцію театральної столиці України. Будемо ж патріотами свого міста, будемо ж із кожною театральною прем’єрою гідними нащадків, які через 10 тисяч років будуть досліджувати ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ КУЛЬТУРУ, отак як нині вчені цікавляться культурою шумерською чи трипільською!
\Відчуваю, Шановний Читачу, Вам вже кортить дізнатися про зазначеного у назві статті оголеного привида (точніше оголену привидуху, якщо взагалі привиди мають стать). Тож слухайте.
В романі Ж.Амаду перший чоловік дони Флор помер, танцюючи на карнавалі; у п’єсі Кауарда перша дружина Чарльза на ім’я Ельвіра померла, надто потужно сміючись (отак зреагувала на виступ парламентаря по радіо). Минуло кілька років, обоє вдівців знайшли собі пару, але вдруге щастя їм не судилося. І згадують вони своїх перших, по-справжньому Коханих: доні Флор увесь час увижається, що її перший чоловік сидить голий на шафі й сміється разом із нею; а Чарльз, тільки-но вип’є чотири-п’ять „великих пляшок мартіні”, бачить привид Ельвіри, яка теж має звичку лізти на шафу, але їй подобається ще й спокушати Чарльза, відверто стриптизуючи, наче, як рекламується, у деяких нинішніх дніпропетровських нічних закладах (я вже казав про не-українську дніпропетровську ментальність).
Загалом сюжет вистави, яку мені пощастило подивитися 17 листопада у театрі імені Горького, простенький. В основі бачимо класичний „любовний трикутник”: Чарльз (арт. Олександр Мішін), привид Ельвіри із 7-річним стажем (арт. Олена Попова) та друга дружина Чарльза Рут (арт. Нінель Амутних). Фігурує також вкрай активний комедійний персонаж, це відчайдушний екстравагантний медіум мадам Аркаті (засл. арт. України Неллі Масальська), яка до спіритичного стола дістається... на велосипеді, а потім, під час самого окультного сеансу, має звичку стояти біля того стола у перевернутій позі хатха-йоги „халасана” (поза плуга), тобто, якщо мовити по-нашому, українською, – догори дригами.
Аби цій дивачці надати ще більшої загадковості, режисер разом із художником одягли на її голову спеціально створений складний технічний апарат. Це капелюх-шолом із живленням від акумулятора, до якого підключене світлове табло у формі коли німба, а коли гадюки. Загалом, як на мене, усе це трохи нагадує перший „лунохід”, що висадив СРСР на Місяці. Коли це світлове табло вмикається, світло у глядацькій залі вимикають. На Місяці теж часом буває темно.
Серед дійових осіб є ще дівчина-служниця, у якої майже немає слів, тож її функція – смішити глядача – обмежується змінами способів ходи чи бігу по сцені. До окультизму чи до стриптизу режисер-постановник її, слава Богу, не залучає. А ще на сцені, буває, в епізодах засвічуються надто скромні і надто тихі містер та місіс Бредмен.
Як грали актори? Не скажу. Нехай кожен глядач поціновує сам, подивившись виставу. Нав’язувати свою думку нині недемократично! А от щодо цільності, гармонійності створених образів можу подискутувати. От бачимо Чарльза, „письменника середнього віку”, тобто номінального інтелігента, який не раз пропонує дружині: „Милая, заткнись!” (мова вистави – російська).
Або такий епізод. У другій дії Чарльз із дружиною десь хвилин 20 поспіль статично з’ясовують стосунки, кидаючи один одному брутальні, а то й гидкі слова банального змісту на кшталт „Ты всегда стремилась подчинить меня!”, „Твое тело не такое соблазнительное, как у Эльвиры (тіло привиду?!)”, „Ты проводишь инвентаризацию моей сексуальной жизни”. Між цими фразами, буває, виголошується якась трансцедентальна думка, наприклад, „У меня что-то очень важное не в порядке”.
\Втім, у нетверезого письменника Чарльза, коли він душевно спілкується із привидом, бувають і сльози на очах: „Скажи, Ельвіро, чи не холодно тобі бути привидом?” І все ж, навіть у такому епізоді, співчуття не навертає сльози на очі глядача. Як і у фіналі, коли дух привиду, прихопивши газовий білий шалик, зноситься вгору, у Безмір, а усі персонажі (крім, зрозуміло, Ельвіри, яка унеслася) чомусь розпочинають бурхливо гопцювати на сцені, згуртувавшись у традиційне спіритичне коло. При цьому музика, під яку танцюють, нагадує добре печальновідомі ритми Вірки Сердюки – „гу-цю-цю”... І що б оте все означало?!
\Ну що ж, нині усі стверджують, що розуміються в окультизмі, і все ж, коли щось конкретно їх запитаєш, тікають у кущі або ж починають промовляти чудернацькі слова, наче хочуть у голові запитальника заплутати звивини його мізку. Дякуємо ґречно! Втішимося думкою, що кожна людина має право на власне сприйняття кожної ситуації.
\Про роботу художника Олени Бабай, щиро, не маю чого суттєвого сказати. Справді, щось там на сцені було (здається, шафа, диван, два столи, ширма, драбинка до книжкової шафи на 5 сходинок, 6 стільців та ін.), але оплесками глядачів оте не було відзначено.
\А тепер – підсумок. Драматург Ноел Кауард визначив жанр своєї п’єси як „комедію”; режисер-постановник Володимир Саранчук планку підняв вище – „дотепна комедія”. Сперечатися не будемо, йому видніше! Нехай посміється з кожного англійського дотепу! І ми – з ним, дай Боже. Аби той сміх був на користь дніпропетровській ментальності. Тоді й наші нащадки через 10 тисяч років будуть менше дивуватися нинішній смузі суму на політико-економічній сцені України.

18 листопада 2006 року

РОСІЙСЬКЕ РІЗДВО У ДНІПРОПЕТРОВСЬКОМУ ЛИСТОПАДІ

Дивно? І таке буває, якщо мовиться про театр. А народився балет „Ніч перед Різдвом” за мотивами повісті Миколи Гоголя. Сталося це 9 листопада у Дніпропетровському академічному театрі опери і балету. До справжнього Різдва Христового ще чекати майже два місяці, тож театр має час виставу „відшліфувати”.
Зміст того, що було протанцьовано на сцені, близький до написаного Миколою Васильовичем, а вишукані мовні „мотиви” класика української літератури передані модерновими ритмами та рухами сучасного штибу. Запитаєте, чи можливо засобами балету передати ліричність прозової повісті, її містичність, тонкий гумор? Відповідаю: можна. У театрі можна усе! – танцюють же на театральних сценах, як знаємо, і тварини, і янголи, і нечиста сила, і навіть реальні історичні постаті! От колись, у 1960-х роках, викаблучував на сцені карколомні па німецький економіст Карл Маркс у балеті „Женні фон Вестфален” (зрозуміло, роль виконував артист), нині ж на дніпропетровській сцені танцювала російська цариця Катерина Друга!
Загальне враження від прем’єри – позитивне; по закінченні глядачі виходили із зали з добрим настроєм, приблизно із таким же, як після концерту улюбленого естрадного співака чи гурту. Лише трохи відпочивши від безміру звуків та зорових образів, глядач здатний розпочати процес свідомого аналізу побаченого та почутого. У кожного – свій аналіз. А у деяких його взагалі немає, – не потрібен він їм! – аби скоріше до тарілки чи до чарки. Я ж, зрозуміло, висловлюю суто суб’єктивне.
Але спочатку – вихідні дані. Поставив виставу добре відомий дніпропетровцям балетмейстер, заслужений артист України Олег Ніколаєв. Написав до балету музику, а також створив аранжування відомих музичних творів, що вставлені у дію, наш же, дніпропетровський, композитор Віталій Калиновський. Художник-постановник дійства – Дарина Біла. Балет має дві дії, які складають п’ятнадцять 5 основних балетних епізодів. Тривалість вистави (без урахування антракту) – одна година 50 хвилин.
Дійові особи – ті ж самі, що у Гоголя: Коваль Вакула (арт. В.Лоленко), його мати Солоха (арт. А.Доброзій), богатий козак Чуб (арт. В.Беленко), донька Чуба Оксана (арт. Ю.Ковтун), Чорт (арт. А.Величко), та інші: сільський Голова, Дяк, Цариця, князь Потьомкін, граф Орлов, козаки-запорожці, селяни, царські дворові. Усе, слава Богу. Щойно я назвав прізвища акторів першого складу, а їх підготовлено аж три! Ну, а тепер – до вражень, роздумів та оцінок.
Якщо аналізувати виставу лише як витвір мистецтва, то ставлю найвищий бал – чудова техніка балету, жвава різнобарвна сучасна музика (хоча і без „живого” оркестру, а в електронному виконанні), емоційний темпоритм дії, яскраве „казкове” оформлення вистави.
Але ж, крім захопленого мого погляду на виокремлений мистецький аспект, є ще й логічні побудови, рівень сприйняття пересічним глядачем ідеологічного підґрунтя вистави. Тож – про них.
Ми добре знаємо, які нині, у листопаді 2006-го, напружені політичні та економічні стосунки між Україною та путінською Росією, яка активно продовжує імперський курс царату. Пам’ятаємо і те, що Микола Гоголь, хоч і мав глибоке українське коріння, значну частку життя мешкав і працював у російському Петербурзі, усі твори Гоголя, побудовані на українському фабульному підґрунті, написані російською мовою. Така ж мова і його повісті „Ніч перед Різдвом”. А що ж у дніпропетровському балеті?
Найлаконічніша моя відповідь: еклектика. Якщо можна філологічне слово „суржик” вжити стосовно танцювального мистецтва, то скажу так: це був балетний суржик. Приклади – численні. Це і широке застосування російських мелодій та російської пісенної творчості (як минулих часів, так і сучасної); це і використання деяких специфічних видів па, характерних для російських народних танців (наприклад, жінка широко ступає з п’ятки, деякі рухи руками під час танцю, притаманні росіянам). І це у той час, як дія – слідуючи за гоголівським твором – відбувається в Україні, в селі на Полтавщині (крім епізоду, коли Вакула завітав до царського палацу); одяг – типовий український; пісенний супровід, що мають деякі балетні епізоди, – переважно українською мовою, – чуємо і про червону калину, і про терницю, і навіть „Многая літа!”.
От там, де показують Петербург, царський палац, російське, безумовно, доречне – і декорації; і суто російський музичний ряд; і відповідний одяг баринь і гусарів, цариці та її сановників, навіть парочки базарних торговців-„коробейників”, яких постановник уміло вписав у гоголівський сюжет. До речі, В.Калиновський легкою рукою пише на комп’ютері непогані мелодії до театральних вистав – це у нього такий фах. Дуже цікаво він і аранжує відомі мелодії. Дотепер у нього це був музичний супровід драматичних вистав, от і нині у Дніпропетровському молодіжному театрі готується до постановки драма „Мойсей” за Іваном Франком з музикою Калиновського. Музика ж до сьогоднішнього балету – дебют композитора. Безумовно, в цілому, вдалий дебют, тож йому, пану Віталію, а також режисеру Ніколаєву та виконавиці ролі Чорта А.Величко, були присвячені найпотужніші та найтриваліші оплески по закінченні вистави.
Тепер кілька слів про Царицю-Імператрицю. Танцює нормально, відповідно до ролі. Але ж ми звикли до традиційного образу Катерини ІІ – товстої німкені з великим бюстом, круглим обличчям і подвійним підборіддям. У виставі ж бачимо щось таке маленьке, тендітне, з дитячими ніжками, – ну ніякої царської величності не проглядається! Вона більше нагадує Шевченкове „мов опеньок засушений” (пам’ятаєте, це теж було сказано про царицю, щоправда іншу).
Не погоджуюся з постановником і у тому, що і як показано у сцені перед царським троном. От бачимо: цариця сидить на тому троні, їй сумно, тож треба її розважати. І режисер робить це у два способи. По-перше, посилає пред царські очі... трансвестита (з чорними великими вусами, але у жіночій бальній сукні). Танцює ота „потвора” вкупі із двома крихітними гренадерчиками (фактично, дітьми, тобто маємо справу із трансвеститом з педофільськими схильностями). Ну і ну! А яку ж другу розвагу для цариці приготував постановник панНіколаєв? Відчуваємо, напевно, теж якусь чудасію для столичних росіян! І бачимо... – нумо, здогадайтеся, Читачу! – так от, бачимо українських козаків-запорожців, які спочатку, схиливши голови, на зігнутих колінах, майже плазуючи, наближаються до трону, а потім зухвало танцюють перед „матінкою-царицею”. Ото їй весело! І улесливість „хохли” продемонстрували, і розважили!
Зрозуміло, постановник нині мешкає у Москві (колись він танцював у Дніпропет-ровському оперному). Напевно, має намір везти на гастролі в Росію не „Ніч напередодні Різдва”, а „Ночь перед Рождеством” (російською), тож навмисно схиляє запорозькі хребти перед Імперією.
І ще один штрих із царини ідеології. Це вже стосується поточної ситуації в Україні (чи „незалежній” від Росії?). У Гоголя цариця дарує Вакулі пару черевичків для Оксани. У виставі ж цариця великодушно додає до них ще й торбу з багатьма черевичками, аби Вакула повіз їх в Україну і роздав – подарував НАРОДОВІ. Дарування і справді показано у подальшій дії. Це – потужний ідеологічний акцент: на отій царській торбі – гаптований золотом Герб Російської Федерації (!) Кажу „браво!” алегорії – пан Путін трохи відкрив засувку на газопроводі і у жовтні 2006-го продав Україні газ по 130 доларів за 100 кубічних метрів (а до того було лише по 50 доларів). Радій, український люде!
Із акторів-танцюристів (працювали на прем’єрі з натхненням усі!) найбільше мені сподобалося Чортеня – маленьке, з тоненькими ніжками і гостренькою дупцею, вкрай рухливе, динамічне, пластичне – це, щиро кажу, чудо! Мабуть, якби Ніколаєв запросив у виставу не артистку А.Величко, а справжнього чорта, то той зіграв би роль самого себе набагато гірше.
Щодо сценографії – багато не скажу. Яскраво, блискуче, радісно, з народними мотивами оформила сцену і одягла акторів Дарина Біла. Можу її вітати з дебютом – цього року закінчила у Дніпропетровську Театрально-художній коледж за класом відомого театрального художника Івана Шулика. Хоч не усе сприймаю стовідсотково: під іконою не свічка чи лампадка горить, а перманентно спить кіт; а ще Чорт із Солохою дуетом дуріють під тією іконою. Негаразд, що зірки на небі розташовані рівненькими рядочками на однаковій відстані одна від одної (то ліхтарики висять на п’яти натягнутих дротах).
Насамкінець, не погоджуюся із режисером щодо балетного зображення наприкінці вистави молитви Богові: під молитовну мелодію не можна танцювати та хреститися у кордебалеті. Шануймо євангельську заповідь „Не поминай всує ім’я Господа!” Микола Гоголь цього б не схвалив.
Зрозуміло, нинішній балет поставлений „за мотивами повісті Гоголя”, а не за Біблійними заповітами, втім Бога нікому і ніде не можна забувати, навіть живучи у Москві та професійно, вишукано-модерново, майже геніально ставлячи балет на дніпропетровській сцені.

12 листопада 2006 року

А ДЕ НАШ МОЙСЕЙ?..

(Інтерв’ю з режисером-постановником очікуваної вистави „Мойсей” у Дніпропетровському обласному молодіжному театрі „Камерна сцена”, заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Мазуром)
– Пане Володимире, усім відомо, що Ви працюєте над виставою майбутнього сезону „Мойсей”. Біблійну постать Мойсея ми знаємо не стільки тому, що регулярно перечитуємо „Старий заповіт”, скільки завдяки Івану Франку, який написав чудову поему з такою ж назвою, котра є хрестоматійним твором і у середній школі, і на гуманітарних факультетах вищих навчальних закладів. Чому Ви взялися саме за тему Мойсея для інсценівки у своєму театрі?
– Перш за все тому, що нині в усьому Світі святкують 150-річчя від дня народження Івана Яковича Франка. Ми досить довго у величезній літературній спадщині цього геніального українського митця шукали такий твір, який би був не лише цікавим, але й корисним для сучасного глядача, передусім молодого, бо у назві нашого театру, як ви знаєте, зазначено „молодіжний”.
Я вирішив спробувати поговорити з молоддю зі сцени, і тим допомогти їй більше зрозуміти глибину й велич „Біблії”, збагнути, чому Іван Франко свого часу звернувся до цієї теми, усвідомити, що йому боліло, коли він складав поему. Коли нині згадують про Мойсея, то найчастіше наводять факт що Мойсей аж сорок років водив свій народ пустелею. І.Франко у поемі бере останній епізод із цієї легенди, коли, здавалося, от-от закінчиться виснажливе блукання народу у пошуках „обіцяної землі”, от-от буде довгоочікувана свобода; Мойсей вже втомився, йому й самому мало віриться, що закінчаться страждання народу, який повірив йому, хто послухав слова Божого. І Мойсей запитує себе: а навіщо я жив? чому мій народ хоче мене побити камінням, незважаючи на те, що я усього себе йому віддавав? невже я помилився?
Але ж Мойсей і у цю тяжку мить чує голос Бога у своїй душі. Мене, режисера, найбільше вразило трактування Іваном Франком ідеї „обіцяної землі”. Він убачає її як землю вищої духовності: якщо дух буде просвітленим, якщо він буде піді-йматися до божественних висот, то народ, вибраний Богом для сорокарічних страждань, не просто досягне місцевості нинішньої Палестини та Ізраїля, а здобуде світлу перспективу на майбуття. Це стало епіцентром моїх роздумів щодо того, чому в нинішньому нашому суспільстві настільки багато бруду, злості, ненависті, крові, так багато низького, чому поклоніння „золотому тільцю”, тобто МАТЕРІАЛЬНЕ, захопило душі й серця людей? Тож я вирішив, що саме про проблему духовності варто нині ставити драматичну виставу.
– Чи не нагадує змальована Вами ситуація аналогічну на початку ХХ століття, коли народ (тоді Російської імперії) теж зневірився у революційних ідеалах? Саме тоді Олександр Олесь написав драму „По дорозі в казку”, де герой намагається вивести свій народ із глухого лісу, але юрба – за крок до щасливого закінчення блукань – знищує героя лише за те, що той засумнівався у своїй місії?
– Так, безумовно, тут є пряма аналогія щодо ідеї та фабули. У Франка Ієшуа каже: якщо ти засумнівався навіть один раз у своїй Вірі (а спричинила зневіру Мойсея спокуса сатаною Азазелем), то за це кара буде така: ти все ж побачиш бажану землю, але сам в неї не ступиш! Тема сумніву – дуже важлива у поемі, бо у Мойсеї можна побачити будь-якого мислителя, вченого, митця, який своїм словом, своїми творами тривалий час впевнено вів за собою людей, а потім раптом засумнівався: а чи туди я їх вів?! А вони ж вірили мені! Вірили В МЕНЕ! Такий сумнів, з точки зору віри, – є гріхом, бо навіть маленька червивинка у душі може привести до краху усієї особистості.
А з іншого боку, сумнів Мойсея свідчить про його високу моральність, відповідальність перед тими, кого веде. Він прагне творити їм лише добро, навіть згоден померти, аби не нашкодити своєму народові... Кожен народ у певний історичний час потребує свого „Мойсея”.
– Так, пане Володимире, Ваше концептуальне прочитання твору Франка зрозуміло. Тепер нумо поговоримо про те, що ж побачать глядачі на сцені наступного театрального сезону, коли буде прем’єра. І перш за все, прошу розповісти, як Ви створювали інсценівку?
– Поема „Мойсей” написана Франком для читання, а не для сцени. Притім для уважного читання, щоб можна було у будь-який момент призупинитися і поміркувати, а інколи й повернутися до раніше прочитаного. У поемі дуже складні образи, надзвичайно глибокі метафори, ситуації. П’єса ж іде безперервно у часі, тож глядач мусить мислити одночасно із словами, почутими зі сцени, миттєво сприймати те, що бачить.
П’єса складатиметься із трьох картин, з прологом і епілогом. Остання картина буде абсолютно за текстом поеми, бо там є і глибокий драматизм, і внутрішня боротьба героїв. Перші ж дві картини я мусив компонувати із окремих фраз, взятих із різних місць поеми. Нічого свого я не дописував, автор залишається єдиний – Франко!
– А прозових вставок для переходів або з’єднання Ви не робили?
– Ні, цілком залишилася віршована форма, і це важливо, бо в естетиці вірша є і необхідна ритміка, і своєрідна музика. Безумовно, має місце і перемонтаж, і купюри, і дуже обережне перефразування, – усе це мало за мету цікавішу композиційну побудову сюжету саме для сцени.
– Будь ласка, кілька слів про сценічне рішення прологу та епілогу.
– У Івана Франка дуже цікавий пролог поеми, де автор словами „Народе мій!..” звертається до УКРАЇНСЬКОГО народу, хоч в усій поемі йдеться про інший народ, іудейський. Тобто твір треба розглядати як своєрідну притчу, що має основою історію нашого українського народу, його дуже складну долю. Ми ж знаємо, що завжди була проблема віри людей у своє майбуття, завжди були сумніви, які гальмували розвиток. І для того, щоб підняти народ в цілому, аби він прагнув свободи, незалежності, соборності держави, треба перш за все підняти його духовність. Тоді буде і певний оптимізм, і віра у свої дії та, відповідно, у результат тих дій.
Я вирішив цей Франків пролог поставити на завершення п’єси, у епілог, аби глядач, який вже побачив сюжет притчі, точніше зрозумів її ідею. І цей текст буде промовляти той же актор, що грає Мойсея, але вже в образі самого Івана Франка.
– А в чому Ви убачаєте складнощі в постановці?
– Передусім, складність постановки у тому, що поезію треба було перевести на сценічні образи. Далі, ця вистава – не побутова, а поетична, тому я запропонував розробити сценографію відомому театральному художнику Івану Шулику, і він вже має дуже цікавий варіант оформлення сцени.
– Розкажіть, будь ласка, про музичне оформлення вистави. Ви мені якось казали, що цікавилися музикою Мирослава Скорика до опери „Мойсей”, яку вперше поставили у Львівському оперному театрі, а згодом повторили у Київському.
– Нині ми з відомим дніпропетровським композитором, аранжувальником Віталієм Калиновським працюємо над музикою. Зауважу, працюємо вже місяців вісім! Чому так довго? Це, як виявилося, у нашому випадку дуже складний процес, музика у нас має бути наче „дійовим персонажем”, як і конкретні дійові особи. Її призна-чення – допомогти глядачеві не лише уяснити, але й відчути матеріал п’єси так би мовити у метафізичному масштабі, бо він стосується не лише конкретного біблійного сюжету, не лише України, але й кожної людини, яка сидітиме у глядацькій залі.
Я слухав оперу Скорика, що місяць тому привозили до Дніпропетровська львів’яни. Музика там справді чудова, мелодійна, хоч і дещо специфічна, але ж драматична вистава вимагає інших підходів. Не можна, аби у драмі з’являлася оперність, це буде так звана вампука (тобто штучність, навмисність). Тим паче, не будемо забувати, що у нас КАМЕРНИЙ театр. Тож, при усій найглибшій повазі до українського композитора Мирослава Скорика, я мушу шукати іншої музики. Вона повинна нести до емоційної підсвідомості глядача глибокий сенс вистави, доповнюючи, а інколи й замінюючи текст, що промовляє актор. Тобто музика нам потрібна, як метафізична структура твору, а це вимагає деякої компіляції частин із різних класичних музичних творів композиторів світу.
– Прошу трохи розповісти про артистичний склад, що готується до прем’єри.
– У виставі сім головних діючих осіб. Це буде два склади акторів, які дублюють одне одного. Це заслужені артисти України Анатолій Дудка і Володимир Макогонов (їхня роль – сам Мойсей); також зайняті артисти (називаю парами): Геннадій Гордельянов і Володимир Щербак, Сергій Детюк (як пам’ятаєте, він отримав Гран-прі „Надія Січеславни – 2006”) і Ігор Тітов, Юрій Мокрєцов і Олександр Максяков, Олександра Галицька і Оксана Войтюк, Володимир Пориваєв.
– А як актори справляються з україномовним текстом?
– Комусь це краще вдається, а комусь треба більше працювати. Але мені подобається, що немає несприйняття чи відторгнення мови. Вчать ролі із захопленням, на репетиціях навіть поправляють помилки один одного. Це мене тішить.
– Коли Ви плануєте показати прем’єру?
– Зрозуміло, у наступному сезоні. Сподіваємося, восени, до кінця цього року.
– І наостанок таке запитання: хто фінансує постановку „Мойсея”?
– Наш театр вже кілька років має постійного спонсора – Президента АК „ДИСКО” і АК „ДАСК” Станіслава Сироватко. Ми дуже вдячні йому, сподіваємося і цього разу також виправдати довіру своєю виставою.
– Дякую за розлогі відповіді на запитання! Безумовно, читачам журналу “Січеслав” буде цікаво почути Ваше професійне слово.

8 серпня 2006 року


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007