проект редакція часопис посилання контакти





4 (10) 2006 жовтень - грудень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Всесвіт
Творча спадщина
Літературознавство
Перекину кладку
Огляди, рецензії, полеміка
Суспільство
Наші люди у світах
Молодіє муза
Мандри
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Браття – Січеславники
ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО


Нінель ЗАВЕРТАЛЮК

професор кафедри
української літератури
Дніпропетровського
національного університету

“... ПО ЛІНІЇ НАЙБІЛЬШОГО ОПОРУ”

Ім’я Іван Багряний, за словами Григорія Костюка, товариша юних літ письменника, “вперше <…> забриніло в другій половині 1926 р.” [6, с. 836]. Саме тоді за таким підписом з’являються поезії на сторінках журналів “Глобус”, “Життя і революція”, “Червоний шлях” та ін. Цим псевдонімом (справжнє прізвище Лозов’яга, що десь на шляху родини в умовах державної русифікації набуло суфікс “ін” – Лозов’ягін) було означено авторство опублікованих наприкінці 20-х рр. минулого століття збірки поезій “До меж заказаних”, віршованого роману “Скелька”, поеми “Ave Maria”, як і всіх наступних творів, виданих починаючи з 40-х рр. ХХ ст. за кордоном. У Радянському Союзі всі його твори від 1932 р. до початку 1990-х були заборонені.
Відомий й інший псевдонім Івана Павловича – І. Полярний, з яким він дебютував у прозі збіркою оповідань “Чорні силуети” (1925), ним підписував свої перші публікації в періодиці. Обидва псевдоніми відповідали його характеру як письменника і політика і вибору ним життєвого шляху. Полярний – тобто протилежний, супротивний, що засвідчено його творчістю, тоталітарному режиму, політиці зденаціоналізації народу України. Але від цього наймення довелося відмовитися – виявилося, що існував (теж друкувався) двійник – Леонід Полярний.
Стосовно обрання псевдоніма Багряний існує чимало версій: за часом народження (2 жовтня 1906 р. – в Охтирці на Полтавщині осінь вражає красою барв), під впливом “багряних коней нашої геніальної революції” – образного витвору М.Хвильового, дворічного “ентузіастичного” перебування в комсомолі (хоча 1925 року він вибув з нього). Можливо, одна з них, що нею надто вже дошкуляли “нікому не відомі суб’єкти”, як їх означує Григорій Костюк, що “вешталися серед еміграційної спільноти” й “систематично <…> цькували” [6, с. 836] письменника, викликала сатиричну відповідь “ПОЛІТИЧНИЙ БАЛАГАН, або ЩЕ ОДИН КОМУНІСТ (Матеріал для доносу відомих панів)”:
Візантійський імператор
Костянтин Багрянородний
Був великий конспіратор –
КОМУНІСТ він був природний
Бо чому такий кривавий,
Ну чому Багрянородний?!
То ж бо й є! Це – комуніст,
І загірний хвильовист,
І старий уердепівець,
А в цілому – багрянівець [1, с. 511].
Багрянівець ... Отож, підемо від символіки кольору, на що першим зважив сумлінний дослідник життя І.П.Багряного О.Шугай [7, с. 178]. За тлумачним словником багрянець, багряний – густо-червоний, пурпуровий. Міфологемний зміст цього кольору поліфонічний: він знак страждання, крові, піднесення, незламності. Чи не їх ми вичитуємо у творах, у долі, життєвих випробуваннях і діях митця?!
Оцінюючи поему “Гуляй-поле”, написану І.Багряним у 1943 р. під враженням його участі в українському націоналістичному підпіллі в Галичині, Г.Костюк наголошує, що вона – “жаский крик душі поета, людини і патріота” [2, с. 835]. Так можна визначити пафос загалом всієї творчості Багряного, оскільки вона є вираженням болей і страждань світу малого – його Охтирки, його родини, і світу великого, в центрі якого Україна. У присвяті до поеми “Ave Maria”, виданій самвидавом, без дозволу цензури, в 1929 р., поет називав тих, до кого адресував свій “крик”: “Всім бунтарям і протестантам, / Всім, хто родився рабом – і не хоче бути ним, / Всім скривдженим і зборканим, і своїй бідній матері / Крик свого серця присвячую” [1, с. 104]. Цей “жаский крик” – наслідок трагізму доби, мітами якої стали акції закатування на очах підлітка Івана його 92-річного діда, бо був проти комуни, і дядька, колишнього воїна Української Народної Республіки, “представниками чека і більшовицького “істреботряду”, заслання другого дядька на Соловки, де він і загинув, “винищення українського селянства” у процесі колективізації [7, с. 23-24], “Голод-Комісар” і доля самого поета.
Тужливу картину життя-небуття в Україні 20-х рр. ХХ ст. зобразив І.Багряний у вірші “Туман”:
Гей, нема, нема. Тут страшна зима, –
Мгла, відчай і сон над оселями.
Понад садом – крук, понад степом – свист
І собачий брех понад селами.
Ні шовкових рос. Ні пісень нема.
Лиш одні сніги та липкий туман [1, с. 17].
Ця пейзажна панорама вибудовується на образах-символах, кожен з яких є уособленням руїни, смерті (зима, мгла, сон, крук, собачий брех). Такий їх зміст посилюється відкритим запереченням життя – “нема”, трагедійними епітетами “страшна”, “липкий”, “відчай”.“Крик” поета не був криком розпачу – він кликав до бунту. Саме цим було вмотивоване його звернення до “бунтарів і протестантів”. У передмові до поеми “Ave Maria” І.Багряний висловив своє кредо людини і митця: “Ходити тільки по лінії найбільшого опору – і ти пізнаєш світ” [1, с. 104]. У відповідності до нього постав у поезії “Батіг” (1926) образ батога як символ вселенського пригноблення. Саркастично уславлюючи удосконалення батога у світі “цивілізаційної диктатури” (колись “мотузяний”, “шкіряний”, він став “дротяним”), автор наголошує на зміні його статусу – “спеціально для людей”:
Так елегантно,
З свистом б’є!
Здирає пас
На серці і на тілі [1, с. 494].
Автор не називав конкретно час розгулу батога в людському світі, територію його застосування визначив як Китай, та натяки, деталі промовисто вказують на істинного майстра володіння ним:
Гримлять ротації... І котяться луною
Про “Правду” і “Любов” усі слова святі...
Мораль “пороки” розпинає на хресті...
А над спиною, – голою спиною
Свистить батіг (виділено в тексті – Н.З.).
Батіг! Батіг! Він бог на цій планеті [1, с. 495].

Згадуючи вже на еміграції поему “Канів” (1927), в якій продовжено тему поневолення народу України, І.Багряний стверджував, що вона “затушкована в лірику політична сатира” [2, с. 573]. Аналогічно можна охарактеризувати і вірші “Батіг”, “Туман”, поеми “Вандея”, “Монголія”, поезії з неопублікованої через заборону цензурою збірки “В поті чола”. У них езопівською мовою поет викривав радянську дійсність, реальна сутність якої виразно прочитувалася в підтексті символічних образів – та сутність, яка пізніше в “Доповіді на ІІ з’їзді УРДП: Комунізм, фашизм, капіталізм, соціалізм і ми” (1948) відкрито трактувалася як “царство абсолютного поневолення особи”, “тоталітарної диктатури”, “перетворення людини в раба” [2, с. 93]. Політична спрямованість поезій І.Багряного належно була поцінована більшовицькою владою: у 1928 р., за словами письменника, він був “підданий совєтською критикою остракізмові, яко “антисовєтський” поет і письменник, куркульський ідеолог”[2, с. 19]; в 1932 році його було ув’язнено на 2 роки, а потім заслано на Далекий Схід. Так вирішувалася за сталінщини проблема Людина і суспільство, Митець і влада.
Роман І.Багряного “Людина біжить над прірвою”, що ввібрав у себе великий досвід автора в пізнанні сталінського “раю” і гітлерівського “порядку”, починається ситуацією, вибудованою не на описі події (відзначенні хрестин), а на психологічному відчутті “усіма” (так означено її учасників) відчуження одного з них від світу, батька новонародженої. Домінантою в його характеристиці є трагедійні концепти смерті – “людина, помічена вже тавром вічної розлуки”, “душа, призначена на розп’яття”. Мотивація останніх у наступному роздумі: “Йому вже треба було втікати. Йому вже треба було бігти вздовж по землі, надіючись на щастя.
Куди?
В безвість.
Від кого? Чому?
Хтозна. Тому що він не досидів у тюрмі в одних і втік, і що не дався повісити себе другим і теж утік... І тепер йому немає місця на землі: і на схід і на захід, на північ і на південь – усі шляхи закриті й усюди на нього чигає смерть. Але треба бігти” [3, с. 5].
У цих словах не тільки ключ до розвитку сюжету роману “Людина біжить над прірвою”, мотиву втечі, характеристики героя, але й пізнання пережитого самим автором. Згадаймо, до арешту, в загрозливі для нього часи, І.Багряний “тікає” до Охтирки, їде до Криму чи й на Кубань, працює в Кам’янець-Подільську, “мандрує” між Києвом і Харковим. У 1936 – втік із заслання, оселився між українцями в Зеленому Клині, а голос “краю пісень”, “смужки золотої”, як називав поет Україну, покликав додому, де на четвертий день його заарештували. У харківській тюрмі відсидів 2 роки 4 місяці. У час гітлерівської окупації в 1942 мав бути розстріляний “згідно з німецьким курсом щодо української інтелігенції”, бо в намальованій ним із товаришем театральній завісі в Харкові окупанти теж відчули порив до сонця волі й незалежності України. У 1943 р. він у лавах українського націоналістичного підпілля. У 1944 р. у Словаччині під час облави на емігрантів його схопили і відправили до Німеччини, працював “ост-арбайтер”ом. І звідти тікає! До Тіроля, далі – Інсбрук. У 1946 р. перебирається до Боварії в Новий Ульм, де оселяється назавжди. Там, у Новому Ульмі, починається його активна літературна, політична, публіцистична діяльність. Збірка поезій “Золотий бумеранг”, романи “Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Огненне коло”, “Людина біжить над прірвою”, поема “Антон Біда – герой труда”, п’єси “Морітурі”, “Генерал” та ін. – це його художній спадок еміграційного періоду. Там, у Новому Ульмі, він засновує газету “Українські вісті”, в якій протягом 1946-1958 рр. друкує свої пристрасні публіцистичні статті й гострі памфлети. Основні підняті в них проблеми – становище України в умовах тоталітарної держави СРСР, ідея національного визволення й державності України, її об’єднання “в єдину українську цілісність”. Ця газета і сьогодні є найкомпетентнішою на еміграції.
Публіцистика Івана Багряного була дійовою й актуальною. Один із перших його памфлетів, написаних за кордоном, – “Чому я не хочу вертатись до СРСР?” (1946) набув світового розголосу. У ньому, спираючись на факти “провокацій, терору і фізичного винищення цілих людських мас” в “усі роки більшовизму” [2, с. 24], він розгортав характеристику “сталінського раю СРСР” як “суцільного концтабору поневолених всіх 100 національностей – людей безправних, стероризованих, заляканих, голодних, вбогих” [2, с. 30]. Таким чином письменник викривав облудність пропаганди радянських репатріаційних комісій, що мали своїм завданням повернути військовополонених і біженців на батьківщину, застерігав останніх від нових концтаборів і розправ, які на них чекають у СРСР. Одночасно памфлет Багряного розкривав очі західним урядам, які сприяли їх насильницькій репатріації. Він став документом, що зупинив повернення тисяч колишніх громадян СРСР до “сталінської родіни” і змінив ставлення західного світу до проблеми “переміщених осіб”, дав можливість багатьом з них переїхати до Америки, Канади, Бразилії, Австралії та інших країн “вільного” світу.
Актуальним у пізнанні історії людини, жертви “більшовицьких тюрем і таборів”, стали на заході й романи І.Багряного “Тигролови” (1946) та “Сад Гетсиманський” (1950), перекладені, як і памфлет “Чому я не хочу вертатись до СРСР?” , французькою, німецькою, англійською та іншими мовами. Це були перші твори про жахи ГУЛАГІВ (романи О.Солженіцина вийшли пізніше і спершу в Росії: “Один день Ивана Денисовича” – 1964, “Архипелаг Гулаг” – 1974, 1 том). І в “Тигроловах” при певній його бестселерності (детективна інтрига й сюжетні ситуації, екзотичні пейзажі, лірична лінія кохання, happy end), і у “вопіющему, страшному документі” (В.Винниченко) “Сад Гетсиманський” домінуючим є трагічне начало. Трагічний пафос – домінанта у вираженні авторської концепції світу як світу-тюрми. Тюрми – не для окремо взятої людини (героїв творів – Григорія Многогрішного, Андрія Чумака), а країни в цілому. На масштаб країни-тюрми у “Тигроловах” виводять образи-реалії, які набувають символічного значення. Це образ поїзда-дракона “з пекла землі людоловів”, що “гнав над просторами” Уралу, Сибіру, Байкалу, Забайкалля, “мов пекельна потвора” [4, с. 4]. Повтор означення “пекло” як в характеристиці “дракона”, так і буття-небуття людини у світі-тюрмі логічно екстрапольований на образ “ешелону смерті” із прямим розкодуванням його соціальної характеристики: “етапний ешелон ОГПУ - НКВД” [4, с. 5]. Останній знаходить своє продовження в ситуації появи ешелонів- етапів в іншій просторовій точці – на Далекому Сході. Центральним при цьому є епізод зустрічі ешелонів-етапів, один з яких везе в “Дальлаг”, а другий – у “Сєвлаг”. Поруч із ними “ЕКСПРЕСС, КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРОВА І ЛЄС”, де Григорій Многогрішний, який втік з “дракона”, їде разом із названим братом Грицьком до Хабаровська, і який набитий рабами, що “будують соціалізм!!”, де панує атмосфера жаху, неспокою, тривоги. Їх однозначність узагальнюється у згадці несумісної з реальністю реакції людей-свідків і учасників в образі сміху (бо “Що ще їм лишилось, як не сміятись?!?”) і словах-висновку: “Хтось з’їхав з глузду в цій країні. Один етап ішов на схід, другий на захід, а посередині – ще один етап, тільки без конвоя” [4, с. 171].
Оригінально розгорнуто межі світу-тюрми в романі “Сад Гетсиманський”. Центр хронотопу сюжету в ньому – реальна Харківська в’язниця, з камерами, повними замордованих слідчими в’язнів, “ізоляторами”, парашею і т.п. Але локальний простір тюрми розширюється через зображення кинутих до неї – представників духовної еліти нації, військовиків, трудівників від землі і робітників, згадки про історичні події, що пропущені крізь призму переживання героїв.
Художнє осмислення трагічності відчужених стінами тюрми чи колючим дротом таборів поглиблюється розвитком мотиву полювання. У “Тигроловах” з ним пов’язано долю Григорія Многогрішного. Концептуальним в її інтерпретації є зіставлення двох типів мисливців – тигроловів-фахівців з родини Сірків і чекістів-людоловів: перші полюють на тигра, але не вбивають, майор Медвин і йому подібні полюють на людину, щоб її знищити. Така психологія останніх і вмотивовує акт помсти Григорія Многогрішного за себе і за інших. Емблемами світу людоловів у романі “Сад Гетсиманський” є “конвейєр Єжова”, “великий конвейєр” допиту “із застосуванням наймодерніших, найвитонченіших тортур” [5, с. 104], та “чорний ворон”, який і доставляє на цей конвеєр новий людський матеріал. У романі “Людина біжить над прірвою” модель світу теж включає в себе дві складові – мисливець і жертва: герой Максим Колот під постійним обстрілом між двох тоталітарних сил – радянських енкаведистів і фашистських гестапівців.
Завданню викриття світу таких мисливців була підпорядкована вся політична і організаційна діяльність І.Багряного як одного із ініціаторів створення і керівника Української Революційно-Демократичної Партії, яка ставила за мету боротьбу за незалежну демократичну Україну, поєднання ідеї її національного визволення з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості, як голови Української Національної Ради, віце-президента Української Народної Республіки у вигнанні.
У зверненні до молоді “Великої України” І.Багряний говорив: “Є людські чесноти, які вічно лишаються чеснотами”. До них він відносив “хоробрість і відважність, жертовність, витривалість, розумовий діапазон <…>. Працездатність. Обдарованість. Почуття гордості. Почуття людської гідності. Почуття повновартості” [2, с. 48]. Життя І.Багряного – зразок дієвого виявлення цих вічних чеснот. Йому, як і його героям, до останнього подиху доводилося бути на “лінії найбільшого опору”, на лінії вогню “над прірвою”. Він не розколовся і не зламався в сталінських катівнях, вистояв у змаганні з гітлерівцями. І в останні роки свого життя залишався борцем проти СРСР, де його презентували як ворога – “українського буржуазного націоналіста”, “антирадянщика”. Парадоксально, що для декого в еміграції він був прокомуністичним ідеологом. У протистоянні одним і другим, погрозам і цькуванню з обох сторін, у боротьбі з хворобами він виявляв мужність і духовну незламність.
Герої творів І.Багряного нескорені й сильні у своїй саможертовності в ім’я Життя, України, Правди, Справедливості. Нездоланним пішов письменник у Вічність, переконаним у вільному майбутті рідної землі. “Ми є. Були. І будем Ми! Й Вітчизна наша з нами! ” [1, с. 181] – ці слова із незакінченої поеми “Мечоносці” викарбувані на його могилі. Але вони не пішли в небуття. У них благословення багрянівських нащадків – наших сучасників – на неспокій і творчу наснагу в державотворчості й мистецтві. Закономірно до них додати: “І Багряний з нами!”.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Багряний І. Золотий бумеранг та інші поезії. – К.: Рада, 1999. – 680 с.
2. Багряний І. Публіцистика. – К.: Смолоскип, 1996. – 856 с.
3. Багряний І. Людина біжить над прірвою // Дніпро. – 1992. - № 6-7. – С. 2-175.
4. Багряний І. Тигролови. – К.: Молодь, 1991. – 264 с.
5. Багряний І. Сад Гетсиманський. – К.: Час, 1991. – 512 с.
6. Костюк Г. Відійшов у безсмертя // Багряний І. Публіцистика. – К.: Смолоскип, 1996. – С. 829-837.
7. Шугай О. Іван Багряний або Через терни Гетсиманського саду. – К.: Рада, 1996. – 480 с.


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007