проект редакція часопис посилання контакти





4 (10) 2006 жовтень - грудень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Всесвіт
Творча спадщина
Літературознавство
Перекину кладку
Огляди, рецензії, полеміка
Суспільство
>Надія МИСЛИВЕЦЬ
>Наталя ВАСИЛЕНКО
>Віталій СТАРЧЕНКО
Наші люди у світах
Молодіє муза
Мандри
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Браття – Січеславники
СУСПІЛЬСТВО


Надія МИСЛИВЕЦЬ
доцент кафедри української літератури Дніпропетровського
національного університету

До 150-ї роковини від дня народження Івана Франка

НЕПОГАСНИЙ ДУХ ГЕНІЯ

Нинішній рік багатий на ювілеї видатних митців літератури, а серед них найяскравіший, найвагоміший – 150-ліття від дня народження генія не лише української, а й світової культури, тому рішенням міжнародної організації ЮНЕСКО цей рік оголошено Франковим, а вся прогресивна громадськість планети святкує цю дату. Відзначається не лише 27 серпня, коли у Нагуєвичах на Дрогобиччині у простій селянській родині коваля народився майбутній світоч духовності, пророк, подвижник, геній, який приходить у світ, можливо, один раз на століття, тисячоліття, щоб освітити шлях поступу до вершини вселюдськості.
Мудра природа, як відомо, обирає одного-двох представників і вкладає в них найдосконаліші гени нації, народу, щоб пізніше вони відродилися якоюсь часточкою, крихіткою в кожному з нас, як генетичний код, як відсвіт сяйва генія.
Ювілеї славетних, великих і неповторних завжди навертають на роздуми про саму природу феноменів духу, про безперервність еволюції, розвитку, про величність і малість окремої особистості, про короткочасну плинність самого життя… А у Івана Яковича воно було аж надто коротким – всього 60 років відміряла йому доля, а тому і жив він в якомусь надлюдському ритмі, поспішав зробити якомога більше і в літературі, і в теорії літератури, і в історії, філософії, критиці, фольклористиці, журналістиці… Практично не було такої галузі культури, до якої не долучився б Франко, спадщина якого не вклалася в 50-томне видання до його столітнього ювілею і потребує не менше 100 томів, які, можливо, будуть видані ближчим часом, зрештою, про це мовилося не раз на урочистостях, присвячених ювілею генія, і тих наукових конференціях, заходах, які відбуваються нині і плануються на майбутні місяці, до кінця року. І хоч існує спеціальна галузь у літературознавстві – франкознавство, періодично відбуваються світові симпозіуми, на яких доробок митця осмислюється у контексті світової літератури, а лише перелік назв досліджень налічує декілька товстих томів, все ж тільки тепер настала можливість пізнати справжнього Франка, очищеного від різних ідеологічних догм, пізнати нового, невідомого, як особистість, як духовного вождя нації, який вслід за Т.Г.Шевченком відкривав і своєму народові, і всьому світові красу і силу українського слова, незнищеннісь духу народу в його вічному потягу до свободи, незалежності, до соборності. Інтелект Івана Франка перелитий в його поетичні збірки “З вершин і низин”,
“Зів’яле листя”, “Мій Ізмарагд”, “Semper tiro”, філософські поеми “Мойсей”, “Смерть Каїна”, “Цар і аскет”, “Іван Вишенський”, “Святий Валенсій”, високохудожні епічні твори – цикл “Борислав”, “Борислав сміється”, “Boa – constrictor”, “Основи суспільності”, “Перехресні стежки”, “Для домашнього вогнища” та ін., драматичні твори – “Украдене щастя”, “Сон князя Святослава” тощо.
Ювілей І.Франка – це не лише урочистості до дня народження – 27 серпня, а найперше – це добра нагода активізувати і науково-дослідну роботу, і суспільно-громадську на популяризацію творчого доробку митця і на залучення до такої роботи нових сил. Ювілей генія – це певний етап осмислення сутності доробку геніального Майстра, а попереду – велика дослідницька робота, видобуток колосальної виховної енергетики зробленого ним. Ювілей – це не якесь часове явище (лише для звіту), коли вже на наступний день забувається про все, а це безкінечна розгорнена велика робота по оволодінню хоч би основними параметрами величезної спадщини, це усвідомлення того, що Іван Якович – феноменальна особистість, яка дає можливість нам, сьогоднішнім, краще розібратися в тому, що з нами відбувається нині. Серед численних публікацій, у зв’язку з ювілеєм Франка, у нашій періодиці, на сторінках «Літературної України», особливу увагу привертає стаття талановитого наступника генів Франка, Героя України, Дмитра Павличка, який у статті “Заповідь пророка” (“ЛУ”, 27 квітня - 11 травня, 2006) сказав, що філософська концепція світу Івана Франка у її поступі накладається на нашу сучасність, та й сама його життєва доля (кількаразовий кандидат на виборах до сейму) теж має чимало прикладів, які прямо співвідносяться з подіями останніх років, його звернення у пролозі поеми до народу “Народе мій…” не лише гірка історія, а й віра у велику “будущість” народу. А Франкові думки про соборність нації, про роль інтелігенції, про стосунки із сусідніми країнами, про українську мову… справді–таки наче написані не більше ста років тому, а є безпосереднім відгуком на найболючіші нинішні питання.
Гуманітарним центром, кафедрою української літератури, факультетом української та іноземної філології та мистецтвознавства було попередньо зроблено чимало до ювілею Франка – проведені Франківські читання, в яких взяли участь проректор з виховної роботи ДНУ проф. Іваненко В. В., керівник обласної письменницької організації Національної Спілки письменників України Леся Степовичка. Органічним доповненням до цих читань прозвучав прекрасний літературно-музичний сценарій за творами митця. На факультеті була проведена олімпіада за творами Франка (на базі ІІ–ІІІ курсів), підготовлено ряд доповідей на студентську наукову конференцію, захищено близько десяти курсових, випускних і дипломних робіт на матеріалі спадщини письменника. У часописі «Січеслав» (№7, 2006, с.127–130, № 10, с. 140–143) було опубліковано дві добірки матеріалів, підготовлених філологами, “Іван Франко очима студентів”. Тобто є про що звітувати, та суть у даному випадку в тому, що наш факультет, як образно сказав поет, на марші подальшого освоєння величезної спадщини: і у плані наукових досліджень і підготовки студентських робіт, і доповідей на наукових конференціях; включені теми, пов’язані із доробком Франка, і у плані виховної роботи, у програму надання допомоги підшефним гімназіям, ліцеям, МАН.
Творчий доробок І.Я.Франка багатогранний і спрямований у “будущість”, тобто до нас, що дає змогу будь-який аспект і гуманітарного, і національно-патріотичного виховання розглядати професійно, у контексті його надбань. Так час від часу, гадаємо, скоріше з вини політиків особливої гостроти набирає мовне питання. Справді, не можна силоміць навернути когось до вивчення мови, заставити, наприклад, студентів говорити державною, українською. Але коли рідне слово пристрасно звучить, дзвенить, переливається всіма барвами з уст викладача, який особистісно навертає молодих людей до оволодіння мовою, аби студент відчув гордість свідомого українця, аби патріотизм не був лише “празничною одежиною”, як писав Франко у вірші “Сідоглавому”.
Заснування з ініціативи Голови держадміністрації Надії Дєєвої Центру історії та розвитку української мови, науковим керівником якого є проф. Попова І. С., що сталося нещодавно, відкриває велику перспективу мовної стратегії, адже не випадково одним із питань Національної доктрини освіти України у ХХ ст. є мовне питання.
У плані подальшого поглибленого оволодіння студентами спадщиною І.Я.Франка і формування їх професійних навичок ораторського мистецтва на факультеті плануються наукові дискусії на матеріалі новітніх досліджень на тему: “Франко – не Каменяр” (назва монографії Тамари Гундаревої), “Франко – Каменяр” (Тарас Салига, “ЛУ”, 25 травня – 1 червня, 2006), “Так, безумовно, Каменяр!” (Богдан Мельничук, «ЛУ», 24 серпня, 2006), а також залучення нової монографії, названої вище авторки – “Невідомий Франко” (“Либідь”, 2006), книги, яку Борис Олійник назвав подвигом.
Відомо, що в теорії літератури, психології творчого процесу Франко випередив багатьох європейських теоретиків, зокрема його трактат «Із секретів поетичної творчості» ще має бути осмислений студентами у контексті світового модернізму, як це накреслює шлях такої роботи Ніла Зборовська у монографії “Психологізм і літературознавство” (“Академвидав”, 2003). А отже, попереду студентів чекає новий семінар: “Франко про дві свідомості – нижчу і вищу”.
У багатьох студентських групах нинішні вступні заняття – Дня знань – були Франківськими читаннями, де звучали і поетичні рядки з “Гімну” (“Вічний революціонер”) письменника про те, що “дух, наука, воля» – ось локомотиви безкінечного, безупинного поступу вперед, а “будівничими” нового суспільства суверенної держави найперше завжди була молодь. Перші заняття ОВР – це, безумовно, і розповідь про 15-річчя незалежності України, про здобутки і прорахунки, про розбудову держави, в собі і для неї, про подвижників духу, провідників національної ідеї – Т. Шевченка, М. Драгоманова, Лесю Українку, М. Коцюбинського, М. Грушевського, а серед них про – Івана Франка. До якого б його твору ми не доторкнулися, відчуваємо таку колосальну енергетику, що знову і знову не перестаємо дивуватися тому, як-то можна надати такого вогню слову, справді-таки його поезія – це “вогонь в одежі слова”, “безсмертна іскра Прометея”. А безсмертний своєрідний гімн його “Не пора, не пора…”, побудований на антитезі “не пора – пора”, що проголошує: “нам пора для України жить” перегукується із Шевченковим посланням “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні…”. Франкові слова теж звернені і до своїх сучасників і до нас, нащадків, заповіти якого ніколи не можуть втратити своєї актуальності. І тому розповідь про генія не може бути актуальною вчора, а сьогодні – ні. Адже наш вічний діалог з геніями – це поступове осмислення сутності світу, життя, людини смертної у фізичному плані і безсмертної у вічності, це осмислення шляху унікальної особистості у безсмертя. Це і вічний приклад того, як можна піднятися над буденністю, суєтністю, захланністю, піднятися до вершин священного слова поета, слова, що звучить як набат або проникає у найпотаємніші куточки душі, коли найсокровенніші слова про кохання, мовлені поетом у збірці “Зів’яле листя”, стають своїми, власними, коли звучать сповнені трагізму, чистоти, відкритості почуття ліричного героя: “Як почуєш вночі // Край свого вікна, // Що щось плаче // І хлипає важко… // то…розпука моя, // Невтишима тоска, // Се любов моя плаче // Так гірко”.
І хоч філологами читано-перечитано немало лірики, але кожного разу, коли звучать ці рядки, дух перехоплює від того, як міг поет знайти такі слова, які простому смертному не підвладні. Як відомо, поезії написані у найтяжчий період його життя: відмова йому (доктору філософії) у викладацькій роботі на кафедрі Львівського університету, неймовірний тиск, погрози з боку найрізноманітніших реакційних сил, погрози знищення, постійні матеріальні нестатки, невлаштованість, а над всім цим височіє трагедія кохання до Ольги Рашкевич, бо одружений з Ольгою Хоружинською “з розрахунку”, адже повинен був мати сім’ю, дітей, дружину, яка справді стала його другом, порадницею, подвижником… Але у період написання “Зів’ялого листя”, переживаючи невимовну втрату особистого щастя, знаходив у собі сили проголосити: “Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі”. Поету треба було виговоритися до кінця, щоб передати свій біль, розпач. І неймовірна працьовитість, як завжди, рятувала його. Брало гору громадське, суспільне…: “лиш боротись – значить жить”.
Все життя генія – це боротьба з усім реакційним, антигуманним, з обставинами, це і боротьба із тяжкими недугами, з сімейними втратами (загибель сина), неможливість тримати в руках олівець (через хворобу суглобів), писати – це було аж надто тяжким. Трагічний фатум висів над родиною Франків, як нині пишуть дослідники його життєпису.
У меморіальному будиночку у Львові, у малесенькій кімнаті власного помешкання, на стіні висить терновий вінок, який львівські студенти і січові стрільці, що ховали генія, 28 травня 1916 р. поклали на його могилу, а потім було перенесено цю реліквію до будинку. Представлений до Нобелівської премії Франко вже не встиг, на жаль, отримати її.
А така відзнака була б гідним пошануванням трудівника, мислителя, філософа, Майстра. Сказати про неймовірну працьовитість І.Франка замало: він був одержимий у праці, бо як збагнути, що кожного року з-під його пера виходило 2–3 товстелезних томи. Син письменника Тарас писав у книзі “Про батька”: “Напрацювався за десятьох, а життя йому було дано лиш одне, та й те недовге” (К., 1964). Життя, що перейшло у вічність, у нашу духовність, свідомість, у наші думки…
Нові публікації про І.Франка, у зв’язку з 150-літтям, спонукають до нових пошуків досі не знайдених ключів, до розкодування його творів, до осмислення духовних заповітів, до засвоєння всього того, що вже зробили франкознавці, відкриють юні дослідники. Пошанування ювілею генія, світлий дух якого витає над Україною, – це невпинний поступ духу і тяжка праця, гідна пам’яті генія, на розбудову України.


ІВАН ФРАНКО ОЧИМА СТУДЕНТІВ
(Подача друга)*

“Лиш боротись – значить жить...”

Улюблені вірші – найвірніші друзі, що завжди приходять на допомогу, коли смуток і журба закрадаються в серце. Це крила моєї радості. Час, коли хочеться помріяти.
Найбільше люблю читати вірші Івана Франка. Я забуваю про все, коли гортаю збірку його віршів, я не просто читаю їх, а слухаю розповідь титана про недолю нашого народу, чую його громові заклики “до бою нового”, бачу його серце, сповнене безмежної любові до всіх скривджених, віри і надії на краще майбутнє.
Читаючи вірші І. Франка, не раз знаходила у них відповідь на питання, які мучили мене. Особливо захоплююся його збіркою “З вершин і низин”, у яку поет вклав жар свого гарячого серця, свою пристрасну любов до рідного народу, який устами І. Франка сказав про себе найвагоміше слово: і про горе-біду, і про гнів-клекіт, і про надію-сподівання. Це народ заговорив про своє нестерпне життя під гнітом експлуататорів, розкрив тайники своєї невичерпної сили й енергії, сміливо став на боротьбу з гнобительським ладом, сповнений віри у неминучу перемогу над ворогом.
Головний герой І. Франка – незламний борець-революціонер. Згадаймо його вірші “Каменярі”, “На суді”, “Товаришам із тюрми”, “Гімн”, “Гримить”. Особливо захоплюють своєю могутньою силою рядки з “Каменярів”:
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі;
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
Девізом цих борців, як і самого поета, були слова з його вірша: “лиш боротись – значить жить...”.
До цього часу я знала І. Франка як автора патріотичних віршів. І як я здивувалась, коли дізналася, що славетний Каменяр також великий майстер інтимної лірики, наприклад, збірки “Зів’яле листя”, в яких поет оспівує свої найніжніші почуття. Збірка вразила мене великою внутрішньою силою ліричного чуття, багатством змісту, мінливістю настроїв і тонкою грою емоцій. Найулюбленішим віршем із цієї збірки для мене є “Чого являєшся мені у сні?”. Ліричний герой з сумом запитує свою долю, чого ввижається йому образ дівчини і тривожить зранене любов’ю серце. Рядки цієї поезії, цієї сердечної сповіді Франкової душі кожен раз зачаровують і хвилюють мене. А які ніжні почуття, який трепет серця збуджують такі прекрасні поезії, як “Червона калино, чого в лузі гнешся?”, “Я не люблю тебе”, “Як почуєш вночі”.
Як тонко, поетично і ніжно оспівує поет красу коханої дівчини, невгасиму любов до неї:
Я понесу тебе в душі на дні,
Облиту чаром свіжості й любові,
Твою красу я переллю в пісні,
Огонь очей – в дзвінкії хвилі мови
Коралі уст – у ритми голосні...
Читання поезії І. Франка – це завжди насолода, що приносить урочисто-святковий настрій. Це хвилини духовного зростання та самовдосконалення, прилучення до чарівної краси, до всемогутньої поезії, яка виховує у нас палку любов до рідного краю, повагу до інших народів, допомагає нам жити, боротись, творити добро і красу, наближати щасливе майбутнє людства.
Студентка групи УП-03 ДНУ Світлана Борисова

В моїх думках про кохання з’являється Іван Франко

От і настала весна – час кохання. І хоча за вікном сипле сніг, головне відчути прихід весни у своїй душі.
Саме у такій порі нерідко замислюєшся – яким саме має бути коханий? Певно, це високий молодий чорнявий хлопець із прозоро-блакитними очима, веселун та мрійник. Але чомусь подумки постає не прекрасний блакитноокий юнак, а невиразна постать рудоволосого чоловіка з розкішними вусами. Дивно, чому в думках про кохання з’являється Іван Франко? Бо його надзвичайно ніжна й красива інтимна лірика западає в душу. Образ чарівної жінки-музи, якій присвячено безліч чудових віршів, викликає заздрість і повагу одночасно.
Так, ти одна моя правдивая любов,
Та, що не суджено в житті їй вдовольниться:
Ти найтайніший той порив, що будить кров,
Підносить грудь, та ба – ніколи не сповниться…
Читаючи, пропускаєш крізь себе кожне слово, упиваючись їх точністю та красою. Почуття поета наче вплетені в слова. У кожному рядку відчувається така неймовірна сила кохання, емоційний сплеск, що постає егоїстичне питання – чи стану я колись безсмертною героїнею сумно-ніжних віршів? І чи потрібно для цього бути жорстокою і гордою, сповненою марнославства й холодної вроди?
…Як сміючись ти вбивала
Чистую любов мою,
Чи ти знала, що вбиваєш
Все, чим в світі я жию?
Як відомо, в житті Івана Яковича було три великі любові – три величні жінки, які пройшли крізь долю геніального поета, залишивши незгладимі сліди в його душі та в творчому спадку. Не кожній людині випадає шанс хоч раз щиро кохати, не кожному дарований дар творити слово, але Франкові у цьому дуже пощастило. Він мав змогу не лише пізнати радощі любові, а й висловити їх у поетичних рядках. Він не просто змалював свої почуття – він подарував частинку себе всім, хто може серцем читати його вірші. Він навчив кохати, показав романтику й елегійність простих людських стосунків.
Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне…
Хоча, можливо є вірними слова про те, що, нерідко ми любимо когось не за те, ким він є, а за те, ким стаємо ми поряд із ним. Кохаючи, чи кохаємо ми людину, чи це лише ідеальна постать, створена нашим уявленням? Відповідаючи на це питання, автор був чесним і з собою, і з жінкою, якій присвячені такі правдиво-болісні рядки.
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на дні
Відмалечку лелію.
Іван Франко – невпинний борець, майстер слова, видатний поет та письменник, який поповнив світову скарбницю літератури, – звичайний чоловік, який насамперед шукав щастя, прагнув кохати та бути коханим. Усі ми маємо одну мету – стати щасливими та подарувати щастя комусь. Це споріднює геніального митця та студентку третього курсу.
На вулиці все ще сипле сніг, а в душі розпускаються квіти. І я замріяно дивлюся в далечінь. А може хтось, вдивляючись у мої вікна, думає: “Я, сумерком вкритий, на вулиці стою, У рай той закрався очима. Ось тут моє щастя!..”
Анастасія Дудник, УМ-03-1

Іван Франко – дослідник людської душі

Вічний революціонер. Невтомний каменяр. Відвертий лірик. Талановитий прозаїк. А крім всього цього ще й вдалий дослідник людської душі. Саме цим глибоким розумінням людських вчинків і людської психіки найбільше зацікавила мене творчість Івана Яковича Франка. Варто лише відкрити будь-яку з його повістей незалежно від року їх написання і одразу розумієш: він з легкістю читає в душах людей. У своїй статті “Іван Франко” Михайло Коцюбинський пише, що однією з найулюбленіших тем Франка було “пробудження людського чувства у людей, які здаються і зовсім пропащими”...
Іван Франко – великий знавець психології людини в її найкритичніші хвилини життя, майстер дослідження людської душі, відтворення вражень, процесів внутрішнього характеру, індивідуально-особистісних, психологічних явищ, прихованої сутності людини. У 1904 році Іван Франко назвав письменників “нової генерації” В. Стефаника, М. Коцюбинського, В. Винниченка “поетами душі, психологами й ліриками”, для яких “головна річ – людська душа”. Але все сказане ним в не меншій мірі стосується і його самого. Франко дуже добре розумів, що повне перевтілення Германа неможливе, події одного дня, хоч би яким насиченим він не був, не можуть переважити цілого життя, але він хотів вірити, бо, як пише про нього Михайло Коцюбинський, “Франко має велику віру в людей. Бо не люди винні. Вони такі, якими зробили їх історичні і соціальні умови життя”. Будьте людяними – мудрий заповіт Франка наступним поколінням.
Л.В. Казьміна, група УМ-03-01


“Чому являєшся мені у сні?”

Навчаюся в Дніпропетровському національному університеті на факультеті української та іноземної філології та мистецтвознавства. Мені 19 років. Пишу вірші з дитинства. Мені завжди було дуже прикро, що при огляді поезії І.Я. Франка головну увагу звертають на його громадянську лірику, часто забуваючи про інтимну поезію. А вона, на мою думку, є окрасою не лише української, а й світової інтимної лірики. Тому свого вірша я присвячую Франкові–мужчині, який умів палко й віддано кохати.
“Чому являєшся мені у сні?” –
Скочивши серед ночі в муках,
Рядки записуєш при лампі, а при дні,
Сховавши десь на дні душі свою розпуку,
Своїм патріотичним, полум’яним словом
Пробуджуєш затуркані уми людей
І закликаєш скинути насильницькі окови,
Встановлюєш ідею важливішу з-понад всіх ідей –
„За волю й долю нашу!” А тим часом
Чуття те нездоланної любові
Із глибини душі видніється так ясно,
І серце твоє бідне розривається од болю.
Та знов і знов кричиш серед ночі, мов навісний,
Не криючи уже душі сум’яття:
“Чому, чому являєшся мені у сні?
Моє кохання і моє прокляття!”
А зранку знову – боротьба за волю,
І борешся, не можеш-бо інакше.
Але спинившись на хвилину в бої,
Залишивши внизу десь світ обману й фальші,
Забув на мить ти про запеклу битву –
Згадав Її, і очі ті ясні
І тихо шепчеш в небо, як молитву:
“Являйся, зіронько, мені хоч в сні!..”
Твої слова вогненні – на знаменах!
В боргу перед тобою Батьківщина.
Для когось Каменяр ти, а для мене
Насамперед – закоханий мужчина!
Альона Чернова

Добірку підготувала доцент кафедри української літератури ДНУ Надія МИСЛИВЕЦЬ
_____________________________
* Див. подачу першу – Січеслав, 7, 2006, с. 127. )


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007