проект редакція часопис посилання контакти





4 (10) 2006 жовтень - грудень

Зміст номера

Колонка головного редактора
Проза
Поезія
Всесвіт
Творча спадщина
Літературознавство
Перекину кладку
Огляди, рецензії, полеміка
Суспільство
Наші люди у світах
Молодіє муза
Мандри
Скарби рідної мови
Спілчанська толока
Січеслав сміється
Мистецтво
Театр
Музика
Браття – Січеславники
ВСЕСВІТ


Квєта ЛЕҐАТОВА (Kveta Legatova) – літературний псевдонім Вєри Гофманової (нар. 1919) – одно з найвідоміших імен чеського повістярства. Уславила письменницю відзначена Державною премією збірка оповідань “Желари” (?elary, 2001) – своєрідна сільська хроніка, авторка якої вчителювала по моравських селах кілька десятиліть. Доробок письменниці – інше її псевдо Вєра Подгорна (V?ra Podhorn?) – складають також понад сорок п’єс, книжка новель “Образки” (Postavi?ky, 1957) і роман “Корда Даброва” (Korda Dabrov?, 1961).
«Січеслав» друкує прозу Квєти Легатової вперше в Україні. Переклад повісті зроблено Миколою Шатиловим спеціально для “Січеслава”. Дія “желарського” оповідання К. Леґатової “Чоловік з імли” припадає на кінець 30-х років ХХ ст.

ЧОЛОВІК ЗІМЛИ

1.

Вечірня мла навіювала їй сни ще в дитинстві.
Налягала віддаленим лісом, а не знати звідки прилітав вітерець, сиві пасма оповивали сад і повільно крили його безжальною пітьмою вже зовсім близької ночі.
Одного вечора – не пам’ятає, коли се сподіялось – промигтіла садом чоловіча тінь.
Ні з ким не ділилася побаченим, а тож і ставало воно дедалі потаємнішим.
Хоч скільки вдивлялася потім, нікого так і не вгледіла: тінь та й годі.
Та безмежно вірила, що вийде колись з імли, покаже лице своє і вклякне.
Авжеж не як! Чоловік з імли жадає її не менше за всіх знайомих чоловіків.
А не схожий на них тим, що саме його чекає.
Судився дожиданню щасливий кінець, і все, що пізніше втілилося в життя, що невтаємничені вважали вигадкою, підлягало на ділі життєвій логіці.
Наче багаття – з палахкотінням кривавих омахів – зайнялися сіренькі дівочі дні.
По собі лишили згарище.
Вродливиця з обійстя, що й називалося знаменно – “Попелище”, на долю не нарікала. Платила дань за те, що невеликий час, а владичила над світом.
Прийшло до цього інакше, ніж повідають чарівні казки, але засади і там, і там однакові.
Чоловік з імли олюднився, щоб знайтися в її обіймах.
Се живчик оповідки, а загалом вона звичайнісінька.

2.

– Я? – чула стишений, а може, і боязкий відказ.
Принишкла і несамохіть підкликала на мигах. Збігло яких три секунди.
– Зузанко, – наблизився Марко. – Що то з тобою?
Гадки не мав, що говорить з двома істотами.
Перша потерпає, не годна слова мовити, а друга з холодним серцем товче: проб’ю сльозою, підманю.
П’ять секунд.
– Зузанко, Боже мій!.. Таж маєш Адама!
– На кий чорт мені Адам?!
– Можеш вибрати, як і всяка з вас.
– Я вже вибрала. Тебе!
– Прошу, Зузанко...
– Що просиш?! – визвірилася та, друга. – Так чи так, а батьки
приневолять!
Дурне балакаю, та він аж тіпається – не помітить.
– Приневолять мене, – квилить та, перша, і слова повніють
аж таким болем, що Маркові видаються зойком.
Несвідомо гладить їй плечі.
Поточилася – і вже він обіймає. Прилипне листочком до полотна, що відгонить хлівом... А що давно взяла втямки, як впливає на чоловіків плач, захлипає.
Забиває їй баки патяканням. Як тої ночі гливій кобилці.
– Зузанко...
Звела почервонілі очі.
Господи, яка ж я, напевно, потворна!
Огидний мені Адам! Не змогла б з ним жити.
– Та я ж католик, а твої батьки євангелісти.
– Дарма!
Усе дарма.
–До того ж і харпак.
–А я хіба ні? Нічого свого не маю.
І не матиму, помислила з терпкою втіхою.
Покивав головою. Єдине, на що спромігся. Обом ясно: побереться з Адамом або хоч з ким, крім Марка Ґорчика, одідичить усе.
Скидаються очима ніби на герць вийшли.
Вітер попатлав Маркові чорні кучері.
Марко Ґорчик, а прізвисько – Кучер.
Певна, що кохаєш мене, дурненький.
Та, перша, та білявка, що тільки її і знає Марко, мішає з пелюсток слів приворот-зілля.
– Марко, не мені, се тобі було б сутужно.
Тепер має вимовити невимовне.
–Коли ти доправди хочеш...
–Хочу.
У тиші, що залягла, світ їй піднявся, і вона заквапилась.
– Але батечко, Марко, – наглила.
– Не бійся, – потішив, бо і в голову не клав, що ніскілечки не боїться.
Умолю бабусю – відверне найстрашніший напад його люті. Збрешу, що зайшла в тяж.Присягаюся, що охреститься.
У господі – все очужіло, бо гаразд відомо, що далі.
До старої коробки з-під сахарю навергала шкільний атестат, метричне, пашпорт... А золотий годинничок? Од батька, на Різдво. Ні! Поклала відійти порожнем.
Учула, що з нічого знемощіла, аж підломлюються їй ноги.
Присіла на ліжко, сплела пальці.
Се почалося непомітно, вона й не стямилась. Душної ночі (перед негодою), як не брав сон, підвелася відчинити вікно. У стайні світилося. Звично нап’яла халатика, вискочила дізнатись, що коїться.
З-поза відхилених воріт доносився Марків голос. Говорив до коня, а мов до людини.
Несподіване занепокоєння завадило ввійти.
Серце їй калатало, бо той несьогосвітній голос несказанно бентежив.
– Ну-ну, маленька, не лякайся... спокійно... я з тобою... стій...
Світанкова мла тискалася в стайню наче спішила геть з-перед людських очей.
Вийшов з коновкою.
Ледве вгадала, що він.
– Марко, сталося щось?
– Ні. Лиска от-от приведе лоша. Попити схотіла.
– Ти через ніч на ногах?
За виноградником узявся кров’ю наче лезом надтятий обрій.
Бодай не казать. Коли з нею балакаєш, спокійнішає.
Покликати когось?
Вагався.
Батечка, якщо не сплять.
Вертала до хати, відчувши себе зайвою. Спотикалася, бо й не бачила, де іде. У парі з нею йшла Маркова тінь.

От і мене се спіткало, сказала собі, як збігло два дні.
Не з пояснимим острахом, а з непояснимою насолодою.
Я наче Бета. Якби, коли вже пропадаю за ним, дотумкав завалити на сіно, не опиралася б. Таж Марко ніколи не дотумкає.
Хай собі плавом пливуть, мов ті пси з висолопленими язиками!
Передвчора ще тим пишалася!
Та нічого не варта моя пиха проти твоєї, конюхової!
Ночуєш у хлівині на соломі! Усе твоє добро – завалюха у злиденнім гірськім сільці, що спала від тіток покійних!
Вибралася подивитися на неї тайкома.
Ішла собі безнапасно в березі та й – треба ж! – перестріла його.
– Що тут робиш, так далеко? – здивувався.
– Гриби збираю, – відмовила шпарко.
Здибалися нагодою, але і се ставила йому на карб.
Кинув оком на козубця, що несла, повісивши на лікоть. Та хоча б тобі грибочок!
Поки там що ішли мовчки аж спитала в лоб.
– Хату маєш. Тепер оженишся?
Покрутив головою, а на неї і не глянув.
Думає про те саме, що я? Самі, ніде нікого, посприяла йому більше ніж годиться.
Не намагався й діткнути її, ані словечок бодай жартома хтивих, що самі по собі виринають у сій самоті, у цім лісі.
Можливо, має вже на думці якусь шльоху. Боже мій, доведеться її забити!
Я згодна принизитись, та щойно тоді, коли це чогось важитиме.
Я Зузанка з “Попелища”, Зузанка Попелова, найгарніше на цій землі дівчисько.
– Може, тобі на це наплювати.
– Та ти мене ще не знаєш. Скоро випатраю скриньку з твоїми секретами.
Ішли опліч, і неконечні слова про чисте небо та шумливу річку ставали між ними стіною. Зузанка нишпорила очима по моховинню, де траплялися і маслюки, і боровики. Марко – так само, отож, поки зійшли в долину, набрався чи не повен козубець.
Не дивилася Маркові в очі. Але щомиті бачила чар його смаглявої краси.


Домашні занюхали зміни. Видавалася їм що не день вродливішою.
Пояснення знаходили хибне.
Шила з матір’ю виправу.
Адам приходив на двір щовечора. Гомонів з хазяїном, строїв смішки з Бетою, частувався з Тондою.
Бувало, підігрівали самолюбство його уважливість, його дарунки, досить дорогі подеколи. Бувало, весело крутилася по хаті, слугувала гостю, приймала масні компліменти.
Ниньки він їй сприкрився, але осторога підповідала, що се не має випливти на поверхню без пори.
Убити її мало, сказав би батечко, коли б уявляв, що з нею діється.
Сама донедавна не уявляла, що щось таке може бути.
Коли бачить, як Адам сьорбає куліш, як жує пиріг, а йому соваються вуха, мимоволі одвертається.
Його тонкі вуста з руденькими вусиками – тьху!
Батька слухалася без ремства, мав у своїх руках її дні, думав і відчував за неї.
Пишався донькою і любив її.
Знає, що невдовзі впаде на неї його нестримний гнів. Се жахало, прагла, щоб якнайскорше, але журилася зовсім іншим.
Одрізаній скибі, сім’я вже не була їй такою, як колись.
Погорджала батьковою дещо хамською владністю, що не зважала на опір, погорджала матір’ю з її лукавою покорою, Беткою – через її фіґлі-міглі, мовляв, гуляй, дитино, вайлуватим Тондою, ба навіть бабусею, святою та божою, яка ще й хизувалася перед людьми своєю побожністю.
Усіма погорджала й усіх жалувала – їй одній Господь споспішає. Від рання до смеркання гарувала аж світ їй макітрився, і знай, думками відлітаючи ген-ген, порпалася в собі.
По великім чеканні сталося чудо, зійшло гінко, як сонце над землею, не осідало, гріло, й світ без нього був немилий.
Адам кладе на стіл волохаті руки, якими марно сікався її полапати, язиком виколупує м’ясо між зубів і цикає...


Перед стуманілими очима інші руки й інші вуста, бачить чорні кучері, попатлані вітром – завихрена грива!
Коли б не світилося одної ночі, коли б не голос із стайні, ніколи б не прозріла. Удушилася б сільськими гараздами, як удушилася ними мати, котра наївно гадає, що се і є найголовніше на сій згорьованій землі, нічого б не збагнула без наглої і незборимо шаленої пристрасті до Марка.
Час, одначе, збігає, Марко по смерті своїх тіток може щомиті злигатися з іншою.
На більше не годна, давно покладає, що я потіпаха. Безсонні ночі не мають кінця, вмиваюся гарячковим потом, спадаю на виду й нічого не вигадаю, самі оті нісенітні жіночі виверти, виснути – збриджуся йому, а покаже се – тим мене і заб’є.
Дайте мені місяць, дайте мені тиждень, і станеться неймовірне; півп’ята, радше встану, в очах тьмариться; Бетка свіженька, та добре знаю, де була ніччю; нічого не чекає мене, крім страждання і смери; потім, може, пошкодує за мною вбивця душі моєї; їде по сіно; накладатиму – вже виєднала; усі ще без жодної гадки; се єдине, що піднімає духа; ударить, як грім ясенний; та й вже, заки спам’ятаються.
Нагачено. Сіла на покосі й дивилася, як дихає довкілля.
– Рушаємо?
Не горить.
– Що з тобою?
Узяв в примітку.
– Нічого.
– Недужиться?
Тліє душею?
– Та ні.
Не сідає коло неї. Лише тінь його підкралася і впала їй на спідницю. Підвела голову, в очах сльози. Тяжкі, олив’яні сльози.
– Господи, та що то з тобою?
Лагіднішає.
– Не питай, Марко, – ся жалісність має обсотати його наче
павутиння, отого безхитрого стаєнного тюхтія.
Солоні краплі зволожили їй вуста і спливають по бороді.
– Скажи, чим тобі помогти, – наполягає нетяма.
Тепер можу вимагати чого душа забажає, не дозволить собі відмовити, ось тільки того, чого справді багну, не висловиш вочевидьки. Дається взнаки статечне виховання, бабуся, пан учитель і катехизм.
Заплющила для певності очі, відтак підвелася і пригорнулася мокрим лицем до пропотілої сорочини.
– Зузанко... не годиться так, – белькотав.
Пощо не годиться, ти, гівно собаче, все годиться!
Обняла його за шию.
– Чи мила я тобі? – завзялася на нього.
– Сама знаєш, що так, але...
Далі жадних слів не було.

Дома намоглася приготувати матір.
– Адам, матінко, мені не до вподоби.
– Н-і-і? – як добре знає те пронизливе, те безжалісне сичання.
– Чого ж се ні сіло ні впало став тобі не такий?
– Грає мені на нерви. Не піду за нього.
Мости спалено. То й що!
– Отакої!? А за кого ж?
Зузанка чує, що кров їй ударила в голову. Зашарілася?
– Покищо не маю охоти, – знизала плечима.
– Як се воно, п о к и щ о? Ти дівчина на порі!
–Двадцять годочків!
– Ти диви! Я в твоїх літах другою дитиною ходила.
Зузанка аж стріпнулася. Дивиться у безжалісливі очі. Наче напилася з них болиголову.
– Годі, – вивела мати. – Зашлюбися, з ким скажемо. І коли скажемо.
Виглядає гірше, ніж гадалося.
Метнулася по бабусю. Та, сидячи з недоплетеною панчохою, ловила окунів.
– Бабусю!
Підглуха, все їй треба повторювати.
– Бабусю!
– Чого тобі?
– Мушу взяти шлюб.
– Га?
– Мушу взяти шлюб!
– Господи милостивий! Адам про те знає?!
– Адама це не обходить.
– Чи ти здуріла?
Мимовільно, як перед тим, знизала Зузанка плечима.
– Та хто ж він, горенько ти моє?
– Марко.
Бабусі випали дротики. Дзенькнули об підлогу. Зузанка ніколи не повірила б, що здатні аж так гучати.
– Марко?! Не сором тобі?
Нема коли соромитись, бабусю, час квапить.
– Поможіть мені, коли ваша ласка, з батечком.
Старенька стулила губи. В шнурок.
– Прошу, перебалакайте з ним.
– Занапастила себе з католиком?!
– Зласкавтеся, бабусенько, перебалакайте.
– Нащо? – відрізала стара. – Он, глянь...
Посеред дворища лице-в-лице стоять два чоловіки. Заки домчала до них Зузанка,двічі прокляла Марка.
– Отся погань тебе сватає!
Гадючий погляд, перед яким з малих літ замлівала.
– Так... Мусить мене взяти.
– Що ти верзеш?
– Правду, – видихнула.
Ось-ось спалиться, перемінився на виду.
– Якубе! – штиво мовила баба.
Віщий глас.
Хазяїн опустив зведений кулак. Другий так і завис над головою.
Геть на виступці!
Аж тепер глянула на Марка і побачила не його – образ у вогнем пойнятій рамі. Мав відвагу!

Пішли, нікого не попрощавши. Лише чоловік з імли болісно й пильно обкинув зором запотілі віконечка стайні.
Мовчали, не було про що говорити. Марко ніс клуночок з одежею, Зузанка коробку з-під сахарю, перев’язану благенькою шворкою.
Перше, чим стріла Зузанку нова домівка, була дзвіничка желарського костелику.
– Поберемося при найближчій нагоді, – відповів Марко її думкам. Станув, узяв її руки. – Усе вже позаду.
Ні, хлопче, але не треба тобі зайвої мороки.
Батечко помстяться.
Провідали пароха, а як дісталися до Маркової хатчини, споночіло. Засвітили гасницю, сполошивши тарганів. По кутках низенької світлички стало два поточені шашелем ліжка під пліснявими ковдрами. Тої ночі, однак, ніхто з них і не ладнався спати. Сиділи в кухоньці перед грубкою, палили патиччям, посивілі стіни бралися вологою.
Зузанка повідчиняла вікна.
До хати шугнув крижаний вітер.
По малій годині вікна зачинила, а як ішла, притрухлі мостини вгиналися їй під ногами.
Підсіла до Марка на лавку, притулилася до нього. Відчувала його безпорадність.
Щойно тепер доскіпався, який тягар узяв на себе.
Стала на дибошки і зняла запорошеного хреста.
– Буду тобі вірнянкою. Горе і радість з тобою поділю.
Помітила, що краска спалахнула йому на обличчі. Повісила хрест, підскочила до вікна і знов – отвором. Не хотіла накидати йому жодних обрядів.
Прошило її морозяним вітром.
– Який вітер, Марко!
– У нас завжди вітер.
Затрісла вікна.
Повернулася до нього плечима, обдивилася. На відміну од Марка чулася вільно, але із тою дрібкою недовіри, з якою заживає свободи пташка, що, нарешті, вилетіла з клітки.
Першу свою ніч просиділи за столом над горнятками гарячого шипшинового чаю. Недавні події сиділи з ними, але про них вони не говорили. Говорили, що Марко робитиме на пильні або в каменярні, що викохають садочок там, де зараз самі бур’яни, говорили з вірою і надією, але надіялася й вірила сама Зузанка.
Пришлість широчіла перед нею наче застелений стіл.
Маркові муляло, що вона бере злидні як щось минуще, як те, що слизне з світу по щучому велінню, знав, що в саму пору обізватися словом, зняти полуду з її очей, але не знайшов слів; збігла ніч, а недоговорене лишилося.
Попервах Зузанка знай прибиралася. Продала сережки і принесла з Шадової Гуті дещо конче потрібне.
Підвечір виглядала Марка, і щойно появлявся – летіла стріч, забирала в долоні його голову, торкалася гладенької прохолодної шкіри, гріховна насолода ще й подвоювалася материним – за плечима – сичанням: “Стидовисько! Поставали... Любуйтеся, люди добрі!”
“Ох, і потіпаха ж я”, – стогнала блаженно, уявляючи материні єхидні очі; та крізь землю пішла б; вони з батьком не голубилися, лежало між ними провалля, яке ніколи не щезало, а тож і не виносили на світ Божий своїх почуттів; скільки себе пам’ятає, нічого не прикмітила – ані погляду, ані слова, які свідчили б, що мати зажила чогось такого, як вона з Марком. Навіть за запнутими фіранками спальні віяло, певно, холодом пустелі.
З одним лише довелося Зузанці примиритись. Марко не любив жартів і до всього ставився якнайсерйозніше. Се спочатку діймало її до живого: веселуха ж, та, побачивши, що такий вже він є, її чоловік, держала язик на прив’язі.
Куплявши всілякі дрібнички, перегрібала по крамницях увесь крам, наче ладилася скупити ціле містечко, знов ставала дочкою сільського багатиря, по ній годі було помітити, що доношує останнє пристойне платтячко.
Марко спішився з огласом, з весіллям, але Зузанка затялася. З легким серцем навернулася на його віру, се не мало для неї ваги, не мав ваги і освячений шлюб, та все одно пильнувала свої інтереси, хоча Марко про се і не домислювався.
Не маємо на весілля! Перегнітила себе, змовчала і – прощавайте вовняні ковдри, а з ними й настільна клейонка. Вести порядок у хаті – се Марко поклав на неї. Радилася щодо всіх новацій, але найчастіше аж усе вже споряджено.
Не хапалася.
Перше оправили дах. При тій нагоді побільшили віконечко на горищі, стачило пари дощок – і мали покоїк; позіхало там поки що дві відтулини – на вікно та на двері; третю провалили на комин для непостановленої ще грубки. Улізе сюди якраз два ліжка та жардиньєрка.
Дочасно запнули вікнину ліжником, щоб не гуляли протяги. Не вагалася, де взяти раму. У світличці два вікна, одне можна замостити. А кухjнне також побільшити: посвітлішає...
Зузанка кохається в сонці й вітрі, відкрила для себе мальовничі гори і хоче мати їх перед очима.
Пішла по весільні шати, а натомість – заквоктало на подвір’ї троє курей. Марко зладив їм загінець, не гадавши, що ламатиме його по весні: ніколи не знав, що візьме в голову – певна себе, хазяйновита, не загнибіда.
Не підозрював, скажімо, що спалить затхлі посняділі ковдри і пошиє легенькі вистьобані укривала.
Маркові своїх намірів здебільша не сповіряла. Нащо й пощо? Не додасть щастя ні нова постіль, ні чиста вода, що заблищала на дні вичищеної кринички.
У погребі, яким не могла натішитись, громадила все, що приносила з лісу. Позасолювала грибів, понаварювала ожинового та чорничного варення, налляла дві сулії малинівкою. Двір лежав над скельною западиною, і майстри не дали маху: погріб похідний, облітку холодний, а взимі сухий і теплий.
Оце і є щастя-доля, повторювала, сидячи на осонні і вдивляючись в підперте лісами небо.

3.

Аж похолола вся, коли вродився перед нею Йоза.
– Чув, що ти сюди перейшла... Може, помогти чимось...
Йоза Янда. Скупий на слова, як і вдавні.
Дивиться німотно на його перебитий ніс. Шорстке темно-русяве волосся – сторчма; трошки спасти з ваги – справжнісінька мітла.
Під материн шанець.
Не бачила мало не сто літ.
...помогти чимось...
Ось, готовий на все...
Колишній її пахолок, паця-паця... Ставав рачки, кувікав, а вона цвьохала лозинкою – бавилася.
Застигла. У зарошеній спідниці, з мокрою ганчіркою в руці.
– Ні, Йозо, спасибі.
Якусь хвильку ще потоптався.
– Так я піду. З Богом!
– З Богом!
Ця зустріч далася їй взнаки. Застряг клубок у горлі – ні туди, ні сюди.
Коли подався від них, мала вона сім чи вісім годків. Потерпала без нього: ніхто ж отак, охотою, їй не корився. Дитяча лицарська відданість, з якою жвавішали ігри і яка підживлювала її гонор. Не дорожила нею ані на макове зерня, гадавши, що так і має бути. Умисне підстроювала, щоб десь загидився чи ушкодив себе, а сама зловтішалася.
А вжаліється – приймала до їхнього, з братом і сестрою, товариства. Правив їм за конячину, на якій їздили, яку батожили і з якої насміхали.
Жорстокі забавки справляли їй приємність.
Душу мала: сльози лила і над мертвим пташенятком. Таж не цяпав Йоза, не скімлив, не бідкався.
А був гидезний. І то через них.
Перебили йому каменем ніс. Невідь-хто. Усі шибали.
Йоза не то що не плакав, а потішав матір – Методійку Яндову на прізвисько Мета Мітла.
Любила свого вайла шалено.
Зузанка любові тій заздрила, а тим то, коли Мета померла, сказала собі, що Бог учинив по правді.
А тоді – сама вся заюшена – Мітла вила мов звір, билася головою об стінку і знай голосила: “За віщо? За віщо? За віщо?”.
Господар не міг шкодників не покарати. Дівчаткам – нічого, а хлопців таки відманіжив. Покаліченого – не літай, вороно, в чужії хороми.
Тільки й того.
Лишився кривоносиком, але Зузанка, як і всі, вважала, що сіромі се аж ніяк не вадить. А Методійці – однаково красень. Сплодила його на тій садибі, де ламала хребта ще від свого сирітства й звідки вибила її хазяйка в потилицю: аж надто скидалося байстря на хазяйчиних синів.
Пригода з каменем не позначилась на відданості: таскав і далі блискаві камінчики, переливчасті пірця, ласощі, якими самого де-не-де пригощали. Якось-то стеребкався на акацію по солодкі (для неї) брості, гілка вломилася, і шубовснув у ставок. Видряпався на берег зніяковілий і мокрющий наче жаба – кишки порвати можна.
Підвівся, посміхаючись жалісно. А жаль нікого не брав.
Аж зійшла в могилу мати, дав волю сльозам. Плакав через ніч і потім м’яв запухлі повіки.
Щойно скінчилися шкільні заняття, відпровадили його до желарського коваля.
Нема-нема та й стрівала, бо коваль і в них мав замовців, а Йоза достарчав їм то се, то те з реманенту. Ставалося, що вдоволений селянин тицяв хлопцю п’ятірку.
Вибирав солодощі “з сюрпризом”, і землі не чув під собою, коли маленька панночка сквапно патрала пакетик. Батечко плескали його по плечах і зневажливо нахвалювали. З’їли б живцем: закрепа, а хазяйські сини – здихляки.
Ото вже й Зузанка чортом дихала. Образив її смертельно на останній – за Метиного життя – храмовий празник.
Усі гроші віддав за медяникове серце із запеченим посередині люстеречком і написом “З любов’ю!”.
Зузанка чекала, що їй, а воно – матері, блаженній і задрипистій Методійці.
Злість перевела їй ввесь празник.
Мета почепила медяника на горищній банті так, щоб зиркати в люстерко, як облягалася.
Зузанці понадарювали як на гріш маку, а з люстерком – жадного.
Зігнала досаду, всеньке потоптавши у стодолі.
Аж от Йоза, той самий Йоза, насмілився завітати до її злиденної хатки, приніс із собою невгамований біль образи, а ще й посилив його тим, що схотів помогти дочці свого колишнього пана.
Усміхнений, певний себе, й сині з ніжною поволокою очі – ті самі.
Підгірком чвалає Марко, гожий її чоловік, і рукається з Йозою.
Запрошує як товариша й гостя до її столу.
Чула, що кров їй холоне в жилах, але перемовчала.
Поки сиділи вони рядком, такі несхожі й такі злагідні, заносилася думками за хмари, хоча навіч і сипала чай по череп’яних горнятках.
Давнішній вияв її норовливости. З нею і на світ прийшла.

Весілля перебігло швидко, але не гладко. Довелося відкладати з причин для Зузанки досить прикрих, але які вдалося все-таки затаїти перед сільчаками і навіть перед Марком.
Увередилася, коли впала з важкою цеберкою на слизькому камінюччі біля кринички, і два тижні пролежала у шпиталі.Такий, принаймні, йшов поголос.
А все було інак. Батько переказав, щоб притьма повернулася, а що вона не послухалась, то пригнався сам – якраз Марко каменярив. Спирався на сукуватий кий. Києм розчахнув двері і без ніяких яких віддрючкував дочку мало не на смерть.
Відбулася поламаними ребрами, і, якби не хлопчик, що її під криничкою надибав, бозна, чим скінчилася б притичина.
По шпиталю навідала її бабуся. Намагалася всовістити четвертим приказанням, насмішила дівчину, хоч та і знаку не подала.
– Чого ти добуваєшся?
– Маю, бабусю, що хтіла, і поплатила за то.
– Дай Боже, щоб не пожалкувала. Довіку житимеш як
жебрачка.
– Отаке ви мені кажете? – спіймала її на слові Зузанка. – Маю
віддатися мамоні?
Старенька не відповіла.
– Чом не хочете мене зрозуміти?
– Хочу, але... не можу.
Дивилися одна одній простовіч, і внука відчула, що має до діла з таємницею жінки, яку бачила щодня, та так до пуття і не спізнала.
А тепер ні та, ні та не годна знайти стежки до серця іншої.

Желарський панотець не лише повінчав їх задарма, а ще й позичив – по правді, втелюшив – Маркові гроші. На безрік. Даток виглядав так, наче панотець віддарює молодят за християнське милосердя.
Зузанка подивляла себе: не приниженою чулася, а зворушеною.
Пізніше не раз їй випадала нагода замислитись, який він є, парох.
Відкритий геть-чисто всім, сам був потайливий. Ніколи не спромоглася збагнути глибин його людяности. Ані тоді, коли ввесь час був у неї на виду й коли багато чим її дратував.
До зими домочок свій окукобили.
Навесні нагально померла бабуся. Зузанка мала відібрати бабизну.
Споружалася до Шадової Гуті, до правника.
Могла б не відбирати спадщини.
Знехтувала благальний погляд Марка.
Не відповіла.
У правника спіткалася з батьком. Вирячився на неї, наче катзна як перемінилася. А вона ж – очі б мої не бачили, й вони таки його не бачили. Негайно відчув той болісний удар, бо все ще страшенно любив своє дитя. А що збив, замалим не скалічив, так це ж по справедливості. Мусить визнати і покаятись. А найбільше ставив їй за провину, що через неї повівся круто.
Замість покаятися має його за ніщо.
З жахом усвідомлював, що втратив її назавше. Серце йому то билося несамовито, то завмирало, мусив скільки сили стримуватись, щоб не покласти долоні на груди.
Дорогою з містечка купила Зузанка шмат попліну, ладилася пошити Маркові вихідну сорочку. Ждав її у корчмі на майдані. Тамтешні казали: “У Маренчиної Ірки”.
Ішли лісом і довго мовчали.
– Не дорікай мені тим.
– Не дорікаю.
Мовив не з тою щирістю, якої сподівалася. Не хотіла плакати, та сльози самі покотилися з очей.
Як завжди, сполохався.
– Не дорікаю, Зузанко.
Тепер мовив так, як їй хотілося.
Іншим разом Зузанка стрілася зі своїми випадком – на желарський храм. Батечко оледащів і змарнів, а материні єхидні очі ще глибше позападали. Бетка поповнішала в талії – віддаватиметься. Тонда їх знеславив, злигався бува з наймичкою, але відкупилися. Адама також побачила і то з його молодою. Аж зараз утямила, від чого вгледілася: та возсилала в костелі палкі молитви подячні за благовірного.
Цікава до всього Бетка, яка вивалювала на Марка баньки так, наче ніколи не бачила (вбраний був по-панськи), Зузанку потай навідала. З чорнявим красенем, на якого колись не зважала, облазила хату від низу до верху, і застигла їй на губах усмішка – чи то жаліслива, чи то заздра.
А Зузанка накривала стіл. Багатий на ласощі та присмаки – як давньою порою.
Обідали у світличці, біля вікна, відчиненого у лагідний світ; і ліси, і скелі – се все також стало хатою, що лишили Маркові тітки; і сонце, і чисте небо – се все стало непозбутним, як пахощі квітучих дерев.
Бетка сказала, що зимно їй чогось. Вийшла з сестрою на подвір’я, вмостилася на плетеній канапці і виніжувалася на осонні. Зразу брала її хіть похвалитися багатою виправою, тепер же оте добро, що накопичила вдома, видавалося ворохом ганчір’я. По дорозі назад не могла збутися думки, що втратила щось без вороття.
Зузанка – голим оком бачити – щаслива.
Маркова жінка ні про що в Бети не питала. Не секрет, за кого виходить, і не секрет, за кого жадала б вийти. Сліпма упадала коло Штукаря, Гонзи Рихтера, желарського, що об’їздив край з мандрівним театром. Приїзд кумедіянтів вітали і в заможних селах. Коли на якийсь час люди на кону й люди в залі творили одноцілість, вони починали жити зовсім не тим – відомим до найменших подробиць – життям.
Одного разу Бетка намовила полізти за лаштунки, де тхнуло потом, дешевою пудрою і помадою.
Затиснулися в кутку і споглядали за дурною, як здавалося, біганиною. Тамували дух. Боялися, що й стукіт серця їх зрадить.
Гонза вигулькнув з-поза лаштунків і йшов просто на них. Розметав руки і мовив:

Ну, хто я їй? Селюк у свиті!
Та пожалів Господь мене,
і найпрекрасніша у світі
моїх обіймів не мине.

Обох пройняв дрож, і вони той мент запам’ятали назавжди. Дивовижна часиночка, коли оті слова належали їм.
Отямившись і зловивши погляд Штукаря, впізнали Гедвічку Влкошову.
– Не гнівайся, Гонзо, що опізнилася.
– Пусте! Добре, що прийшла.
Поцілував її пальці з такою перебільшеною ґречністю, що вона аж заосміхалася. Зузанка догледіла, що Бета стуляє губи точнісінько, як їхня матінка.


Домочок на косогорі та Марко – сього Зузанці вистачало, і в селі вона ні з ким не подругувала. Та всі її незабавки знали. Молодші віталися до неї, а до старших віталася вона.
Крім Луцки Войнічової, про яку гудкали, що ворожить, ніхто її ніколи не зачепив.
– Так це си Маркова любанка? – радше твердила, і Зузанка примовчала. – Виглядаєш когось?
У Желарах молодиці п’ятами не кивали.
– Ні, вийшла проходитися, – мовила крізь зуби, і се означало: що тобі до того, бабо?
– От і поможи!
Наказ і, головно, його незаперечність ошелешили. Без перекорів узяла Маркова любанка кошіль, який тицьнула їй баба. Кошіль, хоч і з самою травою, що сходила гіркими пахощами, був, проте, важчезний.
Згорявши від сорому (бабця сього не завважала, бо дерлася вгору поперед своєї несамохітної помічниці), переймалася Зузанка бажанням урізати ягу кошелем по довбешці.
Хижка, яка стала перед очима серед зелені і до якої простувала Луцка, видавалася казковою. Сиділа на моховій подушці наче білий грибочок.
– Кошіль кинь у присінку. Пообідаємо.
Зузанка настроїлася сказати, що вдома наварила-напекла, та цікавість була сильнішою за нехіть, а до того ж і грубка в неї вихолола.
Луцка відіпнула полотняний попередник і повісила в сінях на цвяшок, стягла з голови хустку, опорядила волосся – було воно просиве і густе. Залишилася в синій спідниці та білій кохті. А шлярки навпаки: на спідниці білі, на кохті сині. Ставна, з великими ясними очима, показувала сивоголова ворожка наче дівка.
– А за молодих літ?! Не хтіла б мати такої суперниці.
Зненацька забрав її безпричинний, нісенітний страх.
– Ходімо.
Де мене поведеш?!
Правилися до рубаної хатки, що стояла на прискалку. Двері було відчинено настіж.
І Зузанка опинилася лице в лице з Женєю Зарубовою, своєю давньою однокашницею з початкової школи.
– Зузанко! – Женя могла радіти з усякої дрібнички. На щоках у неї творилися при цьому ямочки.
Зузанка заніміла.
– Що партолиш? – поцікавилася Луцка й сіла на один з плетених стільчиків перед хатою.
– Перчиці з начинкою, доварюються.
Узяла від Луцки жмутик зілля, і з-поміж травинок пізнала Зузанка тільки золототисячник.
–Спасибі, мостива пані.
Мостива?.. Пані?..
– На здоров’я.
Появилося дівчатко, на око – триліточка. Виходить, Женя заміжня.
– Се моя Їржинка.
З виразу Женіного обличчя видно було, що Їржинка – чудо краси.
– Гарна дівчинка, – стримано підхвалила Зузанка.Їржинка принесла вовняну подушечку й підмостила знахарці під плечі. Підсунула до неї овальний столик. Потім збігала на кухню помити руки, обіпнулася чистеньким хвартушком і зачесалася. З низенької шафки з безліччю шухлядок вийняла мережану скатірку і прослала перед гостями. Зузанка могла зблизька розглядіти вишиване ажуром дитяче вбрання, за яке в краю, де всі вдовольнялися простенькими вишивками, правили чимало.
– Красиву маєш удяганку, – Їржинка зачервонілася. – Празнична?
– Ні. Та празничну маю також, – пропищало потішене увагою дівчисько. Не творилося в нього ямочок, але й так було зрозуміло: яке коріння, таке й насіння.
Щойно оце Маркова жінка обдивилася пильніше. Покій, що бачила його перед собою, виглядав півпорожнім, але все найпотрібніше там було – аж до вправно складених із засушеної трави снопиків. Коло вікна плетена гойдалка, на різьбленому миснику тарілки і полив’яні глечики.
То все відживило в серці призабутий біль власної меншовартости. Гарна на вроду і гонориста Попелова, моторна, спритна, удатна, ніколи не дорівняється до німуватої Зарубовою.
Ніхто мене ніколи не перевершив.
Невелика розрада.
– Ти маєш водогін?
– Еге ж!
– А хто ж його провів?!
– Павел з Прокопом і Гонзою. Від моєї кринички. Самопливом.
– Павла Юриґу, може, знаєш, – устряла Луцка, охоча, на відміну від Жені, до балачок. – Узяв Юльцю, твою далеку родичку. Штукаря Гонзу знаєш напевно, того всяк зна, – Зузанці аж у грудях похололо від самої згадки. – А Прокіп мій небіж. Пивник: з пивом їздить.
Скатірку обторочено було кутастою мережкою.
По юшці, що пахла часником, наспіли обіцяні перчиці з рисом, засмаженим – Зузанка розсмакувала – цибулькою. Запили лимонадом, Луцка ще й чаркою слив’янки.
– А перчиці звідки?
– Парникові.
– І вже доспіли?
– Парничок можна підтопити.
Не питала, хто його спорядив. Павел, Гонза, Прокіп.
По обіді показала їй Женя садочок і хату. У мансарді, в спаленьці з плетеними меблями, ще одною гойдалкою, здоровенним кактусом і казковим краєвидом, Зузанці сльози напливли на очі.
Хоч як опиралася, а все ж таки порівнювала Женіну домашнього роблива красу з важкими і недешевими меблями, які придбала з бабизни.
Наочне свідчення Женіної переваги, дошкульна лекція, підступні шпильки, по-простацьки придобрені запикуватою мовою – се все прикро вражало, і заболіла їй голова.
– Де чоловік робить?
Спитала – і нахопилася на лихо.
– Удовую.
Сталевий обід спав їй з голови.
Ти вдовуєш, заїко, а я... я маю Марка!
Увечері вдавала, що натомилася, і чоловік залюбки приніс їй чаю, коли вже відпочивала в ліжку. Ані Йози, ані Жені не годна викреслити з свого життя, як викреслила батька, хоча й вони їй так само не потрібні, але має те, чого не має ніхто.
Має чоловіка з імли.

4.

З Марковим селом Зузанка не споріднилася з тієї простісінької причини, що її становище не було таке, як дома. Уродливиця Попелова нічого тут не важила. Її посмішка не була жаданою віддякою за сеє не теє.
Не звикла до такого.
Чекала, наприклад, що бабиця – та сама Луцка – побоюватиметься і запобігатиме ласки. Ворожка, одначе, присадила її вже першим словом. Першим поглядом залізла в душу, вивернула її наруби і не знайшла нічого вартого подиву.
Далі – ся Женя з її дитячими ямочками.
Прителепкуватий Йоза.
Павел, Гонза, Прокіп.
Марко підзорив, що Зузанка частенько застановляється, і пояснював се тим, що не відхворіла ще.
– Йди-но приляж та одпочинь. Кажи, що треба, я все
впораю.
Зузанка не має, чого сказати, а відпочинок легковажить.
Лише тоді, коли чоловік занурить пальці в її волосся, яким
славилася по цілій окрузі, коли схопить на оберемок, коли посадить на коліна, тоді нічого не пам’ятатиме. Лише його.
Треться потиличкою об його плече, не хоче, аби зазирав їй в обличчя.
– Розповіси мені щось про Луцку.
На ділі питає: вона й справді характерниця? навіває і тобі той самий острах? замліваєш перед нею, як і я?
– Луцка є знахарка, Зузанко, знається на зіллі. Лікує людей.
Се в неї від Бога.
– Видиться мені, що вона кожного повчає, а всі її
слухаються.
– Авжеж, усі слухаються.
– І ти?
– І я.
– Чом?
– Не знаю... Просто так воно є... У нас кожен її винуватець. Багатьом людям на горбах помогла...
– І тобі?
– І мені. Хлопчиком був, коли вправила мені звихнений лікоть. Якби не Луцка, до смерти зостався б покручем.
–Гадаєш?
–Певен!
–Оттак було зле?
–Куди ж пак! На щастя, був без пам’яти.
–А чом “на щастя”?
– Бо, коли очутився, лікоть уже був на місці, того шорсткого болю і не зажив. Хлопці казали, що все тривало яких дві секунди, але мені здалося, що пробуркався після великого сну. Зразу і не втямив, що зі мною притрапилось.
– А що?
– Нічого такого. Билися та й беркицьнувся через колоду.
Зузанці мороз пішов поза шкірою. Почув і заспокійливо пригорнув її до себе.
Перехресний допит, який не був для нього новиною, ще не скінчився.
– А Луцка сама желарська?
– Так. Халупка їхня аж повалилася – стояла у долині над річкою. Така собі халупочка. На одну комірчину. У ній і варили, і працювали, і спали. Батько її виготовляв ґудзики. Ціла родина тим займалася. І діти, як на ноги поспинаються. Луцка мала п’ятнадцятьох братів та сестер.
Зузанку аж сіпонуло.
– Ув одній комірчині?
– Літом лягали у повітці та на горищі, взимку кидали на долівку оберемок соломи – вранці згрібали у куток. Держали там і курей, і трусиків.
Зузанка не йняла віри. Обернулася, щоб довідатись, чи не видумує.
– Звідки знаєш?
– Се всі знають... Передніше тут не одна сім’я ходила з торбами.
Думку щодо зайвих їдців Зузанка затаїла в собі.
– Отож Луцка багата на родичів?
– Ба ні. Хіба що сестра у Видржі. Решта – розтеклися по світах та й...
“Та й...” означало, що перемерли.
Померти – це, певно, найкраще з того, що за таких обставин могли вигадати.
– Зимно, Марко. Зачиню вікно, а ти підтопи в грубці.
Усадовив її дбайливо на лавці, узяв порожню сапетку і вийшов
по хмиз.
Зачинила вікно та так і прикипіла на місці, дивлячись надвір. У батьківській садибі завше бачила за вікном чоловіка. Тут же – ніколи.
Садочок з кількома кущами, а далі пустовщина, обмежена лісом.
Здавалося, ліс – ось він, але це була омана.
Стояла самотою в німій тишині, широкій наче обійми, з яких
оце вивільнилася.
Стискала її так само, як і вони, але, відмінно від них, без ніжности. Замутили тишу Маркові кроки і разом з хруском ламаного хмизу її знівечили. За чоловіком промкнулася шолудива псина, довірливо сперлася лапами Зузанці на плечі і замірилася лизнути.
– Місце, Доно!
Послушно вляглася під грубкою.
Зузанка поставила перед нею миску, куди висипала недоїдки яловичевої юшки і накришила хліба. Дона потягла піднятим носом, потім накинулася на м’ясо, два-три шматки якого лишалося в юшці. Відтак вихлебтала решту.
– А як оклигав, – провадив далі Марко, поки жінка поралася коло вечері, – виряджали мене мати з Луцкою по зілля – пиряти кошіль, та так і одгодився. А що базікала, мене не обходило. Був я лісовичок – ніщо не в голові, самі дурниці.
Зузанка поглянула на свого лісовичка, і враз світ їй піднявся. Засміялася, але Марко дививсь поважно, і, коли скинулися очима, втямила: хоче сказати щось аж ніяк не смішне. Змовк, але, врешті-решт, поділився одною винятковою оказією.
По зілля вибиралася Луцка далеченько, аж на Верхню Бртніцу, як називався затиснутий між скель бурчак. Там і натрапили двійко діточок, що гралося рінню. Луцка звеліла їм показати язики, обмацала їхні тоненькі шийки і, взявши за руки, відвела додому.
– Діти мають недокрів’я, – сказала батькові, що різав перед хатою кругляки.
– Авжеж, – прохарчав. – Мати їх була така сама.
– Коли померла?
– Перед роком.
Мачуха – і Маркові було ясно, що важка – виглядала з вікна і скликала пасинків їстки. Ласкаво запрохали Луцку з Марком, і вони не відмовились. Дівчинка років шести і трохи молодший хлопчикнавертали аж за вухами лящало.
Знахарка вийняла з кошеля два пучечки зілля.
– Оце, як висушиш, варитимеш їм щодня перед сніданком.
Молодичка слухняно кивнула та, підіславши чистий папір, розложила травинки на підвіконні. Це була усмішлива пухкенька жіночка, в якої напевне все горіло в руках. Маркові припала до вподоби з першого погляду. Постеріг, з якою гордістю позиркує на неї чоловік.
За кілька днів гайнули до Бртніци ще й на світ не займалося. Марко був на вакаціях, і се йому попакостило цілий день.
– Захтіли довідатися, чи помага їм зіллячко? – пробурмотів Марко, щоб якось побідкатись. Луцка не зважила, що в її город камінець.
– Де в ката! – гарикнула і захихотіла.
Терпіти не міг її грудного сміху, яким вибухала ні з того ні з сього.
Хазяїн їхав кіньми на поле, а жінка вийшла його провести.
– Куди?! – присадила стара, коли Марко намірився вийти на путівець, щоб привітатися.
Заштовхала його в гущак і ладна була чекати хай і годину, поки хазяїн зникне з очей.
Наблизилися до вікна.
– Одненьку, мамочко, одненьку, – чули дитячий лемент, і Маркові аж тіло взялося сиротами.
Гадки не мав, що коїться. Луцка перемінилася на виду, такою ніколи її не бачив. Краска зійшла з лиця, губи посиніли.
Не знав, чого боятися більше – її чи того страхіття... того, що відбувалося в хаті.
Утече, якщо баба змусить іти з нею всередину, але не змусила. Чекали.
Аж зараз узяв до тями, що мав на думці вчитель, коли повідав їм про тортури. Якби міг вибрати між хльостою і довгими хвилинами чекання, вибрав би найлютішу хльосту.
Діти повиходили і посідали на порозі. Мачуха шолопала чимось на подвір’ї.
Луцка одсунулася від Марка, наче наперед знала, що він не в силі піти за нею, підступила до дітей, вхопила їх за руки, щоб підвелися. Пальцями розціпила їм зуби.
– Де тато?
Дівчинка махнула вправо, і ручка їй тремтіла. Не годна була
слова мовити. Обоє мали під язиком по дві п’явки.
– Сидіть і щоб ані руш!
Маркові наказала пильнувати. Підійшов і прикипів до місця.
Час спинився, був певний, що Луцка верне аж він уросте в землю. Приїхали, і хазяїн потяг з воза сокиру.
– Сокиру кинь, – спокійненько сказала мостива пані. – Батіг!
Десь на подвір’ї триндикала мачуха. І притьма заголосила.
– Досить! – вдоволилася покаранням. – Не барися, вези діточок до шпиталю. А поворітьма – по жандари.
Селянин – колишній драгун – прибасував до містечка охляп.
Одною рукою пригортав до себе дітей, а в другій тримав поводи.
Вибатожена дітогубка насилу держалася на ногах, та було знати, що наставляється втекти. Не вважала, що Луцка стоятиме на заваді.
– Бери вовняну хусту, кріпкі чоботи, попоїсти чогось, – порядкувала знахарка. – Маєш годину часу. А як спіткає тебе лихо, пам’ятатимеш, що завинила.
Завбачала, що кара, з якою погодилася навіжена, виявиться крутішою за вирок. До вечора страшна вістка облетить окіл, й усі візьмуть двері на засув.
Дівчиська спасли, а хлопча померло.
– Ох, Боже мій, Марко!
– Не казав, бо не хотілося тобі жалю завдавати.
– Я знаю.
Сиділи на лавці і не гомоніли. Вечеря поволі вихолоняла. Марко її вразив. Тим, що здужав підвестися і докинути в грубку.

5.

Під час своїх мандрівочок дедалі частіше натрапляла Зузанка
на новоспеченого капелана, якого лихі язики узивали Побожним Лудвою. Гадала, що трапляється їй випадково.
Свідкою одної зустрічі стала знахарка.
– Здоров будь, Лудво!
– Слава Йсу, мостива пані, – повільно промекекав Лудва і наддав ходи. Удавав, що тільки-но її помітив.
– Що поробляєш?
– Творю молитви. За себе та за інших грішників, – доточив значливо.
Луцка захихотіла.
– Се тобі, Лудво, наче курці просо, – і скинула його з небес на землю. – Диви лишень, обдрищешся своєю побожністю.
– Одпускаю вам їдь вашу. І хай Господь вам одпустить, – звернув очі вгору і приторком поблагословився.
– Бачу, ти завше перший, – відважила солі стара. – Шкода, що не живеш поміж погани, – волала наздогін оддалюваній постаті, – до твоєї цапиної борідки якраз годився б мученицький вінець.
Зузанка мимовільно підняла кошіль, який Луцка поставила на землю.
– Чого йому треба?
Спитала байдужливо. Луцка, хоч і повсякчас припитувала, нітрохи не була цікава. У такий спосіб показувала свою чемність.
– Нічого гріховного, – відказала Зузанка холодно. – Просив, щоб завтра надвечір прийшли обірвати сливки у превелебного пана.
– Як хочеш справити Лудві приємність, іди сама і то, коли пароха не буде вдома.
Зузанка вліпила зір в Луцку, але зразу ж і розсміялася. Побожний Лудва однаково гордував ними обома.
– Пощо він у батька не мешкає?
Зузанці було відомо, що Лудва – молодший брат Гонзи, желарського Штукаря, артиста, режисера і засновника славного кочового театру.
– Гризеться з батьком. Не до шмиги, що той зна його як облупленого, – баба зітхнула. – Франц чи не найкращий хлопака з тих, що ці гори колись породили.
– А я чула...
– Що заглядає в чарку... Пополамала його війна.
– Марко казав, що бився в леґіях, має якісь нагороди...
– Про се і намагається не пам’ятати.
– Чому? Герой же!
– Гадаєш, чується таким?
Допекла до живого.
– Чи нічого святого не маєте при душі?
Уже й відкликала б свої слова, та пізно. Луцка сміялася дзвінким, від щирого серця сміхом наче та молодичка.
– Саме так, – вимовила зненацька примирливо.
– Нічогісіньки не второпаю...
– То й краще.
– А віруєте?
Луцка хвильку задивлялася у променисті Зузанчині очі.
Перехресний допит – це для неї було щось новеньке.
– Ні. Але виховано мене як євангелічку.
– Євангелічку? – видихнула Зузанка свій подив.
У желарській парохії чулася знахарка наче вдома, вітали її завжди з превеликою радістю.
– Брати мої були католики, – доточила стара. – Через те, що мати лишилася євангелічкою, а батько католиком. Їм це не вадило. Нам, дітям, ще й як. Ходили ми до різних костелів і часто через віру сварилися. Хлопців брало за печінки, що мають більше обов’язків, мусіли, наприклад, паламарювати, а ми, дівчатка, їх висмівали.
Двері Женіної хати стояли отвором, господині, однак, ніде не було. Її ряба корова вигрівалася під порогом і ніби ніде нічого ремигала. Звернула на прихожих свої чудові очища.
– Нема ради, – зауважила Луцка і переступила через ліниву годувальницю. – Яєшню спартолиш?
– Ато!
– А я тим часом вихилю стопочку.
Парохів сливник обірвали Ґорчики ще того ж вечора. Марко радів, що може відгодитись.
Парох дивом дивувався, бо гадки не мав, що відчебучив Лудва. Повні корзини його заскочили.
Зузанка заповзялася замаринувати пару слоїків і мимоволі обізналася з пароховим господарством.
Чорт летить, а нога висить, як заганяла таким хазяям голки бабуся й нічого такого в себе не допускала.
Проти того, як не дбав святий отець за своє добро, обкрадали його ще й мало, власне, тільки скнара паламарка.
Пайда – весільне, храмове, свіжина – щезала на млі ока.
Сам парох малим був ситий. На хлібному місці жив бідак бідаком. А більшого і не прагнув.
Зузанці досі траплялися душпастирі в тілі, іншими вона їх навіть не уявляла. Ще в дитинстві ототожнювала достойність з достатком.
А тут – на тобі!
Викликало подив і приятельство пароха та знахарки. Безбожна знатниця, що цуралася християнського милосердя, була в парохії бажаною і шанованою гостею. Спеціяльно для неї курив паламар знамениту слив’янку.
На храмовий празник у Желари, де колись то сталося чудо, з’їздилися аж на місяць архипастирі та ченці. Відправлялися пишні мші, походи колували костельним майданом, за яким, сягаючи верховіттям дзвіниці, височів велетенський дуб. Цілісінькими днями повагом линули, виливаючись в один нескінченний багатоголосий спів, мелодії гімнів. Марко не проґавив нагоди і помагав, як і вся громада, чим тільки міг.
Закуштувавши якось паламарчиних страв, Зузанка почала сама господарити на кухні.
Ув оточенні ґречних достойників, які потайком і вочевидь на неї милувалися, почувала себе мов ластівка в небі.
Чудове медвяне волосся запнула срібляною сіточкою, і воно росяно мерехтіло.
Владичила знов, нехай і над гірнячками, знов дарувала посмішки очарованим чоловікам, нехай вони і пастирі.
Не давала їй просвітку налазливість Побожного Лудви, та це була крапелька в чаші блаженства.

Поспіхом опоряджала квіти у мальованих глечиках на довгому столі парохової їдальні. Попід вікнами загомонів натовп.
– Виглядає, що комедія добігла кінця, – зауважила невідчепна Луцка, вихиливши ще один келишок.
Сиділа до дверей бокаса, не помітила, що гості вже на порозі. Правцем їх поставило, а Луцка обернулася. Ясніла приязним осміхом.
– Здорові в хату! Жрання подано! Заходьте, заходьте... А я скраєчку... Мені аби чарочка.
Зузанка добрала, що баба налигалася.
Желарський парох сполотнів. Непевним жестом показав превелебним гостям на стільці.
– Хто се? – тихенько спитав котрийсь.
Заки парох спромігся на відповідь, обізвалася Луцка.
– Твоя сестра во Христі, брате.
Зузанці забило дух. Зніяковіло зиркала на пароха. Так і заклякла з відкритим ротом наче риба викинута на берег. Усвідомлювала, що мусить мерщій бігти, щоб довідався про оказію Марко, та не годна була з місця зрушити.
Довелося їй стати свідчицею страхітливого блюзнірства. Запам’ятала, хоч і п’яте через десяте, знахарчин монолог над схиленими головами достойників найсильнішої у світі Церкви.
Колись відповідатиме за се як за гріхи власні.
Затим що забракло їй сили замкнути перед бабиними словами свій слух і своє серце.
– Святе Письмо рече... – підніс голос один з владик.
– Знаю, що рече, – урвала його Луцка на півслові. – Дай спокій з проповіддю, ти своє одтарабанив у костелі.
– Чула, що я там казав? – голос йому тремтів.
– Ні. Але все знаю напам’ять. Говорив про пекельний пломінь, що чекає на людство, бо не дотримує десятьох приказаній Божих і мерзеніє, про сім гріхів найтяжчих: гордість, захланність, нечистоту, заздрість, неуміреність, гнів та лінивство. Говорив, що Церква Свята почерез слуг своїх намагається витаскати чоловіка з того болота.
Луцка гикнула і зайшлася сміхом. Не сміх то був, а скреготня лиховісного птаха. Не сміх, а ядуча пара з киплячого казана.
Зузанка чекала, що приб’є її грім.
Спало з благочестивих святкове облачення, і засвітили вони грішним тілом.
Не була нагота їхня гріховною – була невидимою.
– Господь чує ваш сміх.
– Авжеж, – осміхнулася Луцка до того, що мовив. – Та він, не як ти, відає, з чого я сміюся, – кинула оком по приявних, і знов усі вони облачилися. – Господь, кажеш?
– Господь, – лице мовця набігало синизною. – Той, що створив чоловіка на свій образ і подобу.
Луцка кивнула.
– На свій духовий образ, брате. Уможливив йому наблизитись до свого єства і сточитися з ним. Отсе й усе. Знетронив у такий спосіб божища, – по всіх кинула ще раз оком, не минаючи жадної наприндженої пики. – Але божище лишилося.
– Ти християнка, сестро? – спитав хтось череп’яним голосом.
– Виховано мене як євангелічку.
Ченцям здалося, що второпали, від чого постає її єретицтво. Помітно їм попустило.
Деякі обличчя вже ставали поблажливими, ласкаво докірливими, сповненими піднесеного співчуття.
Луцка, одначе, сказала ще не все.
– Господь? – повторила вона і виклала суть Письма так, як його розуміла.– Старо-завітньому Богу притаманна крутість звиклого карати отця, Бог новозавітній – Матір Божа.
Якби за вікном желарської парохії вибухнув лавою поблизький шпиль, се спричинило б менший жах.
– Неомірна любов до того, що з нас зродилося, спроможність прощати, офірувати і жаліти – се єство Матері, – говорила вона, звичайно, не так пишномовно, як пізніше переоповідала Зузанка. – Матір Божа – наш дім, який покидаємо, щоб підкорили світ, і всеньке життя знову за ним шукаємо, прагнемо його – зранені, принижені, обтяжені гріхами. Божу Матір зраджуємо, живши в гаразді, і волаємо до неї в лихоліття, тим що лише Божа Матір перебирає на себе наші страждання. Так воно є, брати. Божище, Бог Отець, Божа Матір воюють в нас поки й віку нашого, і кожне за свою першість. Простують за нами шляхом, єдиним, який нам дано.
Блюзнила п’яненька Луцка, поки й пішла з притихлої їдальні. А слідом і желарський парох. Ішов на ступінь позад неї наче тінь.
Що мав на думці, Зузанка ніколи не довідається.
А мав щось цілком інше, ніж гадалося його гостям, які великий час мовчали, запаморочені своїм обуренням, презирством і ненавистю – своїм страхом.
Притичина ніяк не окошилася на взаєминах пароха і знахарки. Жили і далі, як риба з водою.


Давніше, коли Марко підносив преподобного до небес, мовляла Зузанка, що нема таких людей. Переконалася, що є, але не могла з тим примиритися.
Був абсолютно безпорадний перед світом, який не знає жалости. Проте безпорадність, яка кого іншого довела б до краю, йому серед цих суворих гір приносила перемоги.
Останньо гасало його садом якесь маля. Зузанка не йняла віри, що то вже школярочка. Проводжав її старший брат, той самий хлопець, який знайшов Зузанку біля кринички. Сором’язливий, він її відбігав. Прозивався Вратислав Липка.
Дівчинка була зовсім іншої вдачі.
– Як звешся?
– Геленка Боярова.
Здивувалась, чому не Липкова, і як відповідь почула, що правдиве її прізвище Галакова. Дати раду з сею крутаниною мала вже Зузанка сама.
– А що тут поробляєш?
– Учу латину.
Не була се дитяча вигадка, була се щира правда.
Гуляла з преподобним і все, що бачила, називала латинською. Перекладала короткі вислови, відмінювала, лічила. Брат її сидів на траві і щось вирізьблював. Висока вченість вабила його, як вабила вона і Зузанку.
Був аж такий сором’язливий, що, вітаючись, пік рака. Зузанку се вкидало у розпач. Усміхалася до нього, заговорювала вітливо, та він одвертався: не мала помітити, що сльози підступають до очей.
Дівчисько зауважило Зузанку аж та покликала її перехамнути. На свята куховарила в пароха: паламарчина пожива не лізла в горло. Непрохані столовники лютили її вкрай, але вона ніколи й знаку не подала. Через силу тримала себе, бо не звикла критися.
– Не шастай, як миш по пастках, – тихенько наказала
Геленці, подавши мазанку із смальцем, панотець притомилися.
– Болять вам ноги, отче?
– Ні, не болять.
– А моєї голови наука краще береться, як шастаю.
– Я знаю.
Ані мазанка не спиняла теревенів.
Потилишниками б її нагодувати!
Парохові свої думки не освідчувала.
А все ж таки присутність Геленки мала вигоди. Побожного
Лудву наче лизень злизав, як з’явилося допитливе дівчатко.
– Нащо їй латина? – питала з погано затаєною ворожістю.
– Займає її.
– А далі?..
– Учитиметься.
– Учитиметься?!
– Дуже здібна. Одна радість у Галакової.
– І Вратислав.
– Ну-ну. І Вратислав.
– А він?
– У ковалі шиється.
– Хлопець ковалем, а дівка вчена?!
– Атож. Діти самі так поклали. Мають право.
Кортіло її спитати, чи був коли-небудь дитиною.
– Де ж Вратислав за ковальчука стане? У Желарах?
– Так. У нашій кузні.
Навіть парох не міг уникнути Зузанчиних допитів.
– У Йози?
– А ви знаєтеся з ним?
– Знаюся.
– Тоді погодитесь, що хлопець чинить правильно.
Може, що й ні. Може, той сором’язливий хлопчик, і справді, нетяма. Але все одно доля повелася несправедливо, визначивши язикатій Геленці краще місце під сонцем. Як на неї, дівчисько перевертало парохію догори дном. Чорні допитливі оченятка обнишпорювали всіх, не минаючи Зузанки.
Тицяла свого носа всюди. Нахилялася над киплячими баняками:
– Тітонько, чому по краях бульбашок більше, ніж посередині?
Зузанка давала відкоша:
– Бозна!
Правду казавши, сама вперше постерігла.
Спантеличена тим, що куховарка не має поняття про таке важливе явище, дівчинка побігла до пароха.
Усе їй вичерпно пояснив.
Заходила вряди-годи Галакова, висилена, пристаркувата. Очі, проте, світилися радістю, якої ще й досі не позбавили їх безпросвітні злидні. Заходила, коли десь неподалік були її замовники, яким несла готове шитя. Діточок пригощала солодощами, які ділила нарівно.
– У Врати більше, – дорікала матері Геленка, певна своєї винятковости.
– У Геленки більше, – перекривив її Липка, і мала тої ж миті – Зузанці на подив – озлилася. Супилася на нього наче та блискавка.
Блискавка не супиться, а блискає, не забула б уточнити крихітна Боярка.
По неділях почав Вратислав помагати в кузні, де капала і йому сяка-така копійчина. Купляв за той зарібок пару сосисок і пляшку мінеральної води, щоб крихітка подобрішала.
У коваля й різника було відкрито і в неділю. Через те, що шинок і по вихідних облягали підводи завітальників.
Двічі на тиждень шинкарив спітнілий, з масною пикою, Латалин брат, якого Зузанка не зносила. Утім, купувала в них зрідка. Радше ходила до містечка.
У шинку справляв посиденьки коваль, зледащілий хазяїн Йози. Сидів у кутку за пічкою, щоб не запримітила ковалиха. Намолотив їй сім мішків гречаної вовни про можливі оборудки. У слізливому монолозі нарікав при столі на безліч морочливих справ, хоча не мав жадної. Кляв несовісних конкурентів, які були витвором його фантазії: найближча кузня аж у Видржі, а її вироби – ніщо проти Йозових.
Ледащо, та клей у голові мав. Ще не зна коли лестощами та базаринками підлатався до панського управителя, ставши єдиним доставцем підків, плугів, лемешів та всякого реманенту для численних маєтків. Щотримісяці складав звіт і тишком-нишком кількість виробленого завищував.
Ніхто його не перевіряв.
Кузню Зузанка оминала. Спробувала заподругувати з Пачайовими, які, виглядало, одним духом з нею дихали, та нічого з того не вийшло.
У Желарах сестер Пачайових називали позаочі єзуїтками, а прітьма – шануючи покійних чоловіків – д о б р о д і й к а м и. І той, і той десь урядували, але, де саме, ніхто не знав. Знали зате їх гарненький, цегляний, домочок, який на тамтешні гаразди справляв враження вілли, знали, скільки мають погордливі сестри пенсії.
Схожі як дві краплі води, обидві збирали волоссячко на потилиці сивенькими дульками, вбиралися «з претенсією». Винюхували по всіх усюдах і, щось винюхавши, аж трусилися. Говорили пошептом, наче про таємниці йшлося.
Спізнавши сестричок, Зузанка пересвідчилась, як низько може впасти людина.
Зачепили її, коли мала клопіт з бабизною. Узвали до себе, де в кімнатах з рештками колишньої пихи і застояним повітрям почастували спитим чаєм, глевкими пампушками, патяканням про свої старечі хвороби та про успіхи своїх нешпетних синів і внуків, через яких Зузанці довелося потерпати над сімейними альбомами.
Ні звання, ні посади не справили на неї жадного враження, все їй остогидло, отож і не чекала, що там у них на черзі.
Вона й сама не тягла біди, і сама відмалечку вірила, що поділ на бідних та багатих – справедливий поділ, і сама пишалася достатками батька-матері, та кращою з того всього ніколи, ба навіть у дитинстві, не чулася. У Попелових багатство було чимось самозрозумілим, і Зузанка сприймала його як один з виявів повсякденщини.
З мальства вабили її злидні. Добачала в них поетичний, певною мірою, символ свободи.
Домашні забороняли, а вона все одно подругувала з Вальчею з пожарні, батько якої загинув на війні і яка разом із старшими сестрами і хоровитою матір’ю жила з ласки сільської громади. За спасибі дали їм кімнату поряд з пожарним складом, а поки найстарша, Фандя, не почала заробляти, діставали вони й поміч від громади, головно, харчами.
Кімната була – хоч конем грай. Умістилося там три ліжка, скриня, ослони, стіл, стільці та ще й посередині лишалося місце, де малеча могла побавитись. Вальчина мати колотила їм смаковитий лимонад з води, цукру, оцту і питної соди. Зузанка серед своїх оглядалася на задні і лимонад не вихваляла. Покрадьки носила на пожарню масло, яйця, домашню ковбасу, борошно – все, що в хаті наверталося на очі. Звідти приносила воші.
Щоб спекатися їх, уживали вдома малоприємних заходів: бабуся вичісувала її густим гребенем, волосся кошлатілося, а потім обмотувала голову смердючою, просоченою гасом, ганчіркою, під якою починало свербіти.
Проте, і се не знеохотило її до гостин на пожарні. Життя Лискової та її дочок крило в собі чимало дивовижного. Узяти хоч і те, що потріб свою відправляли над цеберкою, а вміст виливали у потічок.
Умлівала від захоплення, коли Сефка, підстарша, шматуючи своє шкільне свідоцтво, горлала на ввесь окіл: «Насрала я на школу!». Зузанка розглянулась: що то воно зараз буде? Та нікому і за вухом не засвербіло, а Сефка ж верещала й крутилася у дикому танці. Ся дівка не мала сорому: милася у балії перед пожарнею, не зважаючи на перехожих.
Своє єдине за цілий тиждень обмивання відбувала наче обряд. Зузанка була одним з її вдячних глядачів. Чарувалася красивим тілом і палко мріяла, що колись і сама матиме таке. Не могла відвести очей від Сефчиних принад, що взялися лепом і на яких мильна вода лишала світлі патьоки. Батьки держали її в шорах, голизни стидалися як диявольської спокуси, а тим то власна зухвалість та гріховний захват і лякали.
Таке враження справляла на неї і Фандя. Приводила залицяльників, з якими вночі – під секретом казала Вальча – б и л а с я. Фандя працювала у Шадовій Гуті на фабричці. Як на тодішній Зузанчин смак, хорошуля. Ходила у черевичках на високих каблуках (“батівські”, випродажні, за дев’ятнадцять крон), підголені брови подовжено чорним штришком (обгорілий сірник), личко нарум’янено папірчиком з цукерки і припудрено. Незважаючи на шепелявість, знай співала милим голосочком. І голосочок той, і слова самої пісні бентежили дівчаче серце.
“Давай, Фандьо!” – просили повсякчас.
Не маніжилась.
Дома Зузанка нищечком мугикала “Боженко, Боженко”, “У гайку струмочок”, “Цілую пальчики, мадам” та інші перла.
Багато чого не розуміла, деякі слова перекручувала.
Не втрималася, щоб не прийти до бабусі та не похвалитися своїм знаттям. Отто буча зчинилась! Бабуся зажадала, щоб назирали її пильніше.
Заховалася у стодолі і проспівала на зло всім:
Ой, гоп, краков’як!
Не давайте задурняк!
А давайте за корунки,
за красненькі подарунки.

Далі – не вспіла. Нахопився батько і вперше, якщо не помиляється, надавав їй лящів.
Принаднішими за сестер Лискових були для Зузанки хіба що цигани. Щороку по кілька днів шатром стояли за околицею.
Знаходила вимовки і по школі мерщій гнала туди.
Манівцями, в гурті таких самих маленьких шибеників, кралася до потоку, де горіла в березі ватра. Скулившися сиділи поза кущами.
Циганські дітлахи подеколи вешталися селом, і тоді то там, то там щезав або попередник, або ще якесь ганчір’я.
Циганчат не винувала. Самій аж руки свербіли – вкрасти. Се був її несправджений сон.
Заказана грушка солодка, і вона наважилася поцупити в бабусі празникову шаль.
Запопали її, коли гралася з нею, і все обернули на жарт. Не дали зажити злочинної насолоди.
А бачила, як цигани виєднують з жандарами, запирало їй віддих: божилися і навперебивки галасували. Бійки також її вабили, як ота, коли старий циган ганяв округ ватри циганку, а товариство його підохочувало.
У масткі немиті коси вплітали старі циганки монетки. Задрипані, завошивлені, смердючі, а – красиво!
Просила, щоб мати і їй в неділю вплела золотого дукача, якого дістала на хрестини. Мати, звісно, не погодилась.
Вальча і стара Лискова померли на сухоти. Не знати, де поділася Сефка, а Фанді повелося. Погано налагоджений прес відсадив їй пальці. До смерти матиме пенсію.
Якби Зузанці спало колись на думку завітати до свого села, навідала б її. Єднає їх щось таке, на що годі не зглянутись. Таємниця, завдяки якій шепелява жебрачка ставала красючкою, а її сороміцькі пісеньки – чарівними.

Зузанка йде в березі на сталий – не почепний вже! – місточок. Спиняється посередині й дивиться на течію. Пахне річкою.
Небо блакитне, але вітер, який пестить її лице, сировий. Марко міг би сказати, чи довго ще стоятиме на годині.
Зайда вона, але бодай кількома корінчиками вросла в сю землю, починає любити край, який геть не схожий на край її дитинства: ніде ж ані нивки гладенької, і всюди, хай куди глянеш, або скелля, або ліси.
Проте, це її власний світ, її та Марка, світ, стиснений мов годинникова пружина, а годинник той відлічує неповоротні, але такі щасливі хвилини.
Сьогодні сповістить свого чоловіка – далі зволікати не випадає – що за яких шість місяців гойдатиме на коліні маленького Марка або Маркетку. Тішиться, як дивуватиметься попервах, як побоїться повірити, а потім відітхне, і бентежна радість, торкнувши його вуста, заховається в очах, звідки сяятиме повсякденно.
Устрочила, що суне слинявий Арноштик і, подолавши гидливість, осміхнулася до нього. Заохочений, підійшов і став обік. Не на воду витріщався – на неї.
– Гарно тут, правда?
– Гарно, – прохарамаркав.
– Як ся маєте?
– Я? –зареготав обсіч, і з того взяв її жах.
Уперше оце страхалася Арноштика, що стояв окаряч і пас її очима.
– Мушу бігти, – обійшла його стороною, щоб не черкнутися, і хоч як хотілося приспішити крок, не приспішила. – Бувайте, Арноштику.
Не відповів, тільки поворушив губами. Обернувся, а вона вже по той бік.
Що то зі мною, Господи? Душа крається!
Піду стріч Маркові.
Намагалася думати про свого чоловіка, прикликала його образ, але він з’являвся перед нею такий неясний, що вона не вгадувала Марка, душили її сльози.
Мерщій на каменярню!
Здаля бачила – стоять чоловіки кружкома, і ноги їй отяжіли.
Приступала до близу, і чоловіки ставали півободом. Знала, заки вгледіла на землі понівечене тіло.
Один рік – ото і все, що було їм дано.
Вона й за менше віддала б ціле своє життя.
Припала до Марка і на диво всім стиха мовила: «Дякую тобі, Господи».
Не дивилася на Марка. Дивилася в долину, звідки здіймалася вечірня мла.


10 9 8 7

© Січеслав 2004–2007