проект редакція часопис посилання контакти





4 (10) 2006 жовтень - грудень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Всесвіт
Творча спадщина
Літературознавство
Перекину кладку
Огляди, рецензії, полеміка
Суспільство
Наші люди у світах
Молодіє муза
Мандри
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Браття – Січеславники
НАШІ ЛЮДИ У СВІТАХ


ЯР СЛАВУТИЧ
(м. Едмонтон, Канада)


З УКРАЇНИ ТВОРЯТЬ ПЛЕБЕЇНУ

* * *

З України творять Плебеїну
Хитрі Злодійковичі всякчас.
І непевних кличе в ту країну
Чорноволів син, отой Тарас.

Покрутили голову сіромі,
Батька вбили, а йому в біді
Пропонують шанси незникомі
До прем’єрства… на сковороді!

Щоб самим потому красти й красти
У Держави, щоб тоді самим
Для Кремля трудитися вихрасто,
Орденом хвалитись… не одним.

Схаменись, Тарасику! За гроші
Не продай отецькі здобуття,
Бо й тебе з’їдять сибірські воші,
Як поїли страдників життя.

2006

ГОЛОДОМОР

I
Приснилося… А це було насправді!
В порожні засіки пустих комор,
Пограбувавши зерно, у розкраді
Всмак приглядавсь бутний голодомор.

Без хліба мерли вбогі хлібороби,
А Кремль волав: “жіть стало вєсєлєй!”
Немов не відав, як дороги й тропи
Вкривались трупами блідих людей.

Вовкам до вибору лягала здобич,
Яку гребла убивча круговерть…
А Сталін, Молотов і Каганович –
Вожді погуби – слали й слали смерть.

II
Голодоморами душив
Московський Кремль козацьку волю,
Щоб український люд не жив,
А гинув голий, пухлий з болю.

Мільйонів десять полягло
Найліпших орів-хліборобів,
А каяття ніколи не було
Від вбивців багатьох народів.

Нарешті чує вільний світ
Злочинства хижої столиці…
Всіх злодійковичів – на спід!
А комуністів – до в’язниці!

III
Коли мені було якихсь п’ятнадцять
І я до школи, схудлий, не ходив,
А пас корів державних – кільканадцять
Голодних хлопців, наче диво з див,
До череди з порожніми пляшками
Пішли на штурм – сьорбнути молочка.
Я не посмів дубовими палками
Прогнати їх… Біда ж була така,
Що й сам ночами, надоївши в бутиль,
Носив на хутір – діда рятувать…
Будь проклятий на віки той вождютель,
Що ставив підпис-вирок – і печать!


IV
У голод я і гірчаки їв –
Був пухлий від стегон до ніг,
“Літав” помолитися в Київ –
І гін до свободи беріг.

О як нам жадалося жити,
Зрости у звитязі новій,
Щоб лютій Москві відомстити
За звірства, грабіж і розбій!

Не можу забути померлих
Дітей, що блукали по хліб,
Жінок, що пишались у перлах,
А в голод котились у гріб.

Хай пам’ять про вас, хлібороби,
Не гасне, ти їх відокремль,
О Боже! За смерті й погноби
Карай непокаяний Кремль!

V
Грає сонце… Неймовірна тиша!
Навіть верхня вітка не хитнеться.
Тільки спомин легко поколише
Юні будні й перебої серця.

А було… Чого там не бувало?
У вагони станції Висунь,
Як отару, пхали нас немало –
На Сибір – пристанище стогнунь,

Де лунали розпачі та смерті,
В рабстві мучивсь Український цвіт,
Мерли в’язні, псами в шмат роздерті,
Проклинаючи московський гніт…
Тут же тихо. Й шерехи хтось витер,
Не шелесне аніщо удвічі.
Я ж люблю, як Півдня буйновітер –
Помстою на Кремль – шаблями Січі!

Едмонтон, Канадська Україна, 2006.


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007