проект редакція часопис посилання контакти





4 (10) 2006 жовтень - грудень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Всесвіт
Творча спадщина
Літературознавство
Перекину кладку
Огляди, рецензії, полеміка
Суспільство
Наші люди у світах
Молодіє муза
Мандри
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Браття – Січеславники
ТВОРЧА СПАДЩИНА


Іван МАНЖУРА

ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ ПРО БОГАТИРІВ


ПРО БОГАТИРІВ

Богатирі живуть там десь, де пущі, та стережуть христbянську землю од зміїв. Ото який змій вирветься з пущі, так богатир поженеться за ним та й заб’є.
Не докажу, чи вони вже вмирають, чи як, а тілько виходять з нас. Вийдуть йому літа, то він прояве себе, та й скриється.
Богатир усе одно, як святий: його не побачиш. Раз у Марнополі (Маріуполі) торговки на базарі бачили, як ішов богатир. Так тілько, кажуть, картузик ізняв проти церкви, перехрестивсь та тілько його й бачили.
У богатиря і кінь богатирський. Раз прибивсь такий кінь до табунщиків, так що вже вони йому не робили, куди не заганяли, то хоч яка загата, так перескоче і канат його ніякий не удерже. Так десь і подавсь. Та вже днів через три приходив там чоловік та питав того коня: ото ж богатир і шукав його по собі.
А то раз заїхав чоловік у шинок, а коня біля порога прив’язав. Так поки він там пив, а той кінь такий здоровенний камінь на попіл побив. Та тоді вже як поїхав, побачили, що з каменем кінь зробив, і познали, що то йшов богатир.
Коня богатиреві виїздить святий Юрій. Ото бува в табуні або де на конюшні задасться такий кінь, що як його не глядять, гляди і втече, а там через ніч, чи через день, або сам прибіжить, або люде де найдуть. То ж він і бігав до святого Юрія у науку. Такого коня або продай, чи проміняй, бо все одно з нього толку не буде: або сам забіжить, або пропаде, що-небудь задаве.
Богатир як стоїть коло пущів, так тоді йому коня не треба; а як вже поженеться за змієм, так кінь сам його знайде.
Був у вдови хлопчик та такий неоковирний: всі його було б’ють. От вийшло йому год дванадцять, чи чотирнадцять, попобив його хтось, а він тоді шапку з нього зняв та плечем вугол підняв у коморі, поклав під нього шапку та знов і надавив вуглом. А сам не знать де і дівсь.
А то вдруге теж хлопчик служив у хазяїна. Поїхали вони раз колодки возити. Ото навалили та й загрузли у бакаї. Той хазяїн аж плаче та того хлопця лає, що не оберігся. А той слухав, слухав, а далі як узяв колоду за комель, підвів проти себе, як свічку, та як ударе комлем у землю, так вона на сажень у землю і ввійшла. Тоді і подавсь собі, куди йому було треба.
Раз привозе наймит до млина мішки, а мірошник не прийма. Той узяв та ті мішки прямо з воза і покидав йому аж у верхнє вікно та й поїхав. А вночі щось з того млина повитаскувало каміння та геть на гору ще закотило. А того роботника з того часу ніхто вже і не бачив.

(Записав І.І. Манжура в Бердянському та Олександрівськом пов. Катеринославської губ. // Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою. – Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Х., 1890. – Т. 2. – Вып. ІІ. – С. 8-9).

БОГАТИР У ВИГЛЯДІ БУРІ

Люде з Токмачки розказували – як у їх буря йшла. Так, кажуть, як піднялась та й полудень повивертала. Ото полуднують вони самим хлібом, аж дивляться, йде до їх чоловік, так наче у монашеському одіянню, у наряді (при оружії), ще й коня веде. Підійшов ото, поздоровкавсь.
– А що, – пита, – нічого ви тут не бачили?
– Ні, – кажуть йому, – Бог милував, нічого, була тільки оце страшенна буря.
– Знаю, – каже, – вже він далеко, та я його нажену. А чи нема у вас води напитись?
– Чому нема, он, – кажуть йому, – боклаг.
– Та цього мені мало...
Та пішов до барила, як узяв його за утори та як перехилив на себе, та замалим усього й не випив. Тоді подякував, попрощавсь і пішов собі. Ми, кажуть ті люде, і бачили, як він і на коня сідав, та не угляділи, де він дівся. Пішли вони тоді його слідом, так де він або кінь тупав – так скрізь аж у пів-аршина ями і зостались.

СВЯЩЕННИК МОЖЕ РОЗПІЗНАТИ БОГАТИРЯ

Раз на Великдень поздоровляв нас батюшка з богатирем.
– Я, – каже, – як він причащається, не можу видержати його духу, та ще як наведу причастя півчаші – так стане повна, а як трохи неповну – так аж верх вижене і не проллється.
Піп і зна, хто такий той богатир, так йому запрещено людям казати. Ото як батюшка поздоровив, тоді і люде стали помічать, як той богатир шуткував. Раз знайшли такого дубка, що на млинове крило на рямино годився б, а він його нагнув, прив’язав кобилу до вершечку та й пустив. А удруге – знайшли три дубки, що од одного коріня росли – так їх заплетено як наче у косу. Та була у нас за селом могила, а на тій могилі млин стояв. Так він було возьме витягне уночі млиновий камінь та й коте його з могили, а там настроме на кілок, підв’яже як торбу на плече та й несе до млина. Так хтось підглядів, він з того часу і пішов десь на острова.


БОГАТИРСЬКИЙ КІНЬ

А то раз у Дурасівських плавнях, вище Каховки (Херсонської губ.), а там Дніпр на шість верст розливається, плив у половодь кінь у наряді. Зібралось на березі тих робочих, може чоловік на триста – щоб того коня піймати. Так він тілько доплив до берега, та як перснув – так таку хвилю погнав на берег, що трохи-трохи усіх не потопив. Та тільки ото його і бачили. Це ж богатир його визивав, а він до його і добивався.

(Записав І. І. Манжура в Новомосковському пов. Катеринославської губ. // Киевская старина. – 1891 –. Т. ХХХІV. – С. 325-326).

ПРО ЗМІЇВ

Змій робиться з простої гадини, тілько їй треба так де-небудь пробути, щоб вона сім год не чула ні дзвона, ні чоловічого голосу. Тоді у неї почнуть рости крила і будуть рости ще сім год. Та як і за ці сім год не почує вона ні дзвона, ні чоловічого голосу, тоді вже і летить людям на вред.

(Записав І. І. Манжура в м. Токмак Бердянського пов. Катеринославської губ. // Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ.
И.И. Манжурою. – Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Х., 1890. – Т. 2. – Вып. ІІ. – С. 9).

Розказують: ще може не за нашого уряду та літав до однієї жінки змій, та так її перевів, що тілько одна у неї чоловіча облуда. Так її чоловіка хтось і нарадив. „Стань ти, каже, у глухім кінці воріт, то він тебе не вздрить”. Той так і зробив. От як добре улягмо і приліта змій. Зараз упав коло порогу, крила повиймав, постромляв у стріху та – в хату. А той чоловік – за крила та зібрав людей. От змій вийшов, аж ніяк летіти. Давай він того чоловіка прохати, щоб вернув йому крила: так за ним слідком і ходе. Так кажуть спереді овсім чоловік, а повернеться задом – кишки волочаться. Та не докажу вже, чи він оддав йому крила, чи ні, а що од жінки – одлучив.
Змій як літа до жінки, так він її суше. Ото подивись: яка хвора та худа, як світяться проти сонця вуха, то до неї змій літа.

(Записав І.І. Манжура в с. Мануйлівка Новомосковського пов. Катеринославської губ. // Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И. Манжурою. – Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Х., 1890. – Т. 2. – Вып. ІІ. – С. 9).

ТРЬОМСИН СИНЕНЯ
Українська народна казка

Пішла раз удова жати, вийшла у поле та й поклала дитину під снопами. Де не взявся орел, схватив ту дитину та й потаскав у своє гніздо. А скоро повз те гніздо та йшли три розбойники та й почули, що дитина кувака. Зараз один поліз, дістав ту дитину, ото вони і радяться:
– Хай він буде усим нам трьом синам синеня.
Прийняли його, возкормили, а як дійшов вже він до зросту, вони йому і кажуть:
– Ступай тепер та бери собі, що хоч.
– Дайте, – каже, – мені оте лошатко, що у вас під припічком валяється.
– Бери.
Він взяв його і пішов. Вийшов у степ, аж лошатко йому і каже:
– Ей, Трьомсин Синеня, пусти мене од зорі до зорі матернього молока посцяти*.
Пустив він його, прибігло воно вже таке ловке, проситься ще. Він і у друге пустив, і у третє, а за третім разом як прибігло – такий з його кінь добрий та ще і з срібним сідлом. От він сів на його і поїхав. Їде та й їде, аж лежить струсе** перо. Трьомсин Синеня і каже:
– Возьмім це перо.
А кінь:
– Ей, – каже, – не бери це струсе перо, бо буде тобі і лихо й добро.
Він не послухав, узяв те перо.
От і став він десь до пана кучером, а пан і побачив у його те струсе перо.
– Коли ти, – каже, – добув струсе перо, так добудь мені морську пані, вона на морі сидить та золоту куделицю пряде.
Іде він, плаче. А кінь:
– Чого ти, Трьомсин Синеня, плачеш?
– Як же мені не плакать, що загадав пан добути морську пані, що вона на морі сидить та золоту куделицю пряде.
– А я ж тобі казав, не бери струсе перо, бо буде тобі і лихо і добро; поки добро буде, а лихо – аж ось. Та не журись, іди до пана та кажи, щоб давав усяких напитків і наїдків.
Пішов він до пана, понабирав того усього, сів на коня і поїхав. Приїхали до моря, кінь йому і каже:
– Порозкладай ці напитки та наїдки, а сам заховайсь, тоді вже сам побачиш, коли її брати.
Він усе так і поробив; порозставляв те усе, та як заховався, а вона ось вийшла з моря. Побачила те усе, та яблучка кусь, а горілочки хлип, та й упилась, упала і заснула. Він тоді за неї, привозе панові. Як привіз, зараз морська пані загадує з моря її табун. Іде він плаче. А кінь:
– Чого ти, Трьомсин Синеня, плачеш?
– Як же мені, – каже, – не плакать, що загадала морська пані пригнати з моря її табун.
– А що, я тобі казав, не бери струсе перо, бо буде тобі і лихо й добро; поки добро буде, а лихо – аж ось! Та не журись, іди до пана та кажи, щоб давав сорок бочок смоли та сорок кругів прядива.
Дав те йому все пан, він сів на коня і поїхав. От приїхали, кінь йому і каже:
– Умотай мене цим прядивом та смолою засмоли, та як вийде її табун з моря пастись, побаче мене морський жеребець, буде мене гризти, саме тоді і займай.
Пригнав він і табун.
– Ну тепер, – каже морська пані, – коли пригнав мій табун, так і подій же його.
Іде він, плаче. А кінь:
– Чого ти, Трьомсин Синеня, плачеш?
– Як же мені не плакать, що загадала морська пані її табун здоїти, а як я його здою, коли до його і близько не підступитися?
– А що, я тобі казав, не бери струсе перо, бо буде тобі і лихо і добро; поки добро буде, а лихо – аж ось. Піди ж ти, – каже, – на поварню та первий хліб, який посадять, хай первим той і виймуть, та даси того хліба коням по шматочку, так тоді здоїш.
Ото здоїв він і табун.
– Звари ж тепер, – каже морська пані, – та у йому і викупайся.
Пішов він, плаче. А кінь:
– Чого ти, Трьомсин Синеня, плачеш?
– Як же мені не плакать, що загадала морська пані це молоко зварити та ще в йому і викупаться.
– А що, я казав тобі, не бери струсе перо, бо буде тобі і лихо і добро; поки добро буде, а лихо – аж ось. Та не журись, як закипить молоко, та прийде пора тобі в його лізти, так ти попросись, щоб зо мною дозволили тобі попроститись; тоді прислухайсь, як я присну, так і стрибай у казан.
От нагріли те молоко, він і просе, щоб привели йому його коня попроститись. Привели ото коня, кінь як присне, а Трьомсин Синеня мерщій у казан, та як вирнув***, та такий став ловкий, що пан як углядів, та й собі у казан; там і зваривсь, тілько де-не-де його кісточка вирне. А Трьомсин Синеня забрав тоді ту морську пані та й живуть собі.

--------------------------
*посцяти – посмоктати
**струсе – страусине
***вирнув – випірнув
(Записав І. І. Манжура в с. Царедарівка Павлоградського повіту Катеринославської губ. // Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою. – Сборник Харьковского историко-филологического общества. – Х., 1890. – Т. 2. – Вып. ІІ. – С. 45-47).


Добірку легенд, записаних Іваном Манжурою, підготувала Наталя ВАСИЛЕНКО, старший науковий співробітник музею “Літературне Придніпров’я”


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007