проект редакція часопис посилання контакти





4 (10) 2006 жовтень - грудень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
>Віктор КОРЖ
>Олеся ОМЕЛЬЧЕНКО
>Віктор БАРАНОВ
Всесвіт
Творча спадщина
Літературознавство
Перекину кладку
Огляди, рецензії, полеміка
Суспільство
Наші люди у світах
Молодіє муза
Мандри
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Браття – Січеславники
ПОЕЗІЯ


Віктор КОРЖ

ПОЛИН УКРАЇНСЬКИХ ТУМАНІВ

СНИ КОНЯ

Нумо, коню! Чуєш клекіт?
Разом станемо до бою,
Перескочем путь далекий –
Час погонимо з журбою.
(І. Багряний. “В далечінь”)

Задивлений кінь у гінку далечінь,
куди має вчасно прибігти,
а що там за нею – не відає кінь,
та зна: батогом будуть бити!

Не віда, за що його жалить батіг –
велить так хазяїн жорстокий,
щоб він не спиняв схарапуджений біг
і знав лиш сльози щемне око.

Кінь дума, що світ з батогів увесь,
що шлях під копитами грима…
І сниться йому шурхітливий овес
й хазяїн розчісує гриву…

Та сниться йому ще й алюрна пітьма
і гедзі – жалкі упирищі…
Він тільки півночі тремкої здріма,
а конюх його батогом уперіщить.
І знов запряже – і біжи в далечінь,
і чуй на собі батожіння…
І кінь заіржав у світанну мовчінь –
німотна вона, бо тужила

За ним, всетерплячим конем з табуна,
котрий гонять в даль батогами,
немов конокради – владики багна,
себе уявивши богами…

Ой, коне-буяне, спіткнешся ти десь,
впадеш на дорогу грімливу…
Нехай тобі сниться солодкий овес
і вітер розчісує гриву!

Жовтень 2006

ПОЛИН ЦИГАРКИ “БІЛОМОР”

І тридцять витязів прекрасних
і з ними дядько Чорномор
в ім’я ідей, спроквола згаслих,
канал копали Біломор.

І метушились, як мурахи,
із тачками в тремких руках,
і матюкались бідолахи,
вождя кляли і в пух і в прах.

А в час хвилинних перекурів,
як душі колисав мінор,
над моноліт тюремних мурів
тютюн смалили “Біломор”.

Викашлювали сажу буднів
із закіптюжених легень,
і марили, що воля буде,
гряде амністій гожий день…

Хто дочекавсь святої дати,
хто рясту оновив декор,
де й хрипом не дано згадати,
гірку цигарку “Біломор”…

Вересень 2006


УКРАЇНСЬКІ ТУМАНИ

Щоб оцей туман та сніги поїв,
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди біль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений…
Іван Багряний

Дрімають тумани у теплих долонях левад,
cліпий вічний Всесвіт у шатах гойдливих туманів…
Не йди анікуди! – велить щемких рос зорепад,
на сивих шляхах забагато зрадливих гетьманів!

Блукає мурашка у хащах зарошених трав,
Схололу голівку ніде в сліпій млі не зігріє,
Йдемо навпростець, як мурахи, і ми до заграв
Незримого сонця, що владно розмружитись мріє.

«Ти хто?» – тінь питаю. Вона лиш зітха:
“Ніхто, як і ти, – чую схлип, – лиш блукачка”,
і вчасно б, засліпленим нам, одійти од гріха,
та ж тягне туман, як магніт, щоб осліпла й балачка.

“Туманний ти, парубче”, – кажуть дівчата, коли
душею не грає, а лиш на забаву джигун натякає…
Од того і ягоди згірклі червоних калин
світла надія про щастя в туманах блукає.

Упали тумани в зів’ялу осінню журу,
примари блукальців не знають, коли білий морок розтане…
Єдине, що знаю: з собою навік заберу,
коли я помру, – сподівань українські тумани.

Жовтень 2006


ПЛАКСІЙКА ЯРОСЛАВНА

Ярославна лила сльози у Путивлі на валу,
бо князь Ігор смерк полону пив у хана Кончака,
свиснув Овлур за рікою – і князь Ігор втечу скоїв,
серцем вчувши, що княгиня його сяйвом сліз гука.

Закружляв кривавий вихор по слов’янських безшляхах,
шахи жахів – аж не втямиш, чи то мат, чи тільки шах,
свище Овлур за рікою, зве до княжеських покоїв,
а при них вже гибнуть люди на чорнобильських вітрах.

Перегірклі віщі сльози у Путивлі на валу,
вже новий якийсь невдаха править бал на долю злу,
німий Овлур за рікою впився тугою гіркою,
висвистать не здатен князю ні хвалу, ані хулу.

… О яка міфічна історії гримаса! –
тасують олігархи буття краплені карти,
волю вони мають милувати й карати,
історія знеславлена, а Ярославна – плакса…

Плаксієчка за князем, що сліз сердешних вартий,
а жаль мені, як жаль її, зигзицю, що без хати
у княжеських покоях невтішну, бо зигзиця,
риданнями кує літа, віщунка, Божа птиця!

Листопад 2006

ВЕЛИКОМУЧЕНИЦЯ МАРІЯ

Всі свічі спалені давно,
усі свячені свічі,
морозом дихає вікно
і відчай студить вічі.

А ти однісіньким-одна
вже втішна самотою,
мов тайна вість тобі дана,
що станеш ти святою.

І обступа тебе пітьма
і в шибку вітер грима,
а пенсії нема й нема –
нещасних сорок гривень.

Нема нікого із рідні,
змарніла і схолола,
ти знаєш, що блаженні дні
не вернуться ніколи.

Вже сонце сивих літ твоїх
не світить і не грає,
і не вблагать байдужий світ –
і плачеш ти, Маріє…

Палючі зорі сліз тремких
темницю освітили…
О, скільки мучениць таких
в сю мить стають святими!

Травень 1996


БАЛАДА ПРО БІДОЛАШНОГО ЧАРЛІ

Жив колись у мене Чарлі, політично безграмотний пес,
З усмішкою гіркою згадую нині про нього –
Де при самій землі красувалося гасло “Слава КПРС!” –
Він під час прогулянок зупинявся і задирав ногу.
На годину лиху мій пильноокий сусід
Це його дійство кілька разів помітив –
І своєчасно інформував, кого слід,
(сусід мій не надто тверезий, та ідейно стійкий політик).
Прийшов до мене невдовзі інспектор ЖЕУ
Аурою особливою повноважень геть оповитий,
Впевнився, що я дійсно згідно прописки живу,
І заявив, що має вказівку мого пса відловити.
Як це, я здивувався, відловити домашнього пса?
Хай він навіть безпородистий і неталановитий,
Може, слід відловити тих, хто ті гасла писав,
І тих, хто велів їх при самій землі встановити?
Інспектор дивився на мене, розгадував мій потаємний зміст,
Радив не бовкать дурниць, навіть у стінах власної хати,
Як же я міг, мовляв, письменник і комуніст,
Пса на такий глум над святим натаскати?
Пса я не видав, двері за інспектором щільніш зачинив,
Пішов він спантеличений, мов викопного бізона щойно вирив,
Але що пес самодіяльно те неподобсто чинив,
Він мені таки-таки й не повірив…
І наче після пережитих стихійних скрут,
Заради спокою, а не із-за якихось там переляків,
Мусили ми змінити прогулянок маршрут,
Де пес не міг осквернити нічого, окрім дорожніх знаків.
Час невблаганний і залізобетонні стіни лама,
Епоха, яку треба було уславлювати, одпалахкотіла, згасла…
Може навіть і краще, що бідолашного Чарлі давно вже нема,
А то б ще нанюхав найсучасніші приземлені гасла…

Листопад 1997


ПАТРІОТИЧНИЙ ДІАЛОГ З АФРИКАНЦЕМ
ПРО ПОХОДЖЕННЯ ВИДІВ

Докторові медичних наук Амаду із Судану

Усього достатньо у нас в Україні –
І неба високого, і степу широкого,
І птаства летючого, і гадства повзучого –
Усього у нас предостатньо…
– О, так! Ви багаті, розкішно багаті,
А от крокодилів немає!
– Та є в нас і крокодили!
Блукають степами, ярками,
Вони в нас дрібненькі і полохливі,
І нам їх по-людськи жаль,
І ми їх звемо ящірками…
– ?
– !
– То наші велетенські крокодили
У вас перевелись на ящірки?
Я бачив їх, як над Дніпром ходили ми…
Е, друже, ні! То наші ящірки
У ваших джунглях стали крокодилами…
Отож, все так, а разом і навпаки!

Червень 1991


КОНТЕКСТ НОЧІ

Тиш земна під небозводом зорями розквітчана,
Темна ніч, немов черниця, щось шепоче знічено,
Чую, як зітха тополя, ронить сльози росяні –
Гнулась, гнулась, роздягнулась на поталу осені.

Шлях прадавній пропадає, вкритий бур’янищами,
Ані їздять, ані ходять сим гостинним килимом,
Буря часу шаленіла – сліпо буря нищила
Кинуті далекі села з хатами похилими.

Сич кричить у пущі саду – пустка перелунює,
Мов дитя забуте плаче неутішно з відчаю,
Мохом світиться солома над старими клунями,
Здичавілі пси на волі вовчі ноги вивчили.

Стогне зрушений колодязь, зруб зотлілий скрипами
Манить, манить – не заманить до джерел замулених,
Відчайдух-пройдисвіт вітер циганською скрипкою
Витинає голосіння, наче на замовлення.

Десь далеко пожарище спалахами блимає,
Ніч-черниця трима сукню вогняними крайками…
Не сліпіться, мої очі, серце, не боли моє! –
Зостаюсь в контексті ночі смутку трьома крапками…

Вересень 1998


ДИМИ ОТЕЧЕСТВА

Білі лебеді летіли над димами заводськими,
В хмаровинні помарніли, закіптюжились…
Стали привидами ночі… Небо струнами лункими
Забриніло, та втаїло – за ким туже вись…
Вистуджена даль небесна пойнялась ядучим смогом,
Переморгувались хмари блискавицями,
Красне літо вже вінчалось стуманілим епілогом –
Що ж то буде з білосніжними ще вчора птицями?
Не з учора, не звечора чорний шарварок почався,
Спромоглись брудному зашморгу сприяти
Риторичні патріоти… Як там говорив пан Чацький –
“дым отечества нам сладок и приятен”
Білі лебеді зчорніли, виглядали любу долю,
А зустріли дим – “солодкий і коханий”…
Стоптані стежки квітчасті, як ордою, лободою,
Чисті обрії дими в сліпу непроглядь сколихали…
Там, де пахли верболози, тхне багнисто сірководнем,
На воді цвітуть узори перламутрові –
І нудить живій природі – гірко травам, гірко водам,
Цвіркунів лункі оркестри тихо мруть в траві…

Жовтень 1987


ЗВІР ДИКИЙ ШУКАЄ СЛОВО

Звір, дикий звір дивився на мене
Налитими люттю очима –
Усміхнено я дивився.
Налитими кров’ю очима
Він люто на мене дивився –
я зажурився…

Сум’ятливо трохи, соромлячись наче,
Він лють дарував на спомин…
Бачив я: у зіницях його очей всезрячих
Поволі згасав дикий пломінь…

Зненависті його темна сила
Спіткнулася об довір’я…
Та сила ледь була не воскресила
В мені лютого звіра…

Отак і відбувся двох поглядів мітинг,
Скасовано було криваві лови…
Слово звір починав розуміти –
Богом дароване Слово.

Червень 2000
НЕСТРИМ КОЛЕСА ІСТОРІЇ

Володимирові Яворівському,
автору двотомника роздумів
“Що ми за народ такий?”

Колесо історії при шляху лежало
Близь якогось хутора у затінку держави,
Проминали колесо придорожні стреси,
Де сиві струни далечі рвали мерседеси.

На далеких трасах гуркоти аварій,
При колесі історії тихих трав гербарій,
А на автострадах метушня даїшників,
Інспекція найпершою поминає грішників.

Ким й коли загублене історії колесо? –
На шляхах зернятка золотого колоса,
Проковтнув насіннячко спритно птах небесний,
Струєний Чорнобилем чорнозем чека весни.

Колесо історії десь лежить при хуторі,
Може, близь Диканьки, вкрите снігу хутрами,
Руд залізних димляться чадні крематорії,
Крутиться загублене колесо історії…

Крутиться та й крутиться на узбіччі хутора,
Кровію окроплене юнаків під Крутами,
А манкуртам маряться доль круті колеса,
Щоб магнітом їх тягла чужих країв адреса.

Ти не хутір тихий, нене Україно,
Хуртовина над тобою плаче солов’їно,
Колесо історії крутити маєш досвід,
Хитрі наші воріженьки не згинули досі.

І немає стриму – дні та ночі в клоччя рве
Колесо історії чортове…

Жовтень 2006


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007